Лазарус

Олександр Шульгін виявився обдарованим полтавським польовиком. Достроково закінчив фізико-математичний факультет, став наймолодшим професором, викладав у Одеському університеті. Ігор Сікорський — син спеціаліста з нервових хвороб і одного з лідерів Київського клубу людей Імперії, молодий винахідник. Михайло Булгаков — нині студент Університету, син покійного професора богослов’я, літератор-початківець.

— А цей рік, навпроти прізвища, це дата вступу до гімназії?

— Помітили? — посміхнувся Рапойто-Дубяго. — Це рік, коли кожному було дванадцять. Таке враження, що їх вербували саме в цьому віці. Але Голубєв? Вас теж вразило це ім’я?

Не слухаючи Рапойто-Дубяга, Тюрин зіскочив з місця, став на коліно поряд з тілом і підняв обгорілу руку. Особливо дісталося передпліччю. Спечена шкіра лущилася, у найбільш уражених ділянках проступали криваві плями. Олександр Петрович попросив у Топчія ніж і, ніби ресторанним прибором, почав прибирати чорний шар.

— Що ви в біса робите? — не витримав Рапойто-Дубяго.

— Ось, — Тюрин показав на руку. На місцях, де він зчистив мертву шкіру, проступало татуювання. — Знак Апі.

*

— То ви кажете, знак Апі має бути на всіх гімназистах із зошита Богрова? Вони всі — змієпоклонці? І на титулі зошита Богрова — ім’я мого брата? Неймовірно… — Рапойто-Дубяго нервово затягнувся. Вони досі були у «Європейському». Вийшли з кімнати і зупинилися біля порожнього столу портьє. Звідси проглядався весь коридор.

Тюрин уперше бачив, щоб людополіціянт палив. Доти лише нюхав тютюн. Новина спантеличила Рапойто-Дубяга. Він кілька разів повторив «Апі», ніби вже чув це ім’я, хоча і не зовсім розумів, що воно значить.

— Мушу вас запитати, — почав Тюрин. — Ви переконані, що Сашко Хоменко помер під час навали кощів у 1892-му?

Людополіціянт стиснув губи. Між бровами з’явилася зморшка. Цигарка майже погасла.

— Я був лише на кілька років старший за нього. Сашко — мамин мазунчик — легко захоплювався. Наукою, революцією, новими теоріями; я думав, віра в Апі була черговою ідеєю-фікс. Він говорив, що мати Змія — єдина, хто здатен розбудити легендарного царя нечисті. Що Апі володіє унікальним артефактом. Дідько! Сашко зв’язався з якимись людьми і людиноподібними. Почав часто зникати. За два тижні до погрому теж кудись поїхав. Так сказав матері. А потім кощі, паніка, місто у вогні. Я зрозумів, що брат зник, за кілька тижнів після погрому. Почали шукати, але все марно. Його не було ні серед живих, ні серед мертвих.

Рапойто-Дубяго на мить замовк. Тюрин здивовано підняв брови.

— Я перевіряв — ходив до Солохи. Вона не змогла знайти його душу, — уточнив людополіціянт. — А тепер виявляється, що весь цей час він міг бути живий? Вербувати нових членів у цю таємну організацію змієпоклонців? На голову не налазить.

— Ви казали, він зв’язався з якимись людьми, ви когось із них бачили?

Поліціянти винесли Цегета з номера. Портьє притримав двері. Топчій ніс ноги. Рапойто-Дубяго відвернувся від колег і схилився до Тюрина. У синє обличчя ударив дим.

— Ні. Я тоді почав служити у поліції. Попечена мавка Пузріної тощо. Прагнув показати себе. Стійте! — хапаючись за думку, Рапойто-Дубяго підняв вказівний палець. — Лише раз я бачив Сашка зі значно старшим чоловіком. Дивно: вперше, коли вас побачив, я чомусь згадав його. Але той чоловік мав шрам на лівій щоці.

Тепер Тюрин нервово стиснув плечима, ніби не розумів, про що говорить Рапойто-Дубяго.

— Було б поговорити з Голубєвим. Він може знати, де зараз ваш брат.

— Так, Вальдемар Голубєв… — людополіціянт замислився. На дні темних очей з’явився дивний відблиск. Він глянув на аркуші з прізвищами, перевів погляд на Тюрина, неуважно посміхнувся і повернувся до тіла Цегета.

«Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Я перевіряв — ходив до Солохи», — відлунням відбилося у голові відживленого.

*

Тюрин вирішив не говорити батькам гімназистів справжню причину огляду їхніх дітей. Офіційно — це нова перевірка на зараження. Олександру Петровичу було достатньо тільки натякнути, що в околодку з’явились кощі, й батьки з готовністю показували дітей.

У реальності слід від укусу означав, що істота приречена. Люди перетворювалися на кощів за кілька хвилин після зараження, інші види — по-різному. Від години до доби. Найдовше опиралися інфекції водяники, але і вони зрештою ставали кощами. І порятунку від цього не було. Перетворених виловлювали, ізолювали і зрештою спалювали у яру біля Олександрівської лікарні, від чого на цілий околодок стояв задушливий сморід горілого м’яса.

Брак достовірної інформації грав на руку. Батьки вірили, що вчасно виявлений укус дозволить урятувати дитину.

Як і передбачав Тюрин, усі «херувими» мали знак Апі. Але ніхто з них не зміг пояснити, як і коли його отримав. На розпитування про участь у таємній організації гімназисти тільки кліпали очима і не розуміли, про що говорить синьопикий поліціянт.

Усі, крім родини Кендриків, мешкали далеко від Стрітенської церкви, та й Кендрики там майже не бували.