Лазарус

— Біда, Олександре Петровичу!

Перед Тюриним стояло двоє невідомих у формі жандармерії. Їхні башлики густо вкривав сніг.

— Парфентія кощі загризли! — сказав коротун, вочевидь, старший за званням. Здоровань-людиноподібний стовбичив у нього за спиною. — Напоровся на заражених у доках Другого пароплавства. Городовий ледве п’ятами накивав. Треба негайно їхати, — з-під овечої шапки блиснули гострі очі.

— А чому про це сповіщають жандарми? — Тюрин з підозрою поглянув на прибулих.

— Бо у вас є впливові друзі, — загадково проказав коротун. — Я не представився. Перепрошую. З тими бісовими кощами зовсім зарапортувався, — жандарм весело посміхнувся. — Підполковник Абрам Адамчик, а це — ротмістр Павлентій Огірок.

Тюрин подумав про Вишиєвського, а ще про Топчія. Невже справді вкусили? Він роззирнувся. Користуючись розмовою, мадам Кац зникла у кімнатах. Він мить подумав, знову подивився на гостей, застебнув шинель і вирішив їхати.

Вже на виході його перехопила мадам Кац.

— У малахольного слабке горло. А у ваших казематах нестерпна вогкість, — стара простягнула кошик, у якому лежали пиріжки й охайно загорнутий плетений шарф. Коли Тюрин нахилився за передачею, Кац міцно вчепилася у його плече і прошепотіла у саме вухо: — Стрітенська ввечері завжди відчинена, особливо останні шість місяців.

VIII

— А як ви дізналися, де мене шукати? — запитав Тюрин вже у прольотці. Жандарми точно знали, по кого їдуть. Кіньми правив канькач. На вулиці розгулялася перша листопадова завірюха, візник підняв високий комір і натягнув хутряну шапку на самі очі. Були видні лише довгі кінські вуха.

— Так у поліції сказали, — прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок. — А про Топчія городовий повідомив. Удалося вирватися. Пощастило, що з водяників. — Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».

— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.

З обох боків його затисли жандарми.

— Може, і Кукіш, а може, і Шиш, — весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.

— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка. — Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго… — (Думка про зраду людополіціянта обпекла). — А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»). — Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.

— Голубєв. Вальдемар прислали, — прохрипів Адамчик.

— Так би одразу і сказали, — посміхнувся відживлений. — Давно мрію його побачити.

Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.

Всередині пахло мишами, задавненим повітрям і небезпекою. Нагорі стукнуло духове вікно. Як у дешевій постановці, промінь світла упав з дірки під стелею. На його тлі білим попелом осідав на дивну конструкцію сніг.

Тільки ближче Тюрин зрозумів, на що лягали крижинки. На корабельних мотузках, під стелею, наче муха у павутинні, звивався і стогнав чоловік.

Тюрин задер голову і проґавив мить, коли зооморф схопив його за руки. Огірок виявився навдивовижу дужим. Адамчик ударив відживленого під коліна. Зооморф потяг за руки і змусив Тюрина вигнутися, як на дибі. Олександр Петрович відчув, як захрустіли суглоби. Ще трохи — і зооморф їх порве. Тюрин хотів хвицнути, але здоровань штовхнув його на підлогу і привалив усією масою. Відживленому здалося, що ті самі руки гамселили його у Лаврі. Він спробував дістати револьвер, але зооморф тримав, наче у лещатах. Поки Тюрин звивався під хваткою зооморфа, Адамчик обплутав йому ноги товстим ланцюгом. Зооморф одним ривком підняв поліціянта і посадив на стілець, що стояв точно під підвішеним чоловіком.

Тюрин недооцінив Огірка. Ще не бачив такого зооморфа. Мав пудові кулаки і люту силу. Було неможливо чинити опір. Адамчик закінчив зав’язувати руки.

— Гарненьке рандеву, я ж сам прийшов на зустріч. Думав, вип’ємо, потеревенимо у доброму товаристві, — Олександр Петрович криво посміхнувся і сплюнув.

— От тобі достойне товариство, синьопикий, — кощ на мотузці, — Адамчик теж сплюнув. Товариська личина злізла.

Тюрин знову подивився на нещасного. Студентська уніформа звисала з понівеченого тіла благеньким шматтям. Кощ рикав і пускав голодну слину. Тюрину здалося, що він відчув гарячі краплі на своїй щоці.