Лазарус

Раптом Адамчик кивнув головою в темряву і відійшов. З тіні випливла худа фігура у чорній шинелі й низько насунутому форменому кашкеті.

— Мені переказали, що ви мене шукали? — з темряви, ніби зображення під час проявлення, показалося вилицювате молоде обличчя. Над губою чорніли елегантні вусики. Очі були темні, немов порожні.

— Вальдемаре Степановичу, радий був би подати руку, але не можу навіть випростати ноги. Навіщо ця комедія? Я сам до вас їхав, — зло кинув Тюрин. Міг лише крутити головою, Адамчик із зооморфом добре постаралися, сповили ланцями, наче немовля. — Що ви пообіцяли Рапойто-Дубягові за зраду?

Тюрин гадав, що вивчив людополіціянта. Вважав його принциповим і стриманим. У відділку жартували, що всі купці міста не здатні скластися на хабар, який би зацікавив Рапойто-Дубяга.

— Навіть найстійкіші пливуть, коли мова йде про родину, — Голубєв хижо посміхнувся. — Я пообіцяв розказати, де його брат.

— Але Сашко Хоменко помер. Ви не зможете довго водити за ніс Рапойто-Дубяга. Він зрозуміє, що ви брехло, і прийде по вас.

Голубєв скривився, наче від ляпасу, підійшов трохи ближче і помахав аркушами.

— Це вже не матиме значення. Я отримав те, що хотів.

З тіні вибіг Адамчик, запопадливо підпалив сірника і підніс до паперів. Вони спалахнули веселим червоним полум’ям.

— Аркуші з зошита Богрова з вашим ім’ям? Думаєте, уб’єте мене, і про це ніхто не дізнається. Я знаю, що у вас на шкірі знак Апі. Це ви відродили таємну організацію? Геніальна ідея водночас керувати групою змієпоклонців і товариством нечистененависників, — майже закричав Тюрин.

Голубєв кинув на підлогу недопалки і театрально вклонився.

— Таємну організацію змієпоклонців, як ви це називаєте, — посміхнувся Вальдемар, — відродив ваш батько.

Тюрин відчув ніби удар по голові. Думки плуталися, єдине, чого хотілося, — врізати по тарганячим вусикам, розмазати гидотну посмішку і змусити забрати слова назад. Відживлений напружив м’язи, ланцюги лише зарипіли.

— Родина — найбільша слабкість будь-якої живої істоти. Чи навіть мертвої, — Голубєв задоволено спостерігав за реакцією Тюрина. — Я дивлюся, деякі сімейні таємниці вам не відомі. Ох уже ці батьки! — Голубєв заклав руки за спину і зробив кілька кроків уздовж стіни. — Думають, якщо не розказувати дітям страшних історій, ті самі про них не дізнаються? Так от, ваш батько розбудив Апі й тим спричинив низку подій. У Києві з’явилися кощі. А сліпа почвара, тільки-но знайшла чергового ідіота для виконання наказів, почала шукати сина, — Голубєв розвернувся до Тюрина, округлив очі й по-акторському розвів руками. — Як можна знайти Змія серед хлопчиків з людей або з мерзоти? Не дивно, що тисячу років тому Змій від неї відцурався. Вона вже тоді була несповна розуму. Але… — Вальдемар на мить замислився. Його голос зазвучав інакше. — Перевіряючи, Апі торкалася дітей. І цей доторк, це тавро, як на худобі, щось із нами зробило. Всі, хто отримав знак, стали іншими: сильнішими, талановитішими, а ще лютішими, сповненими ненависті. Такий от подарунок від божевільної матері Змія. Не всі можуть витримати її знак. Цегет застрелився. Богров, йолоп, убив прем’єра і повісився.

— Але не ви. Вам, я бачу, все подобається, — похрипів Тюрин.

— Як не дивно. Мітка Апі ніби додала мені сил зрозуміти, що найважливіше позбавити світ вашого смороду, — Голубєв нахилився зовсім близько. Його ніс майже торкався щоки Тюрина. Вальдемар втягнув повітря і скривився. — Жахливого пекельного смороду нечисті. Тому я й обрав дещо змінений варіант знаку Апі для «Двоголового орла». З очей бачу, ви оцінили вигадку.

Знадвору долинув густий звук, ніби наближалося полчище хрущів. Подумки Тюрин вжахнувся. Звук свідчив про десятки кощів за стінами.

— І чого ви хочете? — запитав Олександр Петрович. — Богров убив прем’єра, Цегет себе. А ви, Вальдемаре, яка ваша ідея-фікс?

Голубєв знову посміхнувся дикою холодною посмішкою. Він ніби і не чув загрози.

— Я хочу вбити Змія.

— Навіщо? Він і так мертвий, — розреготався Тюрин.

Чорносотенець спохмурнів. Мить слухав сміх, а потім підійшов і з розмаху вдарив у щелепу. Лише раз, але у Тюрина попливло перед очима. Бив майстерно, як досвідчений боксер.

— Де ви так навчилися? — Тюрин виплюнув вибиті зуби. — А ні, я чув. У дитинстві вас багато били. Ви занадто болісно сприймали те, що ваша мати — відьма. Чи не зовсім відьма. Взагалі не знаю, чого ви так гризлися?

Відживлений втягнув голову в плечі. Цього разу Голубєв бив довго, намагаючись розтрощити якомога більше кісток. Чорне масне волосся вибилося з-під кашкета. Вальдемар важко дихав. Кулак синів від крові Тюрина. Нарешті він вирішив, що досить.