Мага Віра

1. Українські етнографи визначили, що "Без належного знання дохристиянських віру­вань годі зрозуміти історію Української куль­тури та літератури як давньої, так і нової, бо вона завжди оперує з народними віруваннями, обрядами, переказами, піснями, і таке інше".
Без належного знання рідної віри України-Руси, українець-русич не може правильно зрозуміти себе. Не може правильно знати, хто він є? Українська культура і література відображають історію розвитку Української Національної Свідомости. Відображають особ­ливості вдачі Українського Єства. Пра­вильна Національна Свідомість там, де пра­вильне зрозуміння історії нації. Де Форма і Зміст життя народу узгоджені.
У національній культурі (і так було, є і буде) визначений духовний рівень нації. Ви­значені шляхи творення національної само­сві­домости. Знаємо: людина родиться два рази. Перший раз — тілесно, другий раз — духовно. На­ція, яка має повноцінну національну куль­туру, спроможна виховувати повноцінних синів і дочок. Повноцінна національна куль­тура ознаменовує самобутній (справді само­бутній) стиль життя нації. Культура зріднює народ, ощасливлює, одухотворює і облаго­род­нює тоді, коли вона повноцінна: рідна Формою й Змістом.
(Слово "форма" значить "вигляд". Форма не є додатком до Змісту. І Зміст не є додатком до Форми. Між Формою і Змістом (при нор­мальних обставинах) панує узгодженість. Форма бере участь у творенні Змісту. А Зміст — у творенні Форми. Коли Зміст і Форма уз­годжені, тоді по Змісту можна пізнати Форму, а по Формі — Зміст.
Людина — її Форма і Зміст узгоджені, зла­годжені. Злагодженість значить гармоній­ність, погодженість, одностайність. Якщо б людина мала кінцівки такої форми, як лапи в лева, вона б не була людиною).
2. Духовне життя людини пізнається по змісту її світогляду. Світогляд — усталений погляд на життя людей, Бога, віру, природу, мислення, почування. Світогляд — невидимі окуляри, крізь які людина дивиться на світ, на себе й людей.
Світогляд українця-русича самобутньо формувався тисячоліттями. Формувався на основі набутих знань життя, творчих досвідів і навиків. І збагачувався моральними, релігій­ними і естетичними якостями.
Є різні світогляди. Наприклад, світогляд ескімоса відрізняється від світогляду папуаса. (Підсоння, спосіб здобування харчу, геогра­фічні особливості віддзеркалені в світоглядах племен). Грек епохи Олександра Македонсь­кого світоглядом відрізнявся від грека епохи Константина (засновника Константинополя). Українець-русич епохи царя Святослава Іго­ровича світоглядом відрізнявся від українця-русича епохи гетмана Богдана Хмельниць­кого.
3. Житель Кенії і житель Швеції відріз­няються формою (виглядом): будовою черепа, носа, губ, волосся. І відрізняються змістом — поглядом на життя, складом психічних особливостей, життєвих досвідів і навиків.
Кенійська культура (духовна і матеріяль­на) особливо дорога для Кенійця тому, що вона Кенійська Формою і Змістом. Кенієць в Кенійській культурі записаний і Кенійська куль­тура записана в Кенійцеві. Жителям Швеції не треба приймати Кенійської куль­тури. І не треба жителям Кенії приймати Швед­ської культури. Найприродніша (найти­повіша, найкорисніша і найдорожча) культу­ра для народу та, яка самобутньо створена — культура рідна Формою і Змістом.
Якщо слово "культура" значить "обряд­ність", "виховання", "освіта", то попи (отці) пра­вославія грецької віри, які кажуть, що "українці мають візантійську культуру", зневажають Українців. Культура — обрядність життя, Форма і Зміст народної здібности, до культури належить уміння зберігати надбання попередніх поколінь, і надбання (надбання ду­ховної і матеріальної культури) поліпшувати.
Між духовною культурою (вірою, мо­рал­лю, звичаями, обрядами, законами, світогля­довими поняттями) і матеріяльною культурою (знаряддями праці, ужитковими речами, спо­рудами, технікою (вози, упряж, зброя)), якщо народ має повноцінне життя, панує узгод­женість, гармонійність.
Форма і Зміст духовно-матеріяльної куль­тури залежить від складу характеру народу. І (як я вже сказав) від особливостей підсоння й землі, де народ живе. У жителів Синаю не може хліборобська культура так буйно розвиватися, як у жителів Наддніпрянщини.
4. І кожний народ (кожне плем'я, на якій би частині плянети Земної воно не жило) входить в історію людства, як творець своєї культури. Народ, який не має своєї культури, не займає місця в історії Людства. А коли й займає, то як народ, який сам себе (з тих чи інших причин) ще не проявив. Ще не висловив творчости свого "я".
Знаємо: найвідсталіші племена мали свою культуру. Їхня культура була такою, який був рівень їхнього духовного і матеріяльного життя. Самобутня культура (малорозвинена чи високорозвинена) — найвартісніший скарб того народу, який його створив. Мала і висока культура — визначення умовні; мале — високе, високе — мале. Високе стає низьким, коли воно жорстоко ставиться до малого. Мале стає високим, коли воно вміє само себе вдосконалювати і збагачувати. І не хоче бути рабом чужоземної святости.
Кожний народ хоче бути народом до­стойним. І, керуючись цими природніми почу­ваннями, народ сам розвиває і сам береже (і часом ціною життя) свою культуру (культуру рідну Формою і рідну Змістом). Коли з достойних народів (з народів самобутньої культури) складатиметься Людство плянети Земля, буде панувати між народами духовне, моральне і політичне здоров'я.
5. "Ми, українці, народ здібний"; "Ні, не здібний!" "Чому?" Духовні лідери, які очолю­ють життя Українців — сповідників христия­ніз­му греко-латинської інтерпретації, речуть, що "Українцям принесло культуру християнст­во". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Візантія і Україна" (стор. 10) заявляє так: "Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візан­тія. Уся ця культура — православна. Заберіть від українців православний візантинізм, і вони стануть нагими, як мати народила!" Тобто -народом без культури!
(Митрополите Іларіоне (Огієнко), духов­ний батьку українців православія грецької віри, ви тримаєте в руках патерицю з двома гадючими головами (символ грецького божка Ескулапа). Ви одягнені в грецьку (в даному випадку візантійську) культуру: ризу, митру, епітрахиль. У вас візантійські духовні назви: лі­турґія, парастас, антимінс, псалтир. Справ­ді, коли забрати у вас культуру, прищеплену Візантією, то ви будете "нагими, як мати наро­дила!" Але ви не є Український народ! Ви є тільки єрей (жрець) "православного візанти­нізму").
6. Народ, який живе з прищепленою куль-ту­рою (з ворожої чужини привезеною), непов­но­цінний. Він не по-своєму (не відповідно до свого бажання й уподобання) культурний: не живе він духовними якостями такими, які б відповідали вдачі його єства. Народ, який не має самобутньої культури і живе, користую­чись культурою чужою (прищепленою "вог­нем і мечем"), ще не є народом.
("А Америка?" США засновані англійця­ми, мають англійську культуру, якій підлеглі культури різних етнічних груп. Мехіко має іспанську культуру, якій підлегла мехіканська культура. Візантія плянувала повністю візан­тиїзувати Україну-Русь, та її плян знищили хан Батий і Могамет 2-й).
Я ставлю питання: якщо ми, українці, народ здібний, то чому не паленіємо з сорому, кажучи, що культуру прийняли від чужинців? У здібного народу є здібність (і є благородне хотіння) бути творцем своєї культури. Коли ми народ здібний, а культуру маємо чужу (прищеплену візантійську), значить ми духовні раби.
(Візантія, навертаючи той чи інший народ на православіє, безпощадно нищила його рідну культуру. І прищеплювала йому куль­туру чужу (візантійську). Той, хто мав візан­тійську культуру (візантійську духовність), вважався підданим Візантії. Митрополити і єпископи України-Руси вважали себе слугами патріярха; а патріярх же був підлеглий імператорові Візантії).
7. Археологія, історія сьогодні довели, що Українці — творці (чи співтворці) брильянтної культури, яка бере свої початки ще з часів Протоевропейських. І про це обґрунтованими доказами істориків Англії, Франції, Італії, Індії я говорю в "Мага Вірі".
Археологи відкривають нові й нові зна­хідки: скарби культури Оріяни (України-Руси). І повідомляють: "Уже понад півстоліття археологами на території України розкопу­ють­ся залишки однієї з найцікавіших цивілі­зацій давнини Трипільської культури.
"Племена, котрі створили цю культуру, жили в 4-3 тисячоліттях до нашої ери на великих територіях від Дунаю до Десни. Назва Трипільської культури походить від села Трипілля, що 40 кілометрів від Києва".
"Поселення, досліджуване нами в районі нинішнього села Майданецького, — оповідає керівник наукової експедиції Інституту архео­логії Академії Наук України Н. Шмаглій, -розкинулося на площі в три квадратних кілометри. Воно мало чітке планування. Жит­ла розміщалися по 12-15 еліпсах".
"Ремесло — важлива ознака міста. Тут най­більшого розвитку набули ткацтво і гончар­ство. Велика кількість чудової розписної ке­раміки, глиняні статуї і залишки ткацьких вер­статів у житлах досить яскраво підтверджу­ють це".
8. "Тепер про самі трипільські житла. Від них залишилися тільки шари обпаленої глини, бо поселення загинуло від пожежі. Праців­никові експедиції К. Зіньковському вдалося схематично відновити тип жител. Вони являли собою глинобитну будівлю з вертикальним розвитком у два-три поверхи. Площа окремих жител досягала в плані 500 і більше метрів".
"Методом дешифрування аерофотознімків у районі села Майданецького виявлено своєрідні плями рослинності, що формувалися в концентричні еліпси. Що це? Експедиція перевірила й утвердила, що це Трипільське поселення. Крім того, на цьому поселенні вперше у Світовій і Вітчизняній практиці проводилась детальна геофізична розвідка з використанням найсучаснішої апаратури.
В результаті одержано цінні дані про розташування і кількість жител. Було вияв­лено близько двох тисяч жител і визначено точні розміри кожного з них. Є підстави твердити, що це Трипільське місто становило понад 15 тисяч осіб. І нарешті, для уточнення часу існування цього міста використову­ва­лись, крім суто археологічних, радіоактивні та інші нові фізичні методи дослідження. Роз­копки Трипільського міста біля села Майда­нець­кого триватимуть ще не один рік. Архео­логічні пам'ятники такого масштабу і значен­ня вимагають багаторіч­ного і скрупульозного вивчення" (К. Даниленко, "Місту 5000 років", Київ, 1974 р.).
9. Місту (а таких міст тепер семеро знайдено в Україні-Русі) 5000 років! Історики Европи і Індії (і про це я пишу в "Мага Вірі") визначили, що Україна-Русь — Первоколиска Індо-Европейської культури і цивілізації. Трипільці 5000 років тому розмовляли однією мовою, яка тепер умовно названа "протоев­ропейською". Вони перші їздили на возах. Віз (їхній винахід) був у них запозичений Сумеріянами і Єгиптянами.
Колесо (діяметром 0.70 м.) Трипільці ро­били з суцільного дерева. Для осі робили круг­лі отвори. Вони жили родинами, які складалися з 40, 50 осіб. Родина мала своє поле, вирощувала пшеницю, ячмінь, просо. Мала пасовисько, стадо корів.
Родина молотила збіжжя ціпками, або во­дила скотину, яка витоптувала зерно з збіжжя. Зерно мололося на кам'яних зернотерках. Жін­ки пекли хліб у глиняних печах, які фор­мою були майже такі, як сучасні українські печі.
У хатах (ліплянках) були сушені гриби, ягоди, різні плоди дикоростучих дерев, мед, деревний напій (сік березовий). Мали вони вдосталь молока, сиру, м'ясива, пшениці. Їхня першоякісна (найкраща в світі) їжа і лагідне підсоння виласкавлювали їхню вдачу і вроду. Вони були бадьорими, працьовитими, співу­чими. І такими милосердними, як і їхня хлібо­робська віра.
10. Пророк Езикіел (він, як знаємо, був співтворцем "Біблії"), пишучи про Єрусалим­ську красуню, згадує, що вона була пишною тому, що "годувалася пшеничною мукою і медом, і зробилася прегарною, та й доступила царської величности" (Езикіел, гл. 16, 13).
Звичайні жидівські дівиці живилися сараною, корінням дикоростучих рослин. Та іншою їжою малої протеїнної вартости. (Гірські ріки бідні на рибу. На їхніх берегах мало меду й звірини. Убога земля Синайська (чи Йорданська) не давала вдосталь пшениці. Дівчата жидівські виглядали згорьованими; тільки багатші "годувалися пшеничною мукою і медом", і робилися прегарними).
Дніпро і його притоки у древні часи були повні першоякісної риби. З Чорного моря по Дніпру йшла морська риба до порогів Дніпрових для нересту. Групи каменів і пороги створювали на Дніпрі то бурхливі течії, то тихі спокійні затони: справжній рай для рибного царства.
11. Як п'ять тисяч років тому наші пер­во­родителі (трипільці) ловили рибу? Вони лови­ли рибу сітями, вершами, метальними віст­рями, гачками. Вони ставили без насторо­же­ності (адже ні крокодилів, ні отруйно-кус­ливих комах не було) різні загородки (з лози-плетива). У загородках робили отвір. І до отвору прикріплювали сплетені з лози рибо­ловні снасті. Вони плавали на човнах одно­де­ревках, заганяли рибу до загородок. Їхні діти ловили рибу гачками: оглядаючи трипі­ль­ські гачки, бачимо, що вони подібні до сучасних.
Багаті листяні ліси, затишні многовікові діброви, чорноземні поля, соковиті різно­трав­ні луки, чисті криниці: в багатому земному раю жили первородителі наші. Вони вважали себе внуками Дажбожими. Вони не боялися ні Дажбожого суду, ні Дажбожої кари. Вони (і це відчуваємо, читаючи "Веди"), вірили, що між внуками і Небесним Дідом (Дивом чи Дажбо­гом) є кровна зрідненість і милосердність.
Є у вірі Трипільській бадьоре мислення, є палке прагнення знайти відповідь на загад­кові питання життя. І справа не в тому, чи ці відповіді (з погляду сьогоднішнього) правиль­ні чи ні, а в тому, що в них є чиста душевна натхненність, бадьорість, віра в світле завтра.
Вони (Трипільці) вірили, що їхня земля їм навік-віків дана їхнім Дідом (Дажбогом). На Сварзі (на Небі — у Вічному Зоряному Царстві) Сонце (Дажбог) живе з женою Хорошою (Хорсою). Її ім'я Мася (Місяць). У Них є Діти.
А Внуки (Внуки Дажбожі) живуть на Землі, де течуть ріки солодководі, де ліси медами пахнуть, де квітучі степи духм'яні, де на долинах пасуться ситі стада.
Дажбог з небесних володінь посилає Вну­кам росу (дощ): роса живить на землі усе, що живе. У Внуків Дажбожих (у росів) був культ Матері Лель. Її статуї (квітами уквітчані) знайдені в Трипільських містах і селищах.
(Культ (від латинського "культус") значить "піклування", "розвивання", "поклоніння". Є культ Будди, культ Христа, культ Юрія. Очевидно, справа не в культові, а в його змістові. Є культ поклоніння чужим святощам і є культ поклоніння рідним святощам. Є культ рідного провідника-спасителя народу, і є культ чужого провідника (вторжника -гнобителя народу)).
12. Трипільці-скотарі, мисливці, хліборо­би. Їхні хати (ліплянки) з'єднані між собою під­земними переходами, які нагадують "тран­шеї", покриті навісами. Хата була довжиною до 45 метрів, а шириною до 4 метрів. У хаті жило по десять родин: знайдено десять печей (родинних вогнищ).
Трипільці вірили у вічне життя — в життя після "мріті" (смерти). Вірили, що, ввійшовши у світ "мрі", вони переселюються до неба (і живуть на сварзі, біля Діда-Дажбога). Біля Трипільських селищ знайдені впорядковані кладовища. Їх оглядаючи, бачимо: померлі по­хо­вані рядами. Є ряд, де поховані пра­прабабусі і прапрадідусі. І є ряд, де поховані прабабусі і прадідусі. І потім новий ряд, де поховані нещодавно померлі. У Зоряне Цар­ство Духа Предків відходять (за чергою) По­ко­ління за Поколінням: так з віку в вік.
13. Археологи, вивчаючи стародавні па­м'ятники, знайдені в Україні-Русі, творили умовні терміни: "культура шнуркової керамі­ки", "комарівська культура", "катакомбна культура", "зрубна культура". Очевидно, ці культури відображають культуру одного народу різних епох. І різних географічних особливостей.
Мати-Земля України (Руси) зберегла па­м'ятники пізнього палеоліту (старого кам'я­ного віку), епіпалеоліту (після старого кам'я­ного віку, який був 14-8 тисяч літ тому), і був ознаменований буйним розквітом Мізинської культури, взори якої, як знаємо, досі живуть на українських вишивках, неоліту (нового кам'яного віку, який був 8-6 тисяч літ тому).
У часи Мізинсько-Трипільської культури, яку можна звати Прото-Індо-Европейською, вже був усталений світогляд, пізніше вислов­лений у "Ведах". З земель України-Руси вихо­дили численні племена. Наприклад: Пелазги, Сумеріяни, Арії, Медіяни, Перси, Гіттіти (Гиксоси), Ахеї (Греки), Балти, Келти, Латини та інші. Вони були споріднені мовою, вірою, способом життя. І вони (в більшій чи меншій мірі) брали участь у творенні Мізинсько-Трипільської культури. Вийшовши з земель України-Руси, вони почали творити самостій­ні шляхи історії (мови, віри, обрядности, звичаєвости).
Племена (наші безпосередні родичі), які лишилися на землях України-Руси, бо вва­жали себе переможцями в боротьбі за ріки, ліси, поля і пасовища, продовжували плекати шлях свого самобутнього життя (шлях куль­тури і цивілізації, започаткований Мізинця­ми-Трипільцями). Українська культура (особ­ливо, коли мати на увазі взори, писанки, зви­чаї, свята, обряди) є безпосереднім про­дов­женням Прото-Індо-Европейської культури.
14. Дохристиянська віра України-Руси була вірою многобожною, але благородною. І про це свідчать й сьогодні її обряди (веснянки, щедрівки, колядки, свята вечеря, писанки, радісні й світлі зимові, весняні, літні, осінні свята).
Благородні обряди і звичаї має благо­родна віра, яку можна шанувати і яку можна знеславлювати, принижувати. Усе залежить і від духовного рівня, від моралі релігійних і естетичних почувань людини.
Чому людям потрібні обряди? При до­по­мозі обрядів виховуються правила поведінки людей. Найтиповіша риса обрядности — по­вто­рення. Наприклад: 2500 років тому наші родичі (Скити) померлого володаря (на возі чи на санях) возили від селища до селища. Жителі селища виходили проводжати у Цар­ство Духа Предків померлого. (Скити вміли бальзамувати, і тіло померлого не розклада­лося).
Геродот у "4-й книзі" пише, що "найближчі кревняки кладуть померлого скита на віз і возять по приятелях. Приятелі стрічають і вго­щають тих, які йдуть з небіжчиком, і не­біж­чикові ставлять їжу". "Так возять звичай­них (скитів) сорок днів, а потім ховають".
Скитський (праукраїнський) поховальний обряд шляхом повторення передавався від покоління до покоління. І пережив тисячо­літ­тя. І живе цей обряд в трохи переосмисленій формі й сьогодні: після сорока днів поховання ми відзначаємо поминки.
15. Геродот пише, що "до чужих звичаїв мають скити велику відразу". Очевидно, не тому, що чужі звичаї чужі, а тому, що вони (Скити) не хотіли мати чужого способу життя.
"Коли греки навчилися виготовляти вино, вони почали вважати оп'яніння, викликане вином, Божим натхненням. Деонісій у них був богом вина. Вином оп'янілі чоловіки розри­вали на кусні диких тварин і пожирали їх в сирому вигляді. Навіть дівчата і жінки із знатних родів ішли, оп'янілі вином, в безлюдні гори і проводили там ніч, танцюючи і спі­ваючи" (М. Рой, "Історія Індуської філософії", 1958 р., стор. 25). Греки вірили, що п'ючи вино (кров бога Деонисія), вони в собі відчувають присутність Деонисія. І за таку "присутність" вони обрядово дякували божеству.
Скитський принц Анахарзис (вірніше — Анакара, що значить Некараний, Благород­ний), живучи в Атенах, попав під вплив грецьких обрядів. Коли він (у 584 році до Христа) повернувся додому (до Скитії), то "узяв бубон і начепив на себе образків". І почав висловлювати обрядово пошану грець­кому божеству. Скитський володар, як пише Геродот, "стрілив — і вбив його" (Анакару).
Зрада рідної віри, обрядовости, означала зраду Вітчизни, зраду рідного Роду і зневагу рідних Могил. І біблійні жиди карали смертю (забивали камінням) того жида, який приймав чужі звичаї.
16. Обрядність — об'єднання народних зви­чаїв, які зріднюють покоління з поколінням, дідів з внуками, відокремлюють плем'я від племени. Є африканське плем'я, яке, щоб під­креслити свою окремішність, підпилює зуб кож­ному своєму членові. Підпиляний зуб ви­конує роль пашпорта. У старих юдеїв обрі­зання статевого органу було своєрідним племенним звичаєм.
Щоб краще зрозуміти п'ятитисячолітню обрядність українського весілля, ознайоми­мося з весіллям, описаним у "Ведах". Коли юнак бажає одружитися, він посилає сватів до родичів дівчини своєї. Свати кланяються родичам. І оповідають, що всюди бували. Різні світи видали. І стало їм відомо, що в цій хаті живе найкраща дівиця. (Пригадую, що в санскриті "діва" значить "дивна", "божествен­на" (не має собі подібних)).
І родичі від сватів приймають хліб, вар, дари. І садовлять сватів за стіл, угощають їством. І в діви родичі питають, чи вона хоче бути "нарою" (санскрит) — нареченою. Коли є згода, тоді між родичами діви і родичами юнака відбувається зустріч, обмін дарами. Вони домовляються про день весілля.
17. Уранці (в день весілля) молода купа­ється у воді пахучій: настій з степових квітів. Жінки вбирають молоду у весільну льолю. На чоло кладуть вінок, від якого йдуть стрічки ясні й темні: на житті, як на довгій ниві, є дні веселі й сумні. Вінок символізує скарби матері-Землі. Її вічну квітучість, родючість, живучість.
Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаме­новуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".
І молодий дає молодій невеличке (симво­лічне) жорно. І каже: "Як камінь, будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) — "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пше­ни­цею, усякою пашницею".
Вечором виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода гово­рить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дру­жино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).
(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися як приватність му­жа. Біля жінки (грекині), як пише Аристо­фан, грек тримав собак, які охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи з стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).
18. У обрядах і звичаях кожний народ узаконює стиль і особливості свого життя. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок -це обов'язок; обов'язок — це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.
Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обо­в'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".
Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від матері-Природи.
Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, го­ло­ви піднявши, стоять на варті. Вартові подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіря.
19. Є вислів — що країна, то й інший звичай. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повин­на зняти головний убір. І є звичай: коли лю­дина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.
Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, й з високими ученими ступенями і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звича­євість, тактовність).
Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідаль­ність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благород­ніші звичаї, і чим народ більш до них при­в'язаний, тим живучіше в нього почуття окре­мішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе — в своє призначення.
20. Звичаї, обряди, зимові, весняні, літні, осінні свята в Україні-Русі до 988 року слу­жили не тільки для творення світлого свят­кового настрою, високого душевного підне­сен­ня, звеличення життя, краси, а й для вихо­вання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Руси. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо велико­душними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату — Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".
Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покли­кан­ня. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Із­раель — вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожнюють його натхненні слова: "Польща — Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ — Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковости" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати — "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива) зовсім не думає зневажати інших матерів.
21. У оповіді "Україна-Русь, архиєреї грець­кої ортодоксії і татаро-монгольська ор­да" (2), зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимологію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спіль­ного з латинським словом "паґанус" (селя­нин).
Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.
(Очевидно, немає в світі такого рідного, щоб в ньому все було перфектне. Усюди є тіні й проміння. Повір'я, що є "водяники, вовку­лаки, домовики", яких треба задобрювати — це тіні. В. Липинський пише, що перед хре­щенням в Україні-Русі віра була "з богами, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни — одне слово: громадської органі­зованости" (стор. 30). Це — проміння, яке я беру для Рідної Української Національної Віри, залишивши богів і відчувши в душі віру в Єдиного і Всюдисущого Дажбога).
Проф. Р. Смаль-Стоцький (президент Го­ловної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шев­ченка) пише так: "Протягом віків християн­ська церква поборювала нашу стародавню культуру, як поганську, а окупант-Москва, нищила, як національну, обзиваючи наші звичаї "богомерзкими". Академік С. Єфремов подає: "Нікуди мабуть не витратило стільки енергії всяке начальство (християнське, — Л.С.) як на безупинну боротьбу з народніми звича­ями та на їх заборони. Од перших книжників (монахів, — Л. С.) почавши, війна проти народніх звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розга­ня­ли "Богомерзкія збори" — колядників на Різд­во, ігрища на Купала і т. д. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смака­ми та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію..." (Проф. С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. О.", т. З, стор. 14).
22. Історики, етнографи, визначні пись­мен­ники, діячі культури і мистецтва визна­чили, що від 988 року почавши, православіє грець­кої церкви веде жорстоку боротьбу з укра­їнською національною культурою, з рідними святами, обрядами, звичаями народу, з совіс­тю народу, з духовною незалежністю народу, з його національною свідомістю.
І архиєреї православія грецької церкви замість того, щоб вибачитися перед народом, визнавши свою вину, без сорому й стиду, на різних українських святах і врочистостях речуть: "Українська Греко-Православна Цер­к­ва жила й живе радощами та боліла й боліє смутками Українського народу. Вона ніколи не була байдужа до всього, чим жив, що переживав і до чого стремів наш народ" (Митрополит Мстислав, промова на відкритті 3-го СКВУ, 23. 11. 1978 р.).
Така архиєрейська промова нагадує про­мову червоного комісара, який на мітингу ре­че, що "партія Лєніна жила й живе радощами та боліла й боліє долею Українського народу. Партія Лєніна дала всі умови для розвитку культури Українського народу".
Свідоміші українські інтелігенти знають: щоб Українець міг пізнати себе, він повинен безупереджено пізнати світогляд рідної віри України-Руси. І не ображати батьківської віри, називаючи архиєрейськими термінами — "поганська", "дикунська", "богомерзка". Во­роги зневажають рідну віру України-Руси тому, що в ній бачать живучість Української Національної Свідомости (благородний само­бутній націоналізм).
23. Український народ, рятуючи свою національну гідність, почуття окремішности, не приймав чужої (візантійської) культури, яку йому нав'язували попи під маркою "прав­дивої віри". Рятувати національну гідність значить форму і зміст рідної культури ряту­вати від експансії чужої культури, яка втор­гається під гаслами "правдивої віри", "соція­льної справедливости", "порядку".
Утратити рідну культуру (звичаєвість, об­рядність, досвідченість) значить утратити все: утратити ознаки національної окреміш­ности. У звичаях, обрядах народ сам себе бачить. І сам себе усвідомлює, збагачуючись вірою в себе. І сам себе мобілізовує, обороняючись від вторгнення чужої (візантійської) культури, освяченої догмами і канонами православія.
"Від "Слова о казнех божіих" до Івана Ви­шенського і відти до ще новіших консистор­ських наказів ми знаємо безконечний ланцюг цих церковних єрархічних уїдань на народні свята взагалі" (М. Грушевський, "Історія Укр. літератури", т. 1, 1959 р., Ню Йорк, 142 стор.).
І тут же Грушевський, ніби з жалем в душі додає: "Від величної Купальської містерії полишилися переважно пародії, які не дають ніякого поняття про первісний її характер. Від весняних циклів — самі дитячі та дівоцькі за­бави". М. Грушевський вважає, що "архиєрей­ські уїдання" звели українські обряди, свята, звичаї "на чисті посмішки і пародії".
24. Християнство в Україні-Русі "сильно боролося проти обрядів, звичаїв, навиків ук­ра­їнського народу". Тобто — християнство силь­но боролося проти української націона­ль­ної свідомости, виявів окремішности. Християн­ст­во прагнуло, щоб українці-русичі перетвори­лися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".
Густинський літопис (17 століття, Густин­ський монастир біля Прилук) пише, що, не­зважаючи на церковну заборону, "У надве­чір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".
Митрополит Іларіон (Огієнко), в "Дохри­стиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рід­них, українських, — Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українсь­ких, — Л. С.) і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 319).
Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні пропо­від­ники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.
"Церковні проповідники" знали: чим на­род більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ні­коли не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.
25. Митрополит Іларіон (Огієнко) далі стверджує, що "Київський митрополит Іоан (1077-1089) у своїх "Правилах" сильно скар­житься, що люди (українці-русичі, — Л. С.) Причастя не приймають"; із цих же причин цар Петро 1 в 1716-му році видав "заряд­ження", щоб кожний "посповідався й запри­час­тився, а коли цього не зробить, загрозив карою" (стор. 319), "скаржився й митрополит Максим (1283-1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві" (стор. 322).
Українська молодь не хотіла брати шлюбу в церкві віри грецької, де піп казав, щоб одружені були такі, як Ребека, Рахеля, Ісаак, Іаків та інші жидівські родоначальники. Максим (митрополит всея Руси) "наказував вінчати молодих силою в Церкві" — силою оправославлював рабів. Наказував бичами гнати киян-християн до церкви святої Покрови відзначати свято Спаса.
(З історії знаємо: Покрова і Спас — не­українські свята. Вони були імператорами і патріярхами в Константинополі установлені на пам'ять перемоги Візантійського війська над Скитськими і Сарацинськими військами. Греки, які були Київськими митрополитами, і вважали Україну-Русь духовною колонією Візантії, наказали запровадити ці візантійські (мілітарно-православні) свята й між україн­цями-русичами. Українці-русичі, які не хотіли в першому тижні серпня нести плоди святити до церкви (відзначати свято Спаса), були церковниками названі поганцями і бичами гнані до покути. Українець-русич, щоб уникнути кари, проявляв нечесне ставлення до себе: називав чужі свята рідними і за це був похвалений попами).
Митрополит всея Руси Максим служив не Україні-Русі, а двом панам: імператорові Візантії і ханові Татаро-Монгольської орди. Він мав світогляд Аристотеля, який писав, що "є народ вищий і є народ нижчий", Греки, як "вищий народ, ніколи не повинні бути рабами. Нижчому народові властиве життя рабське.
І митрополит Максим вважав українців-русичів "нижчим народом", який є його смиренним стадом, призначеним служити православію і ханові. Він українців русичів, як пише митрополит Іларіон, силою гнав до церкви. Непокірних (за законом Іоана Зло­тоустого) він карав "до дєвяті і сорока ран".
26. Українці-русичі любили рідні обряди. Обряди їх єднали, тішили і бадьорили їхні душі, робили життя приємнішим. Навівали надію на краще завтра. Обороняючи рідні обряди, українці-русичі ніколи не переставали вести боротьбу з єреями православія — про­фе­сійними виразниками чужої свідомости. Нація без національної свідомости не є на­цією. Щоб українців поробити істинними православ­ними (людьми чужої свідомости), "треба з їхнього життя забрати їхній рідний світогляд".
І "Християнство почало випихати народ­ній світогляд з свідомости Українського на­роду й тим робом увійшло в довговічну та завзяту боротьбу з ним" (М. Возняк, "Історія Укр. Літератури", т. 1, Львів. 1920 р., стор. 59).
Єреї знали: чим більш несвідомий народ, тим він більше горнутиметься до православія грецького чи католицизму латинського: бо ж, утративши рідний світогляд, не знатиме, де себе притулити? І народ, не знаючи, хто він є, звідки він, ким і чому закутий, нестиме свої болі і скарги до ікон та до мощів... Та в душі, відчувши тугу за рідним, спонтанно йтиме рідні свята відзначати, щоб рідним душу благословити. "Анатема, поганцям, бичуйте, січіть їх!" Згадаємо (для прикладу) декілька сумних дат.
У 1719 році з благословення архиєреїв був попами у церквах осуджений кожний укра­ї­нець-русич, що йшов відзначати свято Купа­ла. І було наказано прихильників Купаль­сь­кого свята "крєпко істєзаті, а преслушних і от церков одлагаті" ("Києвська старіна", кн. ХLV, 1894 р., стор. 542).
У 1723 році Перемишльський дієцезійний собор в Березові строго заборонив відзначати Купальське свято, бо воно "обадьорює народ, виховує відвагу, непокірність властям". Укра­їнський літній обряд був на цьому соборі названий "гріховним звичаєм" ("Вісла", т. 1, 1891 р., Варшава, стор. 152).
27. У 1769 році з наказу монархині москов­ської військовий генеральний суд строго заборонив в Україні-Русі відзначати Купаль­сь­ке свято, бачачи у Купальських святах про­будження і обадьорення національної свідо­мости та вороже ставлення до православної церкви, яка є знаряддям гноблення в руках монархині Катерини 2-ї.
У 1774 році в Чернігівській духовній семінарії піп (прибулий з села Церковщиці) оголосив, що українці-русичі "кожного літ­нього вечора, а часто й цілу ніч, зібравшись на вулиці, співають веснянки, (...) прославляють співанням і на все горло сего ідола Купала; проти празника Крєстітєля Іоана кладуть по вулицях вогонь з піснями Купаловими і танцями" ("Украинская жизнь", ч. 9, 1913 р., стор. 105).
(Славлять "ідола Купала", а не "ідола Крє­стітєля Іоана" чи "ідола Саваота" чи "ідола Херувима": ідол — це образ, ікона, портрет, статуя).
Проф. Степан Килимник пише, що Конс­тантин Маковський (1839-1915 р.) "був зача­рований веснянками". Він намалював картину "Дніпрові Русалки". Русалки "з глибини Дніпра виводять танок-веснянку", й ведуть його аж у піднебесну височінь", "тіла укра­їнських русалок натхненно здіймаються аж до неба", "здіймаються вони все вище й вище... Але ось вони побачили на сході церкву з хрестом... І ця емблема зупинила їх творчий лет, і вони скам'яніли... Застигли в своїй нечу­ваній і небаченій красі".
28. "Повернення до поганства!" — заречали архиєреї. (У твір "Дніпрові Русалки" "К. Маковський вклав ідею, що українська до­християнська культура (краще сказати — куль­тура України-Руси) була своєрідна й мала пер­спективи до широкого розвитку, масштабу світової культури тих часів, що вже тоді вона сягала в надхмарні висоти... Але з приходом християнства ця самобутня, як він висловився, "творчо-геніяльна" культура скам'яніла, зупи­нила свій лет.., на її місце прийшла христи­янська культура" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 2, стор. 41).
Архиєреї арештували "Дніпрових Руса­лок" і передали жандармам. Монарх Мос­ко­витії оглянув "Дніпрових русалок", які були попами названі "бєсамі", "антихристами", "бо­гомерзкім поганством", і дав наказ тримати "Дніпрових русалок" у таємному відділі "імператорського ермітажу".
29. У 1890 році дослідник X. Ящур­жинсь­кий пише, що в Уманському повіті дорослі вже не святкують Купальського свята. Боя­ться попасти на чорний "список ворогів православія". Українці, тероризовані єреями православія (вірними слугами монарха Мос­ко­вії), таємно по хатах співали: нишком від­значали Купальське свято, нишком оповідали дітям про рідні обряди.
А "по вулицях ходили соцькі і киями били тих, хто збирався на Купальське свято" ("Ки­ев­ская старина", листопад, 1890 р., стор. 327).
"Киями били" тих, хто відважувався рідні обряди шанувати, не слухати єреїв право­славія грецької віри. (Обряди, які збуджують в народі почуття національної свідомости, були приречені на забуття).
"Велике свято з вечірніми багаттями, з обрядовими перескакуваннями через вогонь, із киданням підпаленого Купала в річку, з хороводами і піснями все більше і більше пе­ре­ходить у забуття" ("Киевская старина", кн. XXXI, 1890 р., стор. 326).
30. Переходить у забуття те, що тисячоліт­тями виласкавлювало і обадьорювало душу народну, приносило радість дітям і дорослим, зріднювало рід з родом, село з селом. (Ска­кання через вогонь не було звичайним ска­канням, а обрядовим випробовуванням юна­ць­кої відваги, життєвого здоров'я. Юнка і юнак, за руку тримаючись, через вогонь ска­кали: перевіряли міць любови, витривалість майбутнього родинного життя).
Попи при допомозі парахвіяльних препо­добників і жандармів заповзялися все, що роз­буджує національну свідомість (народні свята, обряди, звичаї), "вигнати в болота", "послати до чорта". І таки навчити українців-русичів "со страхом і трепетом" стояти на колінах перед образами позолочених біблійних жидів, діячів грецької і латинської церкви.
М. Возняк в "Історії Української літера­тури" (Львів, т. 1, 1920 р., стор. 61) цитує такі православні прокляття, висловлені монахом І. Вишенським:
"Щедрий Вечір з міст, з сел виженіть в болота — хай сидить з чортом і не насміхається з християн", "Знищіть на Юрія мученика диявольське свято тих, котрі, вийшовши в поле, чинять жертву танцями та скоками: гні­вається бо на вашу землю Юрій-мученик, що немає православного християнина, який би міг очистити і вигнати це диявольське насмі­хан­­ня. Усуньте надмогильні пироги та писанки в Острозі й де б ще це було, щоб не находився цей поганський квас у християн­стві. Купала втопіть на Хрестителя і відсічіть скакання через вогонь: гнівається бо Хрес­титель на вашу землю, що вдень його пам'яти позволяєте чортові насміхатися".
Бачимо, як ожорстокіла душа православ­ного українця Вишенського! Він називає українське народне свято "диявольським святом", рідні обряди називає "диявольським насміханням", "поганським квасом"!
31. Монах Іван Вишенський має немило­сердну фантазію, пише: що святий Юрій (ідол єреями придуманий, ніколи неіснуючий, на­віть тепер папою римським викреслений із списку святих) гнівається на землю України-Руси, що досі є "Щедрий Вечір.., надмогильні пироги та писанки". І юдеєць (сучасник царя Ірода) Іоан Хреститель також... гнівається на землю України-Руси?
А чи не могли б оці чужоземні гості, Юрій і Іоан, (в ім'я людяности) перестати знева­жати, опоганювати, опаскуджувати рідні ук­раїнські святощі? Народ, обороняючи свою гідність, може їм сказати: "Гетьте, недобро­чинці, з нашої святої Землі!"
32. "Обряди — це твір людського духа. Лю­дина, що вірить у Бога, виявляє цю віру на зовні різними ознаками" ("Лоґос", україно­мов­ний католицький журнал, ч. З, 1962 р., Йорктон). Українські обряди (обряди світлі й розумні) утверджені в рідній вірі України-Руси хіба не були "твором людського духа"?! Якщо ви, єреї, опоганювали і нищили тво­ріння українського духа в ім'я духа греко-ка­то­лицького, то яке право маєте називати себе оборонцями Української культури, пастира­ми народу!?
Є правда: поневолені не мають права мати рідних обрядів, рідних понять національної свідомости. Чому? Коли поневолені мають рідну віру і рідні обряди (хай вони будуть найпримітивніші!), то вони (поневолені) не вва­жають себе переможеними. У них віді­брана воля (відібране право мати рідне правління), але у них не відібране хотіння боротися за волю: у них є рідна віра і рідна обрядність: у них вільна духовність!
У рідних обрядах затаєна вільна духов­ність; "Занадто вони (обряди, -Л. С.) народові близькі, зрозумілі, яскраві, щоб із ними цілком розлучитися", пише проф. Л. Білець­кий ("І. У. Л.", т. 1, стор. 48). І архиєреї православія грецької віри відчули, що їм не вдасться повністю знищити обрядність укра­їн­ську (обрядність національної свідомости), і вирішили в ім'я віри Христової перехитрити народ. Вирішили українські обряди світлі, врочисті, благородні поставити на службу неукраїнській справі. Як вони це вхитрилися зробити?
33. Грецьке слово "синкретизм" значить "об'єднання", "злиття". Якщо між рідною вірою України-Руси і православієм грецької церкви прийшло до "синкретизму", то звер­німо увагу на його значення.
У колядці діти славлять ясне Сонечко, ясну Зірницю, ясен-красен Місяць. Славлять, стоя­чи під вікном, пана-господаря, його дружину, доньку, сина, весь рід гостинний, трудолюб­ний. І достойний господар обдаровує коляд­ників.
Єреї почали українську колядку християні­зувати, цензурувати. І діти примушені були почати колядувати так: "Ясне сонечко — сам Господь-Христос! Ясна зірниця — Пресвята Діва! Ясен-красен місячик — то Святий Петро-Павло" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 1, стор. 99).
34. Борися з силою ворожою — умертвляй її, а коли умертвити не можеш, то перехитри її і освяти її, і зроби її невільницею, і застав її тобі служити. І так сталося.
В Україні-Русі, як пише митрополит Іла­ріон (Огієнко), "Християнство спочатку силь­но боролося з шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять кап­лич­ки над криничками, джерельцями, потоками, і власне тут часто появляються чудотворні ікони" (стор. 47), а "Свято Купала поєдналося з Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купало" (стор. 294), "Юрій замінив якогось стародавнього бога" (стор. 282), а "Велеса замінив Св. Власій" (стор. 285), а "Пророк Ілля замінює бога Перуна і приймає на себе його якості й обов'язки", "Іллія пророк на колесниці їздить, гримить і блискавиці пускає на небесах" (стор. 301). На престоли українських божеств посідали жи­дівські, грецькі, латинські божества.
Українці не хотіли поклонятися чужим божествам (Іоану Хрестителю, Власію, Іллі, Михаїлу). І приходили молитися у Священний Гай, де прадіди, діди молилися, де святі могили Родителів: тут ставили вар, калач, писанки. Українці не хотіли приймати чужого (з Візантії) привезеного календаря. Єреї ухитрилися християнські свята поставити на час свят українських: щоб українські свята втратили український зміст, українську священність.
("А що ж ми тепер без рідних святощів та робитимемо? І як же ми на світі житимемо, забувши Первородителів наших, забувши їхні настанови — напучення, поради й розради, ласкання й побажання, картання й уболіван­ня? Чи можемо ми радісно на світ Божий дивитися, не маючи чогось рідного, святого? Чи ж шанують люди тих, які не знають, хто вони, чиї вони — з роду й кореня якого походять?")
("А ви називайте Іллію, Михаїла, Юрія, Власія рідними святими, Первородителями називайте, станете істинними православними! А те, що у вас було справді рідне, вкиньте в болото, бо воно некрасиве, многобожне").
("О, єреї, жорстокі ереї! Гляньте: в тієї матері дитина некрасива, горбатенька, а мати теє дитятко так ніжно ласкає, таке воно для неї миле та гарне. Рідні Первородителі наші мали право помилятися і свої помилки виправляти.
Розумні сини татові творіння вдоскона­люють, а не викидають в болото, тому що воно некрасиве. О, єреї, та ж Христос мав Первородителів (Рахелю, Лабана), які многих божків своїх почитали, але він з них ніде не глумився!).
35. Митрополит Іларіон пояснює, що "Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських (українських, — Л. С.), і це було причиною легкого їх сприйняття, але й стало причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніше молився, у ті самі дні, як і давніше" (стор. 325), "якості старих богів почали помалу перено­ситися на християнських святих" (стор. 326).
І митрополит Іларіон пояснює, що право­славіє грецької віри випирало з українського життя українські обряди, звичаї, свята, віками "випирало". Але "остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім (українським, — Л. С.) обрядам і прив'язавши стародавні Свята (українські, — Л. С.) до певне окреслених дат Свят християнських" ("Д. В. У. Н.", стор. 306). І почав формуватися новий тип укра­їнця: українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська.
Зберігається форма Української культури (вишивки, писанки, колядки, щедрівки, дідух, веснянки, Купала, Свята вечеря. Щедрий Вечір). Формі українській даний зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордань, Синай, чужі поняття віри, святости, правди, волі, любови, моралі, краси). Мозок ваш, а мислі, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо на­прямок вашим мислям і почуванням. Писанка ваша, але вона славить не Київську, а Виф­лиємську подію. Діти ваші, але їхні душі ма­ють бути збуджені, натхненні неукраїнськими святощами, врочистостями, а православієм грецьким.
36. І діти українські ідуть в школу. Від­кривають "Буквар": на першому місці постав­лений не Київ, а Назарет. Учитель вкладає в непорочні дитячі голови перші поняття: "У Назареті Ісусик маленький", "Вифлеємська зоря на небо вийде, малий Ісусик до дітей прийде. Малий Ісусик, Божа Дитина, буде Святвечір, буде колядка в кожній хатині".
"Українка я маленька" і "Українець я ма­ленький" — ми славимо Назарет, Вифлеєм, Йор­дань. Перші дитячі враження, почування, мислення, хвилювання присвячені неукраїн­ським святощам. Діти українські радіють, що Ісусик народився; сумують, що Ісуса розп'яли; радіють, що Ісус воскрес.
У душі дитини української родиться світле природне питання: чому кияни славлять не Київ, а Назарет? Питання, народжене непо­рочними почуттями: рідна мама найкраща, славити рідну маму — щирі душевні хотіння. І коли б дитину спитати: яку маму більше любиш: рідну маму чи маму Ісусову, дитина відповіла б, що рідну маму любить більше. Рідна мама — рідна віра: тут затаєні вічні святі сили рідної духовости!
37. Українці, відроджуючи національну свідомість, почали обожнювати герб України-Руси: знамено духовної самостійности, окре­мішности, самобутности. І архиєреї вирішили й тризуб поставити на службу канонам і догмам греко-латинського християнізму. Вони хрест (символ інтернаціональної релігії) поставили над Трисуттям. Вони зробили з Трисуття стілець, і на "тризубний стілець" посадили Ісуса в одязі грецького архиєрея, що й бачимо у читанці "Золоті ворота" (видання Українського Конгресового Комітету Амери­ки, Ню Йорк, 1962 р., стор. 227).
Якби я був Ісусом, сказав би: "Українці, ви втратили почуття гідности — значить ви усе втратили! Ви принижуєте рідні святощі, щоб мене, Ісуса, звеличити, рабське ваше звели­чення! Ґої, я вірний син Ізраельського народу, ніколи рідних святощів не принижував".
(У Европі немає такого народу, який би так по-рабському розумів греко-латинський християнізм, як українці — принижені парахві­я­ни принижених архиєреїв — смиренних слуг Ватикану і Константинополя). У оповіді "Ук­раїнська Духовна Революція" даю відповідь, чому народові-гнобителеві греко-латинська віра корисна, а народові-гнобленому — ні).
38. Латини мову латинську проголосили святою мовою віри Христової, а греки — грецьку мову. У Індії санскрит — священна мова. У світі мусульманському арабська мова (мова "Корану") — священна мова. У євреїв (гибреїв) такою мовою є гибрейська мова.
Мова — душа народу, мова, дана народові Богом. Адже й "Євангелія" пише, що "спо­чатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". У 988 році мова (душа України-Руси) стала мовою приниженою: так хотіла імперська Візантія. Її вірний слуга (митро­полит Іларіон (Огієнко)) пише, що наша українська мова, "Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосіблена, а це тхне поганством, наприклад, дощ іде, сонце заходить, вітер лютує і т. ін." ("Д. В. У. Н.", стор. 316).
Самобутність, яка робить українську мову особливою, благородною, образною, пісен­ною для архиєрея православія грецької віри "тхне поганством". А от "мова грецька, найвеличніша мова світу, мова богів": пише митрополит Іларіон (Огієнко), ("Візантія і Україна", стор. 28). Немає значення: мова грецька є мовою богів чи мовою чортів! Кож­на мова кожному народові дана Богом! Тіль­ки духовний раб (чужопоклонник) мову ма­тері рідної принижуватиме, щоб підлащитися до мови чужої матері.
Щоб успішніше ширити католицьку релігію, місіонери змінили тактику. Вони в Африці не нищать національні обряди і звичаї, а (в ім'я двоєвір'я) використовують для укріплення католицької релігії.
39. У церквах африканці в африканських костюмах танцюють рідні танці, на рідній музиці (на рогах буйволів, на дерев'яних трубах) гудуть славу папі римському. "З прадавніх часів наші діди звали Конґо святою рікою, і сьогодні ми хочемо її так називати". "Добре, ставши католиками, звіть Конґо свя­тою рікою, але не тому, що так ваші прадіди вірили, а тому, що ви в ній віру католицьку приймали. Та істиною святою рікою є Йор­дань". Між жителями Конґо твориться двоєвір'я: конголезьким обрядам дається латин­ський (католицький) зміст.
2-й Ватиканський собор постановив: національні мови треба використовувати для справ поширення римо-католицької релігії. І дозволено африканцям в африканських като­лицьких церквах малювати Христа з облич­чям негритянським. (Перед цим Христос мав образ білої людини, а диявол — чорної). Африканські священики католицькі ризи прикрашують африканськими взорами: фор­ма африканської культури використовується на славу католицького змісту.
40. Туркмени міцно трималися рідних об­рядів і звичаїв, і тяжко було мусульманським місіонерам навернути туркменів на віру мусульманську. На допомогу прийшла хит­рість: треба не поборювати туркменські об­ря­ди, а заставити їх служити ісламові. І постало двоєвір'я: туркмени почали туркменськими обрядами славити духовність не туркменську, а арабську (прославлену Могаметом). І "Туркменські обряди і звичаї так пов'язані з мусульманством, що їх і роз'єднати не можна", — кажуть мусульманські муллаги.
Свідоміші туркмени знають, що Туркме­нами їх робить не арабський "Коран", а турк­менські обряди, поняття, звичаї. І прийде час: Туркмени дадуть туркменським обрядам тур­к­менський зміст, щоб бути повноцінними людьми.
Віруючі вірять в одного Бога — та шляхи віри є різні і визначення сутности віри є різні. Наприклад, є визначено, що "Іслам — релігія перфектної покірности"; "зороастріянізм -релігія етичного конфлікту"; "китайська ре­лігія — релігія космічної гармонійности"; "інду­сь­ка релігія — релігія спокійної єдности і об'єднаного миру"; "буддистська релігія — релігія скасування світового страждання"; "ізраельська релігія — релігія покірности законові і батьківським обрядам"; "шінтоїзм — релігія вірности державі і родинному об'єд­нанню"; "християнська релігія — релігія бать­ківства Божого, смиренности, непротивлення злу".
41. "І комунізм є тепер існуючою релігією в західному світі", — стверджує Джан Мідллетон Маррі у книзі "Потреба комунізму" (1932 р., стор. 11). У Московії почав Мережковський ширити московське богопізнання. А після нього прийшли "богобудівники Луначарсь­кий, Базаров, Велентінов та інші". "Бого­будівники намагалися створити рід нової соціялістичної релігії і таким чином з'єднати релігію з марксизмом" ("Короткий філософсь­кий словник", 1952 р., Київ, стор. 45).
Лєнін, виступаючи проти православія, яке обожнювало монарха Московії, речав: "Ми повинні боротися з релігією. Це азбука всього матеріалізму, і, отже, марксизму".
"Релігія — це опіум". Треба лєнінізм пере­творити в релігію, щоб цим "опієм" гіпно­тизувати трудящі маси, і при допомозі че­кістської зброї тримати трудящих в покорі. Ніколай Бердяєв (релігійний філософ), зна­вець московського комунізму, пише, що лєні­нізм поборює християнізм тому, що "хоче сам бути релігією" (Н. Бердяєв, "Оригіналь­ність російського комунізму", 1937р., стор. 191).
Так є: "влада большевицька (...) в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка" (В. Липинський, "Релігія і церква в історії України", стор. 89).
"Ясновидець" є синонімом "Пророка". Й. Сталін утвердив, що "Лєнін — ясновидець", "лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світлом" ("Правда", ч. 34, 12 лютого, 1924 р.). Джугашвіллі (Сталін), як студент право­славної духовної семінарії, уживає терміни архиєрейські. "Православних запалює дух святого Андрея Первозванного". Сталін рече: "Дух великого Лєніна запалює нас" ("Правда", ч. 310, 8 листопада, 1941 р.).
42. Московія (біла) спопуляризувала тер­мін "православний народ": щоб при допомозі православія гнобити грузинів, українців, біло­русів, башкірів, мордвинів, вірменів, перм'я­ків.
Московія (червона) створила термін "со­вєтський народ": щоб при допомозі совєтизму гнобити поневолені народи. І їхні мови, як зручне знаряддя, поставити на службу лєнін­ській релігії.
"Пребагата українська мова (...) вірно служить великій лєнінській справі" ("Літера­тур­на Україна", З жовтня, 1972 р.). Комісари лєнінської релігії користуються такими мето­дами гноблення українців, якими користува­лись архиєреї православія. Вони творять нове двоєвір'я — замість Христа вставили в колядки Лєніна, а замість Вифлиємської зірки, поста­вили зірку Кремлівську, замість Назарету поставили Москву.
43. Людина не живе тільки хлібом, їй по­трібна пісня, музика, їй потрібні свята, обряд­ності, врочистості. І особливо гнобленим людям потрібна розвага. Радісні врочистості потрібні дітям, душі яких хочуть нових і нових зворушень і вражінь. І українські діти, навчені комісарами, почали колядувати: "Нова ра­дість стала, яка не бувала: довгождана зірка волі в Жовтні засіяла. Де цар був зажився, з панством вкорінився, там з голотою простою Лєнін появився".
"Ой, червонії маки, листячко зелене, тебе, сонце, любим ми, тебе, рідний Лєнін", "Запо­вів нам батько Лєнін мир оберігати, щоб ішла до комунізму Батьківщина-мати", "Ой, нікому не зірвати червоного цвіту, світить Лєнін, світить сонце, та й по всьому світу", "Слава Лєніна віками йтиме по всім світі, Лєнін буде з нами жити, поки сонце світить" ("Українська народна поетична творчість", Міністерство вищої і середньої освіти УРСР, Київ, 1965 р., стор. 342).
44. У розпорядженні білої Москви були попи. У розпорядженні червоної Москви — ко­місари. Замість єрея-поета Феофана Прокопо­вича (та йому подібних), які складали пісні на славу Петра Першого, який переміг Мазепу, прийшли комісари-поети, які складають пісні на честь Лєніна, який переміг Петлюру. "Нам сяють Лєніна ідеї вогнем невиданих звитяг" (В. Сосюра, "Щастя сім'ї трудової", Київ, 1962 р.), "Моя Батьківщина — це Лєніна клич" (М. Рильський, журнал "Україна", січень, 1973 р.), "Лєнінську вітають правду наші матері", "Лєнінська ж слава в правді величава, йде на ясні зорі та на тихі води" (А. Малишко, "Серпень душі моєї", Київ, 1970 р.).
Очевидно, поети Сосюра, Рильський, Ма­лишко хвалили деспота не тому, що любили його, а тому, щоб не сидіти за ґратами, тому що були рабами. Достойна людина не при­ховує своєї любови і ненависти, не приховує щирости свого мислення.
Деспот Лєнін, ведучи боротьбу з інакшеду­маючими, які йому чинили опір, давав своїм ближнім такі заповіти: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати" (с. 248), "встановити залізний порядок, нещадно-сувору владу, справжню диктатуру пролетаріяту" (с. 315), "2 мільйони куркульні", "нещадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!", "Куркулі намагаються перетягти на свій бік середнього селянина, і іноді їм це вдається" (с. 322), (Лєнін, "Вибрані твори", т. 2, 1947 р., Київ).
45. Лєнінське розуміння свободи: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати". "Свободу всім земним язикам Безсмертний Лєнін повістив" (М. Рильський, "Вибрані поезії", Київ, 1967). "Найвищу ж духовну владу (папу римського) може судити хіба один Бог, а не людина" ("Католицький катехизис", ч. 1, стор. 269, утверджений митрополитом А. Шептицьким). "Ми не віримо в Бога! Найвищу владу лє­нінську не може Бог судити!" — чекіст Ф. Дзер­жинський учить українців.
У кожній релігії є святі-добродії і є грішники-злодії. "Безсмертний Лєнін" поділив людей на дві групи: ті, які служать Москві — добродії, а ті, які ставляться неприхильно до Москви — злодії. У лєнінській релігії є святі: Свердлов, Калінін, Кіров, Дзержинський. І є грішники: Бухарін, Риков, Камєнєв, Яґода. І є посмертно повернені з чистилища: Постишев, Чубар, Якір, Микитенко.
46. У "Євангеліях" читаємо, що між справжніми віруючими віри Христової "немає Грека, ні жидовина, обрізання і не обрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, 3, 11).
У "Посланнях" Лєнінових читаємо: "Ми називаємо себе комуністами", "Коли настане пора оновлення, то всі відчують це, побачать, що росіянин не дурень", "Ми хочемо Росію з країни злиденної і убогої перетворити в країну багату", "Партія прагне до (...) збли­ження і дальшого злиття націй" (стор. 622, 677, 624, 25), Лєнін, "Вибрані Твори", т. 2, Київ, 1947 р.).
"Зближувати і зливати", щоб багатіла "зли­денна Россія" (на болотах, на неродючих землях Іваном Калитою, зятем ханським, засноване "Велікоє Московскоє княжество"). "Зливати нації": немає ні великороса, ні малороса, ні вірмена, ні нацмена, є очолене Моск­вою "злиття націй", є все і всьому — Лєнін, адже: "Світло дарував людям Лєнін" (журнал "Україна", травень, 1970 р., Київ).
47. "Зближення і злиття націй" здійснює Москва при допомозі вогню, меча, голодівок, концентраційних таборів, лєнінської науки. Лєнін учить, що "буржуазний націоналізм і про­летарський інтернаціоналізм — два непри­ми­римо ворожі гасла", "пролетарський інтер­націоналізм основується на добровільній співпраці трудящих".
І Московія, маючи до зубів озброєну орду, комісарів і чекістів, виховує трудящих в "дусі пролетарського інтернаціоналізму", — в дусі "добровільної співпраці трудящих" під стро­гим наглядом чекістів. Щоб було успішніше, триваліше виховання, використовуються обряди старі і творяться нові.
У християн — христини. У лєнінців — октябрини. Українська мати принесла до клюбу новонароджену дитину, їй дали записочку, яку вона "со страхом і трепетом" читає: "Дитина належить мені тільки фізично. Для лєнінського виховання її передаю вам".
Комісар тримає дитину біля образу Лєніна і говорить: "Ми осяюєм себе не хрестом, не святою молитвою і водою, а нашим красним прапором боротьби і праці, який пробитий кулями і розірваний багнетами". У клюбах (палацах) "октябрини" в Україні-Русі також звуться "іменуванням дитини".
48. Українська дитина "октябринована" йде в школу. З хвилюванням бере "Буквар", її розум жадібно сприймає науку, несвідомо виховуючи на совєтського раба.
Часопис "Радянська Україна" (10. 1. 1965 р., 4) пише, що "Щирим другом і мудрим порадником входить у світ дитини книга. Вона вчить її жити, наставляє на вірний шлях". (Я завжди зазначую, що не треба захо­плюватися гаслами "воля", "правда", "вірний шлях", "щирий друг", "спасіння", "правдива віра". Головне не гасло, а його зміст).
У світ української дитини вторгається "Буквар" (видання "Радянська школа", Київ, 1973 р., тираж -550.000) образом Лєніна, який поставлений на першій сторінці. Українська дитина вірить "Буквареві", як "щирому і мудрому порадникові", і на заклик учителя співає першу букварську пісню: "Сяє в світлі сонечка наш червоний стяг, Лєніна великого славимо в піснях".
49. І тут же (в "Букварі") кольоровий малюнок "молодого пролетарського інтерна­ціоналу": намальована в пишному одязі най­вища ростом в центрі московка (русская), яка очолює і веде "пролетарський інтернаціо­нал": казахів, грузинів, туркменів, українців, узбе­ків, вірменів до Москви — до мавзолею Лєніна.
І тут же малюнок: велика черга дорослих і дітей: усі йдуть поклонитися мощам Лєніна. І вірш: "Москва, ти для нас найдорожча у світі. Усі тебе люблять — дорослі і діти. Це ти засвітила нам зорі ясні, тобі ми співаєм найкращі пісні". Релігія є там, де є святиня, "Святиня совєтського народу і всіх трудящих світу — Мавзолей Лєніна", — проголосив М. П. Підгорний в промові в Кремлі в жовтні в 1961 р. на 22 з'їзді КПСС.
Українські діти, виховуючись при допо­мо­зі такого "Букваря", при допомозі большеви­цької науки, на неповноцінних людей — рабів Московії, дріматимуть у тьмі національної несвідомости. Та вони, подорослішавши, швидко пробудяться: почують хід Української Духовної Революції,
50. Ліві есери (у Москві), члени ВЦІКо­мітету були виступили проти татаро-мон­гольського обряду складання присяги ханові. Есери сказали, що ханський обряд був прий­нятий царем Московії, і тепер його треба забути.
Я. М. Свердлов на засіданні ВЦІКомітету 22 квітня 1918 року підтримав Лєніна. І Лєнін 11 травня, як новий хан-цар, прийняв присягу від "красноармєйцев Московського гарнізо­на". Обряд присяги "на вєрность Лєніну" був тотожний з обрядом присяги "на вєрность царю". Хто склав присягу і зрадив, і почав "чинити опір", того, як заповідав Лєнін, "роз­стрілювати".
Лєнін — божество Московії (Россєї), лєнінізм — імперська московська тоталітарна релігія. Лєнінці впроваджують в життя (у свідомість українських людей) лєнінські молитви. Журнал "Україна" (квітень, 1970 р., Київ) вістить таку молитовність: "Лєнін — вічна пісня, пісня всіх пісень", "Лєнін увійшов навіки у наше земне буття", "У серці у нашім Лєнін", "Україна славить ім'я Лєніна", рука Лєніна "над мільйонами рук", "погляд Лєніна над очима мільйонів", "Лєніна принесла плянеті весна чарівна, розквітла, і він, як весна, плянеті квітуче несе життя", "Лєнін -джерела й зерна світлої доби".
(У парахвіяльній школі учать дітей укра­їнських, що науку дітям Ісус дав, і діти люблять Ісуса. У совєтській школі учать дітей українських, що "Школу дітям Лєнін дав, як ми любимо його", "Лєнін! Одно тільки слово, а ми вже, як буря: Готово!" (П. Тичина, "Вибране", Київ, 1966 р.). У школах чужа ду­ховна наука спрямовує мислення дітей укра­їнських на чужі шляхи, де все чуже: закони і святощі).
51. Ставши дорослими, українець і україн­ка одружуються: ідуть здійснити реєстрацію шлюбу... в залі, де стоїть образ Лєніна. "Слід церемонію реєстрації шлюбу, проведення весіль збагачувати новою, радянською обряд­ністю", — дає директиви "Ком. України", 11, 1963 р., стор. 38.
Святковість і обрядність стає засобом навернення українців на віру лєнінську; так є: "Радянська святковість і обрядність не тільки прикрашує побут трудящих, а й служить важливим засобом комуністичного вихован­ня" ("Народна творчість та етнографія", Київ, 5, 1964 р., 17).
У католицькому журналі описаний обряд "прощення гріхів": монах стоїть на колінах перед образом (іконою) Йосафата Кунцевича, і просить простити йому гріхи. Обряд прощення гріхів та провин перед статуєю Лєніна здійснюється так: "Червоний боєць в одчаю запитує себе: як він тепер зможе на очі показатися людям своїм. І ось він, знайшовши слушний момент, тікає із полону, довго блу­кає в білоруських лісах, аж поки не зустріча­ється з окресленням фігури Лєніна, що вияви­лася потім пам'ятником Іллічу. Знесилений від довгого блукання й голоду, червоний боєць, незважаючи на свою фізичну непритомність, духовно одначе виявляє цілковиту притом­ність і свідомість. Він, упавши перед Лєніним, обнімає його ноги й прохає звидіти й пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив" (П. Тичина, "Літературна Україна", 16 жовтня 1970 р., Київ).
52. Архиєреї, які служили князю Москов­ському, а потім ханові-царю Московському, влаштовували торжественні свята "перенесен­ня мощів". Комісари лєнінської релігії 6-го грудня 1966 р. влаштували в Москві "торжест­венний церемоніал перенєсєнія праха крас­ного солдата с рубєжєй оборони Москви в 1941 году к Крємльовской стєнє. Весь путь траурного кортєжа по Лєнінском шоссе і уліце Горького проходіл в глубоком молчаніі", "би­лі одні і тєжі мислі і чувства". Комісари вихо­вують "совєтскій народ" в дусі московської лєнінської релігії, яка названа "пролетарським інтернаціоналізмом".
Життя присвячувати справам лєнінським — "святий обов'язок комуніста", "священні ра­дянські традиції" ("Ранок", журнал ЦК ЛКСМУ, січень 1973 р., Київ). Так, як душу українську гнобило двоєвір'я, впроваджене пра­вославієм грецької віри, так душу укра­їнську гнобить двоєвір'я, впроваджене право­славієм московської (лєнінської) віри.
53. "Нескінченними потоками йшли люди до монастиря". Чудо! "В 1675 році при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову, і що ж? Монах взяв свою голову відтяту в руки і пішов з нею в собор до ікони Пресвятої Богородиці".
"Священна Красна Площа, Кремль, Мав­золей", "Київ, 9 травня. Лине мелодія пісні С. Тулікова "Лєнін завжди з нами", "нескінчен­ним потоком йшли вдячні люди до священних місць", — пише журнал "Україна", (травень 1975 р., Київ). Хто є ті "вдячні люди?" Пар­тійні і безпартійні лєнінці. Їх можна назвати "веніамінами"?
"Веніамін Омельянович, викладач техні­ку­ма на Львівщині каже: "Я не знаю, якої я національности, й більшість з нас не знає, радянські ми" (журнал "Україна", січень 1973 р.). Веніамін каже щиро: адже й його діди, виховані православієм грецької віри, на пи­тання "Хто ви?", відповідали: "Ми не знаємо. Зовуть нас православними. Тутешні ми".
54. Якби орда Адольфа Гітлера вкріпилася вогнем і мечем в Україні-Русі так, як вкрі­пилася орда Лєніна, було б проголошено, що "Гітлер увійшов навіки у наше земне життя", "ім'я Гітлера вже ввійшло в душу й тіло на­роду, вже стало його невід'ємною частиною, обрядністю української національної тради­ції". І оформилося б нове двоєвір'я: вишивки, писанки, колядки, бандури, пісні почали б ви­користовувати гітлерівські комісари (зондер­фюрери) для звеличення Берліну, дня народ­ження Гітлера. І єреї золоторизі у церквах рекли б святу істину євангельську: "Усяка душа властям висшим нехай кориться, нема бо власті не від Бога. Які ж є власті, від Бога вони настановлені" (Посланіє св. апостола Павла до Римлян, гл. 31, 1).
"В 1943 році, під час окупації України гіт­лерівськими нацистами, в околицях Фастова неподалеку Києва, німці під керівництвом своїх археологів закопували в землю якісь µотські черепки, щоб пізніше, викопавши їх, мати "археологічний речевий доказ", що на цих просторах у минулому мешкали µоти" (Н. Король, "Дранґ нах остен", 1969 р., Ню Йорк, стор. 43). І так німецькі археологи при допо­мозі орди есесманів, науково утвердили б, що українці є зайдами, прибулими до Дніпра з Тайги, з берегів Байкалу: і тепер прийшов час, щоб вони (українці) залишили Україну, або визнали себе богобоязливими і смиренними "кнехтами" Адольфа Гітлера.
55. У 1933 році християнська церква в Ні­меччині почала старатися, щоб проголосити прихід Адольфа Гітлера до влади велінням Ісуса Христа. Я вже згадував, що А. Фірей у книзі "Хрест і Свастика", виданій в 1938 р., (на стор. 12) оголошує, що через Гітлера знову Христос прийшов, Націонал-соціялізм є пози­тивним християнством в дії.
(Ті народи, які справи християнські вміли підпорядкувати справам державно-національ­ним, не були рабами. Їм служила віра Христова. Латинів, візантійців, французів, москалів, поляків, іспанців знаємо як людей, які національним інтересам підпорядкували віру Христову. Українці національні інтереси підпорядкували вірі Христовій: і тому стали "тутешніми", "православними" — людьми з недо­розвиненою національною свідомістю).
56. "Якщо культ чужих святих (культ По­крови, культ Спаса, культ Макавеїв, культ Юрія, культ Андрея Первозваного, культ Йосафата Кунцевича, культ Лєніна) гноблять духовні сили Українського народу, то геть всі культи, геть всі обряди!" І такий клич може започаткувати культ безкультовости і обряд безобрядовости.
Будьмо уважні: "хто старе руйнує, не вміючи нового будувати, той руїнник", який стає жертвою своєї руїнницької вдачі. "Тоді як же звільнитися з полону чужих культів?" Треба добре усвідомити: в культі й обряді головну ролю грає зміст (ідея, правила, духовні вартості).
Якщо Українець використовує рідну мову, пісню, вишивку, писанку, щоб рідною об­рядністю славити чужих пророків, вождів, ідеологів, воєначальників, то значить він є рабом — неповноцінною людиною. Обряд­ність, яка є формою українська, а змістом чу­жа (латинська, совєтська, греко-православна), вва­жається обрядністю рабською — ритуа­льним знаряддям гноблення духовних сил Українського народу.
Українським Українцем є той Українець, який знає, що рідні обряди (рідна мова, пісня, вишивка, писанка, рідні свята) повинні сла­вити рідний зміст, ім'я якому Рідна Українська Національна Віра. І славити рідних мис­ли­телів, вождів, воєначальників, які ні духовно (релігійно), ні політично, ні економічно не підлеглі владі чужих авторитетів.
Без культу рідного Українці не можуть мати почуття національної повноцінности, окремішности, яскравої самобутности. Без культу рідного Українці будуть Українцями латинськими, совєтськими, греко-право­слав­ними. Без культу рідного Українець не може бути українським Українцем — не може бути сам собою.
(Хто не є сам собою, тому не належить майбутнє. Хто не є сам собою, той не розпо­ряд­жається собою: він душею й розумом підлеглий законам чужої духовости, чужих розумінь Бога, чужих розумінь волі, моралі, правди, порядку).
57. Апостоли духовного рабства речуть, що стиль Українського життя, в якому обряди рідні, а зміст обряду чужий, "вже впродовж довшого часу увійшов у душу й тіло народу. І вже наш народ звик коритися грецьким і латинським догмам, канонам, святощам, і йому тяжко від цієї звички відійти".
"Православіє вже ввійшло в душу і тіло народу, вже стало його невід'ємною части­ною, і це ми бачимо в цілій нашій духовості, у наших проявах культури, в літературі, маляр­стві, мистецтві", "православіє зробило нас культурним народом", "Католицька віра ввійшла в душу народу, вже все в нас ка­толицьке": такі складають присяги українці пра­вославія грецької віри і українці католи­цької віри".
"Діди наші були лєнінцями, большеви­ками, вірно служили Москві рідній. І ми, вну­ки, вірні дідам нашим, не зрадимо батьків­ської духовости, культури, відданости. Хто хоче знищити нас, українців, той хоче зни­щи­ти нашу рідну радянську культуру, духов­ність, традицію, нашу вірність нашим бать­кам! Лєнінська правда нас зробила куль­турними людьми": таку складають присягу українці лєнінської релігії Московського імперіялізму".
58. Ті українці, які назвали візантійське — грецьке, латинське, совєтське рідним, визна­ли, що в них рідного немає, а коли й є, то воно забуте, пригноблене, принижене, назване маловартісним.
(Коли твоє рідне маловартісне, значить ти маловартісна людина, бо ж ти є його творцем. Зроби рідне високовартісним, то звеличиш сам себе. Звелич культ Дажбога, звелич культ рідного духовного провідника, воєначаль­ника, то звеличиш сам себе. Якщо ж ти не здібний збагнути таїни цієї істини — істини, оправданої історією Людства, значить ти є традиційним рабом.
Ти століттями будеш нарікати на свою гірку долю, не маючи здібности бути її ковалем. Є правда (і з цим треба погодитися), що звичка має велику силу, і буває тяжко від неї відійти. Та коли людина хоче бути до­стойною людиною, вона не погодиться бути рабом рабської звички, рабської обрядности, рабських розумінь життя).
59. Кожне фізичне визволення треба почи­нати від духовного визволення. Боротьба між рідною і чужою духовістю в Україні (Русі) почалася в 988 році, і вона продовжується й сьогодні. Я кажу: українську національну сві­домість, звичаєвість, обрядовість треба відме­жувати від греко-латинського християнізму і москвинського лєнінізму. І чим скоріше це благородне відмежування народ здійснить, тим скоріше він стане повноцінним народом, пошанованим передовими народами плянети Земля.
У Японії, Індії, Савді Арабії, Ізраелі є обряди національні формою і змістом. І вони вважаються обрядами священними (релігій­ними). Ізраель не має світського шлюбу: шлюб здійснений за ізраельською обрядністю, в якому форма і зміст ізраельські, визнаний державою. Формою і змістом рідна обряд­ність створює почуття повноцінної духов­ности, почуття єдинорідности і єдиномислія.
60. Є такі українські сини, які в одній чужій вірі знедолившись, починають шукати іншої, кращої, нової віри. Поет М. Орест пише: "Покину для сяйва віри Отчизни доли і даль, і рушу в дорогу без міри шукати священний Ґраль. І в думи мої і надії ясна заплететься печаль: хто скаже, де зореніє святочний небесний, Ґраль?"
Поет Микола Руденко пише: "Не шкодую, ні, що був марксистом — я в житті шукав нової віри. А без віри хто ж ми?.. Тільки звірі з мозком нерозвиненим, драглистим". О, брати мої, віри не треба шукати! Дажбог, даючи людині життя, дає їй і віру: людина ж без віри не може бути людиною. Віру я отримав від Дажбога, і її збагачую почуванням, мислен­ням, діями. (Людина є такою, якою є її віра).
Ні, немає людей невіруючих. Є віра з Богом. Є віра без Бога: атеїзм — віра без Бога. Скотина родиться, росте, працює, любить, старіє і вмирає без віри. Віра відрізняє людину від скотини. Віра — натхнення. Чим благо­родніша віра, тим благородніше життя. Чим благородніше життя, тим благородніше розуміння Волі, Краси, Любови.
61. Ніхто не має права вогнем і мечем лю­дину на віру навертати чи від віри відвертати. Той, хто вживає насильство в запровадженні віри, запроваджує віру насильницьку. Благо­родна віра не переслідує інакшевіруючих. Той українець-християнин, який зневажає віру в Дажбога, справді зневажає віру Христову. Віра, яка вчить віруючих зневажати інші віри в Бога, зневажає сама себе.
Віра в Дажбога — віра високої духовної культури, віра, яка не зневажає інакшеві­руючих у Бога. Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством.
У Святині Дажбожій немає намальованого Бога з бородою чи без бороди. Ми не ідоло­поклонники. Ми віримо: Дажбог — безтілесний Дух; Розум Всесвіту в Дажбогові і Дажбог є в Розумові Всесвіту; Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Свідомість Всесвіту діє у Все­світі. Свідомість Всесвіту діє на мислі і почу­вання людини, діє на 80-100 трильйонів клі­тин, з яких складається тіло людини. На кожну зокрема клітину діє сила Дажбога, про­являючи себе в силі дій сонця, зір, магне­тичного поля.
62. У Рідній Українській Національній Вірі рідне формою і рідне змістом життя Укра­їнців. Українець, сам себе духовно і тілесно вдосконалюючи, сам себе рідними обрядами збагачуючи, сам себе рідними навиками утвер­джуючи, сам свій незалежний шлях тору­ючи, ніякому чужинцеві своєї віри не накидає, і ні від якого чужинця чужої віри не приймає. Українець свято береже волю духовного і тілесного порядку, і в жодних чужинців цієї волі не відбирає. Кожний народ на плянеті Земля має святе право розвивати свої духовні і тілесні сили без нагляду чужих духовних і тілесних сил. Між народами постане благо­родний мир і любов тоді, коли кожний народ (малий і великий, високоцивілізований і мало­цивілізований) матиме право іти своїм рідним шляхом життя, звеличуючись культурою, яка є рідна Формою і Змістом.