Лазарус

Тюрин повернувся до відділка поліції. Тільки-но закінчився робочий день, а у Присутствених місцях уже стояла моторошна тиша. Листопадові сутінки накрили місто темним тривожним шатром. Містяни ховалися по домівках, не розуміючи, з якого боку очікувати нападу тупих немертвих. Світилося лише у штабі винищувачів кощів, якому віддали центральне пожежне депо. Тепер семафорний зв’язок передавав не тільки попередження про вогонь, а й повідомлення про випадки появи кощів.

Олександр Петрович розклав на столі особові справи гімназистів, розгладив записку Цегета: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу…»

«Не в силах її здолати» — ненависть чи Апі? — Тюрин покрутив у руках аркуш. Це була сторінка з гімназіального зошита з латини. Тим самим чорнилом, що й останні слова, було підкреслено вираз із вправи: «„ab aqua silente cave“, що можна перекласти як „згори тихо, а всередині лихо“. На що чи на кого натякав Цегет, про яке тихе лихо попереджав? — міркував Тюрми. — Дві загадкові смерті. Самогубство чи хтось допоміг? Хто? Сашко Хоменко?»

Відживлений нахилився і витягнув з шухляди баночку з сухим варенням. Минуло два місяці відтоді, як він востаннє їв зілля. Але зараз він мав переконатися у здогадках.

— Я хочу знати, що сталося з Сашком Хоменком, — сказав Тюрин баночці. Він знав, що це так не працює. Видіння приходять самовільно, але сподівався на успіх.

Узяв слоїк, покрутив у руках, зняв накривку і поклав до рота нудотно-солодкий фрукт.

*

Кров! Так багато крові. Я не зміг. Мусив устромити ножа у його серце, але не подужав. Лисенко, Чубинський, Городоцький тільки дивилися. Боягузи! А цей хлопчик… ще зовсім хлопчик… трошки старший за мого сина і теж Сашко… приставив лезо до свого горла і зробив швидкий рух. Я кинувся до нього. Хлопчик упав на мої руки, на його обличчі з’явилася щаслива усмішка. Сказав, що вона почула. Що вона задоволена жертвою. Це були його останні слова. А потім нас затопило сяйво, що наче розчинило тіло Сашка. Всередині Стрітенської ніби запалили мільйони свічок. Я заплющив очі, а коли отямився, побачив інших. Вони були мертві, а переді мною стояла Апі — жахлива і прекрасна водночас. Я впав навколішки. Вона торкнулася мого обличчя. Почала вивчати риси, як будь-яка смертна сліпа, намацала шрам і посміхнулася.

— Змію сподобалася твоя кров, — пролунало у моїй голові. — Я це відчуваю, тому віддаю тобі найцінніше, — Апі простягнула круглий предмет, схожий на яблуко, загорнуте у золоту фольгу. — Твоя кров відродить це, коли прийде час.

— А коли прийде час? — прошепотів я. Почувався обраним. Пошанованим великою честю.

— Коли твій син виросте, у небі запалає летюча зірка, а люди і нечисть будуть готові до нової великої війни. Тоді він мусить принести серце й інші дари до місця, де спить Змій, — проказала змієнога в моїй голові.

Церква здригнулася. Я відчув, як мій мозок роздирає божевільний лютий сміх. І тільки тепер зрозумів, що накоїв.

— Ні! Я відмовляюся, — закричав я. — Ти його не отримаєш!

Але було запізно. Серце залишилося в мене. У місті почало прокидатися сліпе зло, породжене матір’ю Змія…

Я мушу врятувати родину. Відіслати сина якнайдалі. Туди, де Апі безсила…