Лазарус

— Найгидотніше, що ви потрібні мені живим, — сказав Голубєв, витираючи руку об шинель. Він поправив волосся і провадив, ніби нічого не сталося. — Розумієте, щоб убити Змія, треба його спершу розбудити. Я уважно стежив за вашими «подвигами». Спершу священна риба, потім народ букв, зерно богодрева… Ви їх знайшли. Звісно, дечого бракує. За пророцтвом Офаніти, має бути ще два ключі. Але далі ми і без вас упораємося. Знаєте, — Голубєв зупинився, — я довго думав, як змусити вас співпрацювати. І тут мені пощастило — з’явилися кощі. У пророцтві ніде не сказано, що ви маєте бути при тямі. Тому як кощ ви мені цілком підійдете. Досі мертвий, але вже тупий. Він, — Голубєв підняв пальця до стелі, — стане вашим новим батьком. Хоча це в упирів. Не думаю, що кощі розуміють зв’язки між перетвореним і тим, хто його змінює.

Голубєв широко посміхнувся і зробив жест помічникам. Огірок натиснув важіль, і кощ почав спускатися.

— Навіщо я вам потрібен, що я мушу зробити? — прохрипів Тюрин. Майже не відчував ліву частину обличчя. Синя кров заливала очі.

Голубєв нарешті зреагував на звук. «Хрущі» вже були зовсім близько. Він послав Тюрину рвучкий повітряний поцілунок, розвернувся і поквапився в інший бік.

Кощ на мотузках невблаганно наближався. Тюрин чув сморід і клацання щелеп. Тупий немертвий мав приземлитися просто на нього. Тюрин гарячково міркував, як звільнитися.

— Гей, служиві, ви ж це несерйозно! Синій кощ? Це ж дикість. Я ж вас усіх перегризу.

Адамчик з Огірком не реагували. Звук знадвору посилювався. Раптом кощ на мотузках пронизливо застогнав. «Хрущі» на мить замовкли. А потім, ніби йому у відповідь, щось із силою ударило в стіни. Тюрин закрутив головою. Темрява не давала зрозуміти, що відбувається. Раптом пролунали постріли.

— Павлентію! — відчайдушно заволав Адамчик, — треба тікати! Їх до біса багато. Не втримаємо!

Вони ще щось кричали. Спалахнув фенікс. Тюрин побачив, як десятки кощів продираються через стіни збоку від нього. Кощ на мотузці завис за кілька футів над головою. До інших залишалося не більш як десять кроків. Тюрин бачив, як гнилі, обдерті до кісток пальці виламують дошки. Тупі немертві наближалися.

— Агов! А що скаже ваш шеф? Ви ж маєте дочекатися мого перетворення, — прокричав Тюрин.

У спалахах пострілів відживлений помітив, як тікають Адамчик з Огірком. У протилежній стіні були двері, куди вибіг Голубєв. Перші кілька кощів пролізли в ангар і тепер крутили огидними головами у пошуках поживи. Тупі немертві реагували на рух і звук. Тюрин затамував подих.

— Брешеш, просто так не візьмеш, — самими губами прошепотів Олександр Петрович, і, наскільки міг, випростався на стільці. У двері, через які зайшов відживлений, щось ударило.

Найближчий до нього кощ обернувся на звук, і в ту ж мить Тюрин побачив, як куля з феніксом знесла тупому немертвому півголови. Жаринки вп’ялись у залишки мозку, полум’я фенікса, ніби кислота, охопило тіло.

У розтрощених дверях з’явився той, кого Тюрин чекав найменше. Чоловік заклав за пояс револьвер і взяв напереваги вогнемет. Кощів накрила хвиля фенікса. Підлогою поповз вогонь, перекинувся на стіни. Відживлений зайшовся у кашлі, сльози не давали бачити, і йому здавалося, що щелепи кощів от-от учепляться в шию.

Навколо вирувало вогняне божевілля. Кощі палали. Нові не ризикували рухатися далі.

— Ви цілі? Вас не вкусили? — Рапойто-Дубяго звільнив Тюрина від пут. — Треба тікати. Їх тут тьма-тьмуща. Зараз ще набіжать.

— Дайте свій револьвер з феніксом, — сказав відживлений, з недовірою оглядаючи колегу. У його кишені досі бовтався звичайний, але для кощів хоч звичайні кулі, хоч срібні — все рівно що укус комара. Людополіціянт передав револьвер і знову вхопив вогнемет.

Ангар уже весь палав і мав от-от завалитися. Вони вискочили у центральні двері. Рапойто-Дубяго зачерпнув снігу й обтер лице. Його руки й обличчя червоніли від опіків. Рукав вогнемета з німейської шкіри розжарився. «Ще кілька залпів — і вибухне у руках», — подумав Тюрин, і поки Рапойто-Дубяго відсапувався, стягнув з нього вогнемет і просунув руки у лямки. Людополіціянт не встиг заперечити. У світлі охопленого вогнем ангару було видно, як з півночі наближається нова партія кощів.

Тюрин вжахнувся. Ще ніколи не бачив стільки водночас. Він міцно став на ноги, голіруч узявся за шланг і спрямував пекучий струмінь у натовп. Вогонь фенікса перетворив ходячих мертвяків на жаринки, тіла плавилися і розвалювалися на ходу. Але їх було забагато. З темряви вже виходили нові, поки що нерішуче тупцяли на місці, тягнули обгризені руки і клацали зубами. Обидва поліціянти розуміли: достатньо прогоріти першим, як задні рушать у бій.

— Мерщій! — прокричав Тюрин. — Ще один залп — і фенікс порве трубу.

Вони щодуху побігли. На пристані чекав критий поліційний фургон. Тюрин заскочив першим, затяг Рапойто-Дубяга і відразу ж стукнув візнику.

*

— Ну ви і гад, — Тюрин схопив Рапойто-Дубяга за барки і, не встиг той зреагувати, затопив йому в пику. Людополіціянт мовчки витримав удар.

— Могли б і подякувати, що я вас урятував.