Лазарус

Наступного ранку міська поліція зустріла рейвахом. Скалонне нагально від’їхав, не сказавши куди. Пліткували, що викликали до губернатора і що мова йде про неминучу відставку. На стіл Тюрину поклали нові зведення щодо появ кощів. За добу вкусили ще трьох. Одного у Саперній слобідці, двох знову на Подолі. Василини серед укушених не було.

Тюрин видихнув і пригадав, як вони розійшлися напередодні. Жінка звинувачувала його у надмірній жорстокості до Перетца.

— Ви не уявляєте, як тим, хто цінує нечисть, її історію і вірування, жити в Межі! — сказала Василина. — Ви були з того боку барикад. А тепер, коли отримали синю шкіру, думаєте, можете судити?

Її очі палали, сніг лягав на розпашілі щоки і відразу перетворювався на краплі. Тюрину понад усе хотілося її поцілувати, натомість він сухо сказав:

— Ви мене зовсім не знаєте, Василино. Я бачив більше за вас і чудово знаю, що гидотність натури не залежить від зовнішності чи виду. Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань.

— Ви зараз говорите про батька, — в очах Василини блиснули сльози, — про те, що він нищив нечисть, залишив вас із матір’ю. Але ви не ваш батько.

— І цього ви не знаєте, — Тюрин розвернувся і пішов геть.

*

— Олександре Петровичу, кому війна, а кому мать родна, — Топчій незадоволено постукав по столу. — Там здоровань від Рапойто-Дубяга прибіг. Каже, їхній свариться, вас шукає. Чуєте? Відучора шукає. А ми ніби від нього ховалися? От же ж… люди.

Рапойто-Дубяго чекав у готелі «Європейський». Шикарний номер з краєвидом на Царську площу, будинок Купецького зібрання, монумент царю-визволителю і голі дерева Купецького саду розміщувався на третьому поверсі.

— О, нарешті! А я тут знову вашою роботою займаюся, — людополіціянт стояв над трупом юнака, що лежав на персидському килимі посередині кімнати. Щетина тільки почала пробиватися на короткому підборідді убитого. Ліву руку вкривали страшні опіки, ніби її повністю встромляли у вогонь. Запах згару, смаженого м’яса, цівка диму з коминка свідчили, що саме там убитий ушкодив кінцівку.

— Яків Цегет. Поцілив з «браунінга» акурат у скроню. Модель 1900 року. Куля срібна, заговорена, калібру 7,65,— монотонно констатував експерт.

— Він що — з нечисті? — Тюрин нахилився до тіла. Зовні небіжчик нічим не відрізнявся від людини.

— Перевертень. Прикажчик у гмура Йосипа Маршака. Того, що прикраси робить, — підтвердив Рапойто-Дубяго.

— А щоб йому голова облізла! — вигукнув Топчій, побачивши вбитого. — Яшка! Ото його маманя сліз проллє. Зелений, а такі цифри у голові перевертав, що ну тобі, — зітхнув околодочний. — Самородок. Серед вовкулак таких і не буває. Маршак казав, зуб дає, що Цегет до тридцятьох мільйонщиком стане. Ми на його навчання у Першій гімназії всією громадою збирали, а я перед Маршаком поруку тримав…

— Ось, помилуйтеся останньою запискою вашого самородка. Згорів від кохання, — іронічно зауважив Рапойто-Дубяго і простягнув Тюрину папірець: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу. Тому прощавайте. Назавжди ваш Я. Ц.».

— Яшка-дурень закохався у Юлію Суботіну — онучку міського голови. Людину. Навіть руки просив. Але хто ж за перевертня віддасть? — пояснив Топчій і тяжко зітхнув. — Молоде-дурне, хіба за таке вік коротять?

Тюрин віддав околодочному записку і розвернувся до Рапойто-Дубяга.

— А ви чого, власне, тут же наша юрисдикція? — синьошкірий поліціянт звузив очі. Знадвору долинув стукіт трамвая. Десь пролунав вибух. Один з людополіціянтів перехрестився. Інші зиркнули у вікно і повернулися до роботи. Вогонь фенікса — небезпечна річ. Від необережного поводження вибухає. Винищувачі, які використовували його проти кощів, незрідка самі підривалися на феніксі.

Рапойто-Дубяго взяв людиноподібного за лікоть, відвів убік і простягнув кілька наполовину зітлілих аркушів. Олександр Петрович вгадав почерк.

— Цегет цей був приятелем Богрова. Разом у гімназії вчилися, — підтвердив здогадку людополіціянт.

Тюрин лише проглянув прізвища, що залишилися на папері, й закляк. Дмитро Богров, Я. Цегет, Олекс. Шульгін, Ігор Сікорсь… Мих. Булга… Найбільше вразило останнє — Вл. Голуб… Усі записані були студентами Київського університету і мали щонайменше по двадцять років.

— Блискуча молодь, найкращі випускники, майбутнє Імперії, — проказав Рапойто-Дубяго і знаком покликав помічника. Той передав грубу, оббиту золотом книгу «Століття Київської Першої гімназії». — Я тут увесь ранок голову сушу, — самовдоволено зауважив людополіціянт. — Усіх упізнав. Усі, хоч і в різні роки, закінчили Першу гімназію.