Мага Віра

ДЕНЬ 5
1. Предки, благо віщуйте мені! Предки, благо віщуйте мені! Без Вас — я сирота люд­ства, з Вами — я мудрість, з Вами — я чуття, з Вами—я минуле, сучасне і майбутнє.
Час прийшов, визріло мислення моє, по­мно­жилися чуття мої. І я благословенний Тобою, Дажбоже мій, вирушаю в далеку дорогу.
В дорозі не шукатиму пригод, золотих скарбів, не ректиму, що ловив мене світ і не спіймав — не тікатиму від світу зла — з ним треба боротися, не тікатиму від світу добра — його треба творити. Шукатиму ключі, загуб­лені на гураганних шляхах історії людства — шукатиму ключі вдень і вночі, щоб звільнити мій народ з духовнотілесної в'язниці.
2. Болісно заплаче душа моя. Коли знемо­же­ний дорогою і ощасливлений знахідкою, скажу натхненно: «Слава Тобі, Дажбоже мій!», і кину їм (моїм окраденим однопле­мен­никам-в'язням чужовір'я) ключ під ноги, вони його піднімуть і віддадуть тим, які їх три­мають у в'язниці. Чому?
Їх навчено, щоб вони самі себе путали в неволі, звучи неволю волею. І бачачи, що мої одноплеменники, народжені у в'язниці, звикли до неї так, як пташка до клітки, як рибка до акваріума, і тому не мають відваги її лишати, болісно заплаче душа моя — і затремтять на дні її серця рясні сльози великої віри моєї.
Трагічний той рятівник, що рятує тих, які попрощалися з білим світом і рятуватися не хочуть.
3. «Потопаючі, хто Ви?» «Ми калічені душі великого народу, ми не ми. Воїни-богатирі, подвижники легендарної Оріяни (України-Руси-Скитії-Кимерії (Сумерії), яртури і буйту­ри спочивають у степових могилах, у полум'ї маків, у пахощах чебреця, духм'яного євшан-зілля, у зоряних оселях предків, їм належить вічність. Біля них притаєна історія, воля і сла­ва Великого Народу — Народу Богатирів люд­ства. Між ними і нами — зірваний міст. Чому?»
4. Вони рекли: «Мук, більше мук!» «Хто не поляг у чесному бою і не хотів стати на коліна перед чужинцями-вторжниками, той був чет­вер­тований на перехресних дорогах. Малих і великих "христосів" України не три дні, а довгі тижні катували на хрестах...»
«І одні з них казали, що померти — щастя велике, рятунок від мук несусвітніх. Інші на хрестах розіп'яті рекли: "Мук, більше мук! Найстрашніші муки за Тебе, Вітчизно моя, не страшні!"
Весь наш народ (споконвічний володар раю Земного) був засуджений на смерть. У нього було відібране право на продовження роду свого, тепер він повинен би бути на списку погиблих племен, держав, цивілізацій, про існування яких ми сьогодні довідуємося тільки з археологічних розкопок».
5. «Ми їм віддали свою душу "на исправле­ние". Сталося диво, не передбачене души­телями нашими, ми (найплохіші сини і дочки України) уціліли... уціліли тому, що на рідній землі поклонилися чужинцям-вторжникам. Ми їм підставили праву щоку, коли вони нас били у ліву».
«Ми осолоджували душу катів наших своєю терпеливою покірністю. Ми їхнє на­сильство над нами визнали "Божою ласкою". Ми їм віддали душу "на исправление", ми їх (катів наших) визнали законними панами, а себе ми визнали законними рабами і ми погодилися: так, як панам призначено шукати щастя у панських навиках, так нам (рабам) призначено шукати щастя у рабських нави­ках, і ми були щасливі, що "їде, їде Зельман"».
6. «Ми не були покинуті матір'ю-природою. Ми покірні (духом і тілом спотворені) ще мали в собі інстинкт розмноження — ми пус­тили у світ покоління плохих (духом убогих, по-рабському бунтівливих) людей».
«Ми свідомі, що ми гірші люди, у нас низь­ка національна температура; все, що ми тепер звемо "нашим", справді, не наше (добрий Ісус — не наш, злий Ленін — не наш, наше добро не наше, наше зло не наше). Чужі істини хитро до нас присмокталися, щоб живитися соками нашими, ми порожніємо, але ми звикли до цих почувань, вони стали нашою традицією».
«Ти наш, але ми тебе ненавидимо, чужо­вір'я нас навчило ненавидіти тебе за те, що ти нас любиш великою любов'ю великих предків наших. Ми відвикли від духовости, яка є істинно наша, і тому ми ненавидимо тебе, ти її носій!»
«Ти кажеш, що ми живемо у в'язниці, що ми — раби? Ні, не ображай нас! У нас на стінах всюди написано: "Спасибі за вільне щасливе життя!" Ми раби, яким заборонено звати себе рабами — ми раби рабів, отже, ми більше як раби, ми хворі, але наша хвороба нашими панами визнана здоров'ям, і ми вмираємо задушені "здоров'ям"».
«Ми віримо написаному, і віра ця при­щеп­лена нам давно — нам рекли попи у церквах, щоб ми вірили їхнім словам, бо так... "на­писано"» (Іоан, гл. 24, 46).
«Десь на дні душі нашої клекоче сила великих предків наших, але ми її придушуємо. Ми її соромливо приховуємо. Ми утратили здібність її розуміти. Ми від неї відвикли, нам заборонено про неї говорити. Ми мовчимо, щоб жити аби жити».
Я думаю: значить треба не тільки дати в'язням ключ від в'язниці, не тільки будити їх словами «воля народам, воля людині», треба їх (велику батьківську терпеливість проявляю­чи) навчити любити волю, навчити творити волю, треба навчити їх не вміти жити без волі — треба творити нове «Я»!
7. Коли почалася історія людства? Вважаю, що історія людства почалася тоді, коли появилася людина: де і коли вона появилася — коли «людина стала людиною»? Земна пля­нета — колиска людини, чи може вона (лю­дина) примандрувала з інших світів? Чи земна людина земна, чи вона зріднена (кровноду­хов­но) з людиною інших галактик (сонячних систем)?
Геологія, геоботаніка, зоологія, па­леонто­логія, антропологія та інші науки, що пра­гнуть читати книгу Земної плянети, дають мені право твердити, що найсприятливішим місцем для народження, оформлення розвитку людини була та частина Землі, яка знахо­диться на північ від Чорного моря.
8. На території, ім'я якій нині Україна. Перед виникненням гір Земна плянета пере­бувала в рідкому стані. У часи припинення її формування (тобто, далеко перед появленням червонокровних організмів), територія, яка сьогодні зветься Україною, була покрита не­гли­бокою водою і численними островами.
Ніби сама мати-Природа готувала для ро­зумних дітей своїх квітучо-пишну колиску? Час (мільйон років) звільнив її (пратериторію України) від мілководдя. І тоді на її преро­дючій землі (на землі безподібних на Земній плянеті перетворень і видозмін біофізичних) по­явилася багатюща субтропічна рослин­ність.
9. І був клімат такий, як тепер у Африці. Щойно народжений Дніпро (Дніпро криш­та­ль­ний і повноводний) і його притоки уста­лю­вали свої русла, їхні води були загачені ри­бою, яка пливла з морів на нерест. На гіллях дерев-велетнів гніздилися дивовижні птахи, у травах густих і соковитих, у печерах над­річ­кових плодилися звірі. Ніде (на жодній час­тині плянети Земної) так спонтанно, так буйно не торжествувало життя, як на берегах Дніпра! В часи праісторії людства на тери­торії, ім'я якій УКРАЇНА, був клімат такий, як тепер у Центральній Африці.
10. Ворогуючі поняття про походження лю­ди­ни. Маркс-Енгєльс твердять (і їхній теорії свя­то вірять їхні віруючі), що «праця створила лю­ди­ну». Ні, мавпа мільйони літ тяжко пра­цює, щоб здобути собі й дітям своїм харч що­ден­ний, в неї розвинені кінцівки, м'язи, зір, слух, нюх, але вона не придбала ознаків сві­домої істоти: най­мудріша мавпа не створила найпримітивнішого знаряддя, при допомозі якого вона б викону­вала працю і яке б свідомо носила з собою.
Коли б людина була за один день ство­рена, як про це пише християнська Біблія, (і створена у віці дорослому), її життя було б нещасне. Перший бунт, який вона б створила, це був би оправданий виступ проти свого творця: «Чому ти мене позбавив дитинства?»
Дитинство і юність — весна людини. Що варте літо без весни!? Хіба б доросла людина чулася щасливою, не знаючи безжурних і допитливих днів дитинства, не знаючи чуттів юности?
Кажуть, що їй (людині, створеній Єговою) було дароване щастя, тобто рай, але вона його не вміла оцінити. О, благородна! Хто ні­коли не пробував гіркого, не знає, що солодке. Тільки той вміє любити, хто вміє ненавидіти.
11. Початкові прояви мислі. В багатьох міс­­цях на території України знайдені стійби­ща предків людини. Предки людини (мільйо­ни літ тому) були найрозумнішими істотами свого часу. Вони володіли початковими про­я­ва­ми мислі. «Найрозумніші» — поняття віднос­не.
Початкові прояви мислі мають сьогодні коні, собаки, коти, мавпи (мавпи між ними найбільш розвинені). Іде лісом собака, з дерева впала суха гілка і вдарила його. Він відчув удар (у нього розвинені органи чуття), оглянувся. Він побачив гілку, яка впала на нього (він запам'ятав її форму), але він не може пояснити, чому ця подія сталася.
12. Потрібна переоцінка наукових тверд­жень. Археологи повідомили евіт (і їхнє по­відомлення скорочено оголосили майже всі українські часописи), що біля міста Стеблів (Наддніпрянщина) під час розкопок знайдене стародавнє селище.
В житлах лежали кам'яні знаряддя праці, речі щоденного вжитку, мистецькі вироби, на кістках зображена блискавиця, символи вог­ню (перехрещені паліччя). Археологічна комі­сія звітує, що наші далекі предки «на кістках мамонтів робили своєрідні знаки, які служили їм для обрахування часу».
Після всебічних досліджень виявилося, що «знаки представляють свого роду місячний календар, на деяких кістках такий календар цілком відповідає періодові одного року».
Знахідки ці не мали б жодного значення, коли б не було встановлено на основі аналізу (С — 14), що цей календар створений тридцять чотири тисячі літ тому.
Календар, знайдений в Україні, треба вва­жати найстародавнішим на плянеті Земля. Він репрезентує твердження, що розвиток мислі людей, які жили на території України, мав най­інтенсивніші прояви. Всі дотеперішні «ка­нони» науковців Західної Европи, що «гомо­сапіенс» появився тридцять тисяч літ тому (на мою думку) треба вважати перестарілими.
13. Коли людина стає людиною? Станиці (стоянки, селища, городища) «гомосапіенса», тобто, «людини думаючої» знайдені в бага­тьох областях України. Будьмо послідовними, біля Дніпра тепер розкопані стійбища люд­ини, яка жила двісті тисяч літ тому — чи ця людина була людиною?
Вважаю, що людина тоді стає людиною, ко­ли вона стає творцем. Творіння її хай бу­дуть найпримітивніші, але вони появилися, як наслідок (як завершення) вищої форми мис­лення.
Двісті тисяч літ тому вже наш далекий предок умів з кісток, з каменя (переважно з кременя) виготовляти знаряддя праці. Огля­даючи знаряддя, ми маємо підставу твердити, що він (наш далекий предок) мав свідомість — він знав для якої мети творить кам'яний ніж. Свідомість — завершення вищої форми мислення, без пам'яти немає мислення.
14. Що таке пам'ять і які її частини? Уявімо таку просту подію: тато спіймав козу, приніс її до житла і пішов до сусідів позичити вогню. З лісу вибіг медвідь і забрав козу. Вернувся та­то. Діти тривожно пояснюють йому, що тра­пилося під час його відсутности.
Чому дитина має здібність розповісти про подію? Що сталося у світі її емоцій, мислення? Дитина побачила подію — медвідь забрав козу. Побачити подію здібні найпримітивніші істо­ти, які мають очі.
Дитина не тільки побачила подію, а й за­тримала її образ у пам'яті своїй, це вже другий (умовно назвемо, «вищий») щабель пам'яти і ним володіють мавпи, коні, коти, собаки. Але цієї «вищости» замало, щоб бути людиною. Дитина подію побачила, затримала її зна­чен­ня в пам'яті і головне – при допомозі звуків (одночленних слів) передала татові. І оцей третій (найвищий) щабель пам'яти властивий тільки людині.
Ми любимо вишневі сади. Спостережли­вий садовод знає, що у шпаків є вождь. Вождь володіє найрозвиненішими інстинктами само­збереження. Природа призначила його бути вождем, не радячись із зграєю шпачиною. Шпа­чина зграя сідає на вишню. Вождь, поба­чивши небезпеку, дає окриком сигнал своєму племенові і воно тікає: тут також була подія побачена, затримана і передана, але її зна­чення відчуто тільки інстинктивно, шпак не знає, чому «хижак» забороняє його доброму племенові їсти смачні ягоди.
15. Шляхи само­вдосконалення понять і по­чувань. Людина має здатність не тільки орі­єнтуватися у часові і просторі, а й осмислю­вати їх. Вона сама ви­значає своє місце в світі і своє відношення до нього. Вона сама на­вчилася відділяти хибні думки від правиль­них.
Наприклад, камінь котиться з гори — думка правильна. Чому саме цей камінь котиться, а не інший? Є, мабуть, невидима сила (бо коли б вона була видимою, її можна б побачити?), яка своєю увагою штовхнула камінь? І цією невидимою силою є «Бог Ваю» (санскрит — віяння, вітер).
Камінь котиться на гору — думка не­правильна. Мати любить чужу дитину більше, як свою — почування хибне, і воно насторо­жує матерів. Мати любить рідну дитину більше, як чужу — почування правильне. Бать­ко любить чужу дитину більше, як свою — по­чу­вання підозріле. Юнак потрапив у полон, де його примушують, щоб він чуже плем'я любив вірніше, як рідне — тут відбувається насиль­ство над чуттями людини, ні, тут відбувається щось більше, як насильство: злі люди висту­пають проти матері-природи, яка пов'язала сина з його родом таїнами родинної своєрід­ности, без яких життя не є повноцінним.
16. Перед освоєнням вогню. Стійбища, які тепер знайдені над берегами Дніпра, дають нам можливість довідатися, що наші предки жили родинами. Вони спільно ходили на полювання і спільно споживали здобич.
Їм не було легко жити. Щоб жити, треба вчитися, щоб жити, треба боротися. Вони були постійно оточені хижою звіриною. В пе­черах (на яких тепер стоїть Київ) жили печерні медведі, леви, гієни, шаблезубі тигри, над берегами бродили слони, у калюжах лежали гіпопотами.
Кості давно померлих звірів знайдені, і тепер вони лежать у музеях Києва. Явище всім знане (і воно було й на нашій землі): коли блискавиця підпалювала ліс, від вогню тікали «пліч-о-пліч» кози, вовки, зайці, тигри, змії, мавпи і люди (огонь людьми тоді ще не був освоєний).
17. Їм блискавиця принесла дар сонця. На­ші предки, освоївши вогонь, стали волода­рями світу. Вони, мандруючи з вогненними «жезлами», помітили, що їх бояться найне­безпечніші хижаки. Звірі, побачивши «ходя­чий вогонь», тікали з долин, з печер.
Наші предки (біля берегів Дніпра) вибира­ли печери сухі, такі, що мали вигідний вхід, рівну долівку, високу стелю. У просторих пе­че­рах було зручно біля вогню здійснювати обря­дові танці. Долівки, викладені медвежи­ми шкірами, «в'язанки» сухих духм’яних кві­тів, знаряддя праці і полювання, мистецькі вироби творили родову своєрідність житла.
Тепер знайдені печери, у яких наші предки (без перерви) жили багато тисячоліть. Інколи траплялося — обвалювалася в печері стеля, кості, раптово привалені глиною, кам'яніли — до них не доходило повітря. Вони десятки тисячоліть пролежавши, збереглися до сього­дні і ми їх оглядаємо, щоб краще пізнати себе.
18. Смійтеся та не дуже. Ті, що сміються зі своїх далеких предків, звучи їх «вогнепоклон­ни­ками», «дикунами», «ідолопоклонниками», мають низький духовно-тілесний рівень, убо­ге світорозуміння. Наші предки у свій час бу­ли найпередовішими людьми на плянеті Земля.
Їхні інстинкти (переважно благородні інстинкти) досі живуть у нас, і без них ми не могли б розвиватися. Між іншим, наші влюблені діти, коли ми їм даруємо ляльки, з радости підстрибують, сплескують руками і ми спільно з ними приємно хвилюємося. Бачимо — це наші діти здійснюють підсвідомо обряд радости, дарований їм їхніми дуже далекими предками?
Потомки, які житимуть тридцять тисяч літ після нас, мабуть, матимуть право сказати, що ми були дикунами: їздили автами, які руха­лися смердючою рідиною, літали літаками примітивно збудованими, будучи не здібними володарями природи, затруїли її лоно, спо­творили її квітуче обличчя.
19. Сучасне людство може втратити себе. Людство (сучасне людство) може втратити себе і жити так, як жили його предки мільйон років тому, ні, навіть примітивніше. З лиця Землі можуть зникнути ознаки цивілізації, мо­же зникнути мова – найвеличніший скарб Світу.
Півлюди, які постали з високо-продухов­лених людей-титанів, що були покорителями космосу, будуть між собою спілкуватися при допомозі вигуків, рухів голови, ніг. Їхній по­гляд здичавіє, шкіра їхня покриється густим волоссям. І статися загублення людини може тоді, коли під впливом досі непередбачених космічних гураґанів (дій новоявленої радіяції) в людини на руках появляться такі короткі пальці, як на ногах. Вона живитиметься ко­рою, дикими ягодами, зерном здичавілої пшениці.
Виживатимуть тільки ті, які спритніше ла­зитимуть по деревах, рятуючись від хижаків. В такої півлюдини не буде розвинена мисль (змаліє і зникне «кора» мозку), тому що вона не матиме можливости свої найпростіші за­думи здійснювати. В неї не може постати думка виломити лозину і створити лука: в неї немає рук, які могли б цей задум реалізувати. Мисль розвивається там, де існують можли­вості її втілювати в життя. Там, де мисль не можна застосувати, вона непотрібна; немає мислі — немає людини.
20. «Революція» в природі України. Сто п'ятдесят тисяч років тому на території Укра­їни холоднішає. Чому? Досі відповіді немає. Є припущення, що зменшення сонячної радіяції спричинило «революцію» в природі. Сумніва­ю­ся.
Коли щосекунди Сонце втрачає мільйони тонн своєї маси, викидаючи її в космічні простори, і коли воно впродовж мільярдів років не поменшало і не охолонуло, значить воно само себе наснажує? А може ні? Може не можна пізнати сутности Сонця тими нормами пізнання, які створила людина Землі, може в «серці» Сонця вкодовані речовини, про атом­ні властивості яких досі людина Землі нічого не знає?
Сонце не зрадить Землі. Думаю — не в Сонці, а на Землі сто п'ятдесят тисяч літ тому від­булися досі нам незнані «катаклізми». Вони згустили її атмосферу, забруднили її, стри­ма­ли доступ сонячного тепла і тому стало похолодніння.
Коли б (це моє припущення, і його треба доказами обґрунтувати) загорілися могутні субтропічні ліси України (через малу кількість опадів), коли б поверхню Чорного моря покрив шар нафти, яка заджерелила з надр земних і загорілася від блискавиці, чорні хмари не допустили б до Землі сонячного проміння в потрібній кількості і вона б покрилася ожеледдю. Вважаю, що зледеніння території України не було.
21. Їх я умовно назву «сварагами». Хочу вірити (дарма, що ці мої міркування можуть насторожити науковців), що в космічних просторах існують «цвинтарища» погиблих га­лактик (сонячних систем), людств, цивілі­за­цій і ми, земляни, ніколи нічого про їхнє буття не знатимемо. «Скелети» погиблих галактик складаються з речовин, які треба вважати кос­мічними згустками: декілька кубічних санти­метрів такої «речовини» може важити стільки, як наша прекрасна Земна плянета. Згустки ці створені з атомів, які мають надгустинні ядра, і їхня архітектоніка «іншосвітня»: в ній втілене витончене завершення енергії енергій, в ній зустрічаються кінець і початок Буття. Вва­жаю, що з декількох кубічних сантиметрів та­кої «речовини» може постати зоря більша як Місяць.
Чи в «серці» Сонця часом не «діє» енергія цих «речовин»? Їх умовно назву «сварагами» (санскрит, «самоопромінювачами»)? Чи наше Сонце не є воскреслим «серцем» померлих галактик? Чи не прийшов час, щоб науковці почали на Світ дивитися очима надземними і пізнавали Його суть поняттями, віддаленими від обмежених земних понять. У світі є творці досі нам незнаних цивілізацій, які, мабуть, мають зовсім інші поняття про час, простір, швидкість, зникання і виникання енергії — може при співпраці землян і неземлян в май­бутньому почнеться успішніше пізнання Світу.
22. Мозок — архітектонічне завершення людського «Я». Все, що живе, реагує на світло, холод, тепло, тиск; подразливість властива навіть одноклітинним організмам. Чутливість — вища форма подразливости. Була ніч — став день, була буря — стала тиша, первісна людина, маючи розвинену чутливість, на всі ці явища несвідомо реагувала протилежними від­чуттями. В неї творився «бунт» (тарасо­вість) чуттєвих протиріч.
Я вірю, що розвиток почування і мислення в наших предків відбувався інтенсивніше, як у їхніх сучасників, які жили на просторах Аравії, на узгір'ях Синаю, в джунглях Африки, на берегах Персіянської затоки.
Ці міркування я вмотивовую такими твердженнями: там, де пори року (літо, осінь, зима, весна) мають різко окреслені тем­пе­ра­тури, кольори, протилежні гармонії природи, людина поставлена перед іспитом життя: вона має або згинути, не витримавши надмірного тиску нових («післяльодовикових») вражінь, або, вдосконалившись (увібравши в себе нову суть оточення), емоційно збагатитися, зро­би­ти великий крок вперед у напрямку духовно­тілесного самовдосконалення.
23. Жорстокість і ніжність матері-Приро­ди. Помиляються ті, які вважають, що епоха «льодовиків» вмертвила життя на території України. Похолодніння не злякало предків на­ших — воно появлялося поступово. Тепло­любні тварини і рослини, які були на нашій території, як тепер довідуємося, погибли. І очевидно загинула та частина предків наших, яка не була спроможна скласти нового іспиту життя.
Вижили вибранці, їх можна назвати над­людьми того часу, вони були духовно-тілесно найспритніші. Вони започаткували нові поко­ління (покоління вибранців людства), їхні потомки швидко пішли вперед по дорозі са­мовдосконалення. Бачимо, що сама мати-При­рода нездібних умертвила, здібних про­голосила людьми, о, Вона жорстока і ніжна!
24. Віра в народження світла Дажбожого. Уміння влітку свідомо думати про холодні місяці зими — уміння свідомо сьогодні думати про завтра збагатило і поширило уяву предків наших.
Восени — прощання з літом, весною — зустріч з літом пожвавлювали і розвивали емо­ції, вдосконалювали нейронну діяльність. Вони (предки наші) мали виняткові умови збагачуватися новими враженнями, нави­ка­ми, почуваннями.
Віра в Умирання і Воскресіння «Бога» чи «сина Божого» була утверджена п'ятнадцять тисяч років тому над берегами Дніпра і по­ширилася вона в різні часи (десять, сім, п'ять тисяч років тому) з Оріяни (Праукраїни) в Єгипет, Азтекію, Месопотамію, Індію, Хана­ан. Дванадцять тисяч років тому білої людини на територіях сучасних Марокко, Алжиру, Ту­нісу, Єгипту, Палестини, Синаю ще не було.
25. Руки і мозок — мозок і руки. Життя — це боротьба, такий був природою утверджений закон на світанку людства. Він існує й нині, і завжди існуватиме. Хто мріє про життя без боротьби, той мріє про свою солодку гибель — солодкої гибелі не буває.
Потреба (боротьба за життя) примушу­вала предків наших виготовляти з кременю ніж, сокиру, з кістки — голку, шити з шкіри одяг, будувати житло з мамонтових кісток.
Руки — благословенні руки, які людина (наш далекий кмітливий предок) не вико­ристовувала для ходіння (вона чулася міцно на ногах) далеко відділили її від тваринного світу.
Руки і мозок — цей «механізм» так взаємно вгармонований, як вода і млинове колесо: вода й млинове колесо перетворюють зерно в борошно, руки і мозок перетворюють камінь в сокиру, лозину — в лук. Очевидно, що тут спрощення небажане — у творенні мислі і її реалізації беруть участь не тільки мозок і руки, а всі органи чуття людського, без них руки і мозок не мали б емоційного, від­чуттєвого «харчу», вони між собою не могли б знайти спільної «мови».
26. Шляхи ошляхетнення душі й тіла. Наші предки п'ятнадцять тисяч років тому вже виходили за межі примітивних життєвих по­треб. Вони свідомо (осмислено) вміли перед­бачати, яка погода буде завтра, що їм несе південний вітер, а що — північний.
Сокира, ніж, які вони виготовляли (в ці часи на Земній плянеті ще не були відомі лук і стріла), допомагали їм боронитися від звірів. Вони помітили, що той, хто має гострішу і замашнішу зброю, здобуває перемогу. Вони кращі зразки зброї вдосконалювали.
Вони (предки наші), творячи знаряддя праці і мистецькі вироби, які тепер археоло­гами зараховані до найвибагливіших у світі, ошляхетнювали свій зір. Ошляхетнюючи зір, вони ошляхетнювали руки свої, гармонійність тіла свого.
Вони, бачачи свій твір гарним (вони вміли шляхом порівняння відрізняти довершені зразки від грубих), самі душею гарнішали, їхні почування не тільки красивішали, витончува­лися, а й наповнювалися жагою їх передати в слові — у перших зародках пісні.
Творячи пісню (найчарівнішу пісню в світі, в якій відображені мелодії чотирьох пір року), вони не тільки ошляхетнювали свій слух, а й вдосконалювали творення добірних звукоспо­лу­чень (слів), які стали в основі санскриту (в основі всіх мов Білої раси).
27. Походження слова «свідомість». Вва­жаю, що кожне слово (і особливо те слово, що своїм корінням сягає у ґрунт многотися­чо­літньої історії нашої) має свій «життєпис» -своє «дитинство», свої «юність» і «доро­слість», і подібне воно на плодоносне дерево.
Щоб слово «СВІДОМІСТЬ» не було по-різному пояснене, я тут на основі санскриту виясню його первородну сутність.
Первісноукраїнське (санскритське) слово «СВА» означає «сам», «самі», «своє», «моє», «ми самі», «вони самі», «наше багатство». «Сва» в сполуці з іншими словами творить по­няття, утверджені в санскриті: «сваяна» (сво­як), «сватас» (сват, людина, що пору­чається своїм «я» за ближчого свого».
І далі — «сва-т» (людина, володіюча гід­ніс­тю), «свадара» (своя дружина, дружина), «сва-пада» (своє місце, своя місцевість), «сва-ша» (самовибір), «сва самвід» (самоусві­дом­лення).
«Сва бгута» (самобуття, самобутність), «сва самведана» (бути у своєму розпоряд­жен­ні, воля, незалежність), «сва дамая» (само­опанування, у значенні — самому керувати своїми почуваннями, мислями, тілом: від слова «свадамая» постало наше сьогоднішнє слово «свідомість».
28. Українські філологи, будьте відважні­ші. Українські філологи, раджу Вам створити переоцінку дотеперішніх поглядів на історію розвитку української мови — раджу почати всестороннє вивчення клясичного санскриту. Без знання клясичного санскриту українці не можуть правильно оцінити рідної мови і створити обґрунтований її семантичний слов­ник. Благаю Вас — зверніть увагу на мої про­хання! Сумно, що санскрит досі вважається «чужим світом» в Українському світі!
«СВА» шість тисяч років тому виман­дру­вало з Оріяни (Праукраїни). Греки перетво­рили «сва» в «ос», «офос», латини — у «совос», «суус», німці — в «сих», «зельбст», англійці — в «селф», французи — в «соі» (соі меме), італійці — в «стессо» .
Перші (вічно райдужні і чарівні!) перлини мов народів Індо-Европейської раси почали творитися в Праукраїні двадцять п'ять тисяч років тому. Куди і як вони розкотилися по материках Землі, де вони досі живуть, душу людську звеличуючи, де вони присипані пилом тисячоліть, ми довідаємося, ведучи розмову про творення і розвиток первісного санскриту — чарівної матері мов Білої раси.
29. Живий світ і його насіння. Все, що живе і думаюче, народжене насінням: є насіння рослинне, тваринне, людське. Насіння втілює в собі початок і кінець родичів своїх, влас­тивості їхнього «я» внутрішні і зовнішні. Ні­хто і ніколи (в найдосконаліших ляборато­рі­ях) не створить, наприклад, штучної макової насінини, яка, посаджена в землю, проросла б і розквітнула б полум'яними пелюстками.
Макова насінина мала предків, які були тільки трохи подібні на неї. Хто хоче знати її історію, повинен знати її предків, які жили сто мільйонів років тому. Шляхів, на яких були б кладовища її далеких предків, ні знайти, ні відтворити, ні уявити не можна. Макова насінина вічно триматиме в собі таїну своєї біографії.
Жолудь. В ньому покладені (в особливому порядку і в особливій пропорції) всі влас­ти­вості дубового царства, всі архітектонічні притаманності дуба і його близьких і далеких родичів. Щоб жолудь проріс і забуяв дубовою тисячолітньою живучістю, забуяв силою і кра­сою, потрібно, щоб він мав відповідні умови.
30. Людина не родиться з готовою свідоміс­тю. Немовля — насінина Людства. В ньому волею Дажбожою (волею всевічного і всюди­сущого Дателя Буття) закодований світ -вся історія Людства, весь розвиток буття Земної плянети, всі внутрішні і зовнішні дії Сонця, дії видимих і невидимих випромінювань далеких і близьких галактик, о Дажбоже наш, незбаг­ненна сила Твоєї вічносущої і всюдисущої сили!
Немовля — людина несвідома. Але вона могутня своїми можливостями; її можливості ждуть проявлення. Вона, маючи повітря, харч і сонячне тепло, як на дріжджах, могутніє тілесно.
В немовляти від перших тижнів життя прокидається спрага (несвідомі потягнення) пізнати себе й оточення. Спрага пізнання, спонтанно появившись, підкошеною стебли­ною зів'яне, коли її не будуть розвивати немовлятині родичі.
31. Перші прояви самоусвідомлення. Не­мов­ля, маючи зір, починає себе оглядати і одно­часно відчувати рух своїх ніг, рук, шиї, пальців. Нога випадково вдарилася об візок — появився біль: площа, яка «потерпіла», сигна­лізує центральній нервовій системі про свій стан, тіло мобілізовує свої охоронні можли­во­сті і спішить на допомогу потерпілій «території».
Щоб відчути біль, треба мати почуття болю. Почуття болю корисне — воно діє, як обо­ронна сигналізація. Тіло немовляти успад­кувало від родичів почуття голоду, тепла, холоду, спраги, рівноваги.
Десятки різних звуків (крик птаха, шум вітру, свист потяга) летять до вух немовляти. І тривожать його «я». Немовля, несвідомо від­різняючи звук від звуку і несвідомо порівню­ючи звук зі звуком, розвиває свій слух, свою слухову пам'ять.
В нього появляється уважність. Що таке «уважність», де і як вона родиться в людині, це питання жде правильної відповіді. Вважаю, що людині властиве почуття уважности. Без почуття уважности немовля не було б здібне розвивати свою пам'ять. Щоб почуте або побачене запам'ятати, треба його зручно помістити в мозкові і боронити від забуття. Я хочу, щоб в моєму народі постала нова наука — Культура Особистої і Національної Па­м'яти (КОІНП).
Перші слова матері сприймає немовля всім своїм єством і відкладає їх у пам'яті своїй, дарма, що ще не знає значення почутих слів — рідна мова (мова матері) засвоюється несві­домо. Пам'ять — основа, на якій твориться і розвивається пізнання «я» і оточення, і фор­мується самобутня сутність племенної свідо­мости.
32. Коли людина визнала сама себе? Лю­дина ні від кого не отримала право визнати себе людиною. Вона визнала сама себе тоді, коли усвідомила свої вчинки, своє місце в світі, коли почала порівнювати своє «я» з «я» одноплеменника свого.
На основі порівняння в людини постало почуття особистости. Свідоме почуття окрес­лимо такими термінами: «ти і я» (чому ти є ти, чому я є я?), «ми і вони» (чому вони — вони, а ми — ми?), «моє і твоє», чому моє — моє, а твоє — твоє?, «світ і я» (світ — мій друг чи ворог, світ може бути без мене, я можу бути без світу?), мені болить і тобі болить — у нас спільне почуття болю: тобі весело й мені весело — у нас спільне почуття радости.
Ти не йди від мене, без тебе я — половина. Я тужу за тобою — частина мого «я» в тобі; ти знайди мене в собі, я знайду тебе в собі. Є в нас щось — воно нас єднає, воно вийшло з світу «я» нашого і дивиться пильно на нас, то воно нашими очима дивиться на нас, щоб ми в ньому краще пізнали себе, «ти» і «я» — «ми», і в нашому «ми» — значить ми «сва».
Дажбог і я, Дажбог в мені, я в Дажбогові, Дажбог і ми. Мудрість нашої тілеснодуховної цілісности -РУНВіра, без нас немає РУНВіри, нас немає без РУНВіри, РУНВіра -духовність, ОСІДУ — тілесне оформлення РУНВіри; ОСІДУ тіло, організоване монолітне тіло, РУНВіра -духовна сила тіла. Тіло і Духовність — цілісна Єдність. Ми Єдністю утверджуємо силу Життя, Роз'єднання — смерть, Єдність — життя. Ми, ставши рунвістами, пізнали самі себе, визнали самі себе, обезсмертнили самі себе — ми, внуки Дажбожі.
33. Щаслива властивість мозку. Основна властивість мозку — об'єднання. Він працює тому, що має єдність (єдність досі мало вивчену, і я раджу науковцям її досліджувати) між собою і світом. Мозок працює, гармо­ні­зуючи тіло людини. Рух ніг, рук, легенів, ді­яльність шлунку, праця очей, вух, носа пе­ре­бувають у постійному зв'язку з ним (з моз­ком). В людини немає рухів, не контрольо­ва­них мозком. Є мудрі (тільки людям властиві) вчинки, які несвідомо здійснюються. Несві­до­мі вчинки — наслідки свідомости предків наших.
В мозкові записана ритміка космосу. Мо­зок вартісний не як мозок, а як розум. Він могутній своїми щасливими особливостями. Він — завжди голодний. Він голодує, коли не думає. Голодуючи, він худне, маліє, щупліє.
Ми щасливі — в нас є хотіння думати. Ми, рунвісти, думаємо по-рідному, бо про рідне ду­ма­ємо по-рідному, жодний чужинець не має права вчити нас, як ми маємо розуміти самі себе!
Ми думаємо потужньо і повсякчасно, щоб не худнув наш мозок. Ми думаємо вільно і відважно, щоб наш мозок багатів власти­вос­тями вольовости. Ми, вільно думаючи, мис­лями могутніємо, душею красивішаємо. Потвори, які осміляться у нас відбирати право вільно мислити, право по-рідному жити, бу­дуть нами знищені. Ми їх знищимо могутнім інстинктом самооборони. Інстинкт самообо­рони — дар, яким ощасливила мати-природа всі недумаючі й думаючі істоти. Інстинкт самооборони — сила вища за мудрість і за всі, людьми усталені, закони моралі.
34. Ми хочемо своєю мудрістю мудріти. Мозок наш охоронений нашим тілом. Він у ньому живе. Уміймо тримати тіло в доброму стані, щоб мозок продукував доброякісні мис­лі; там, де могутня мисль — могутня людина. Не дозволяймо, щоб хтось (якийсь чужинець вторгся на наші землі) і «в ім'я правдивої ре­лігії», «в ім'я соціяльної справедливости») думав за нас, опікувався на нашій землі нами, «воз'єднувався» з нами, і вимагав від нас за це вдячности.
Хто думає за нас, той ослаблює діяльність мозку нашого. Хто дбає за нас, той умертвляє в нас почуття гідности, вольовости. Ми не хочемо в нашій хаті мати чужі духовні чи тілесні сили і їм свідомо чи несвідомо підпо­рядковуватися!
Ми культивуємо святість Самобутнього Мислення — тільки наше мислення наше. Ми любимо мудрість, і тому ми хочемо своєю муд­рістю мудріти. Мудрість привезена з чу­жих країн і на нашу мову на нашій землі перекладена, тільки тоді буде нам корисна, коли ми будемо нею володіти так, як нам вигідно, а не так, як їй вигідно; її вигідність нам невигідна тому, що вона хоче нас собі підпорядкувати, хоче на нашій землі нами володіти, геть її!
Тільки та справедливість, яка створена нами для утвердження життя нашого, наша. Ми самі на себе, і на приятелів наших, і на ворогів наших хочемо дивитися очима мудрости нашої, і я прошу вас, рунвісти, цієї священної правди триматися, бо тільки вона дасть нам силу між сильними бути сильними, між праведними бути праведними!
Без нашого думання немає нас у світі — всі великі події предків наших занотовані в мозкові нашому і тому ми — ми. В нашому вільному і потужному «я» в ім'я Дажбога хай здраствує, хай звеличується, хай увіковічню­ється непереривність нашого духовнотілес­ного «я».
35. Несвідомість і її могутня сила. Брат брата любить несвідомо — є між ними таїна, яка їх ріднить. У всіх релігіях світу неви­пад­ково осуджений братовбивець. Мати любить дитину несвідомо, її любов могутня. Вона любить дитину любов'ю всіх матерів минулих і майбутніх поколінь, її любов помножена на любов материнської вічности і діє вона в її материнському «я», як утвердження роду людського на землі.
Вівця не знає, що вона мати, що овеченя, нею народжене, продовжує її рід. Вівця ке­рується силою несвідомого самозбереження. Ті істоти, в яких ця сила зруйнована, виходять зі строю життя.
Орел несвідомий, що він орел — цар пта­ши­ного світу, то люди його проголосили царем. Він несвідомо плекає в собі орлиність свою, могутність крил своїх, гостроту очей своїх, стрімкість лету, смак до теплої заячої крови. Все, що він має (його сутність і його явище) він здобув несвідомо. Він живе здоровими навиками, отриманими від предків своїх; їх він не може занедбати — занедбання навиків, даних йому предками, відбере в нього орлиність. Орел не вміє висміяти предків сво­їх, він не вміє відцуратися від них — о, свя­щенне невміння! В ньому записана мудрість орлиної особливости.
Тато, який довгі роки керує автом, передав кермо синові і сам сів поруч. Син, їдучи, спізнюється перед червоним світлом потис­нути на гальма. Тато, дивлячись на світло, несвідомо тисне своєю ногою, хоч під його ногою немає гальм — людина має властивість свідомо набутий навик записувати у книзі своєї несвідомости. У несвідомому, як у скарбниці людського буття, лежать великі (життям вивірені) досвіди предків.
В несвідомому світі сучасних людей живе свідомість минулих поколінь. Без неї (без свідомости поколінь, які жили десятки тися­чоліть тому) сучасна людина не здібна була б творити поступу. Все, що сучасне людство тво­рить свідомо, непомітно перейде в несві­домість майбутніх поколінь, і в цьому (і тільки в цьому) схована таїна розвитку тілесного і духовного «я» людства. Я так тверджу, не­зважаючи на те, що багато сучасних філософ­ських течій, психологічних напрямків можуть з моїми поглядами не погоджуватися.
36. Єдність між свідомістю і несвідомістю. Покоління родить покоління не тільки ті­лес­но, а й духовно. Воно дітям своїм передає несвідомо свої кращі досвіди, мовні скарби, морально-етичні поняття, свою самобутню віру і її життєстверджуючі обряди. Воно дітям своїм передає все, що отримало від предків своїх і все, що само придбало, і з цими скар­бами виряджає їх у далеку дорогу.
Діти, отримавши від родичів скарби, не стоять на місці — хто стоїть, той іде назад — життя там, де хід вперед. Діти отримане вдо­сконалюють, збагачують і переважно несві­домо передають дітям своїм.
Впродовж сотень поколінь (великого і безперервного ланцюга життєвих самоутверд­жень) формувалася духовнотілесна окреміш­ність племени. Плем'я, наприклад, яке має мільйон душ, живе як одна душа, як одне тіло — єдність утверджена тисячоліттями. Вона ос­вя­чена молоком матері, спільним запахом поту, смертю померлих і життям народжених. Вона освячена спільною радістю, спільними смутками, спільним струмком крови, яка ли­лася з сердець його синів у сутичці з воро­жими племенами. Вона освячена красою і лю­бов'ю його дочок, обрядами його віри. Там, де в племени торжествує племенна духовно­ті­лесна цілісність, існує гармонійна єдність дії між свідомістю і несвідомістю, існує ритміка духа й тіла, існує взаємостверджуюча одно­знач­ність минулого, сучасного і майбутнього.
37. Яка національна свідомість корисна? Племенна свідомість, або, як кажуть «націо­на­ль­на свідомість», осукупнює в собі світо­гляд, створений поколіннями минулими і сучасними. Вона осукупнює в собі звички, почування, духовні принципи, закони етики і естетики, темперамент, тілесні прикмети, обряд віри, богорозуміння, світорозуміння.
Національна свідомість тільки тоді прино­сить користь для нації (і тільки тоді вона будуюча, цілісна, рідна і квітуча), коли вона творилася і розвивалася самостійно. В ній за­кодовані свідомі і несвідомі навики минулих поколінь. Людина, яка осяяна такою націо­наль­ною свідомістю, є національно свідома, сама цього не знаючи. Вона вважає, що її осо­бисте щастя залежить від щастя його племени, від щастя кожного зокрема одноплеменника. Очевидно, що виродки всюди і завжди були, вони (зрадники) племени рідного, вважалися душевно хворими людьми — людьми, які своє «я» ставили вище «я» племени свого, їм не було пощади, у них відбиралося право звати себе людиною, від них всі відверталися і вони тікали в ліси, і там ставали недолюдками.
Достойний одноплеменник не має в собі (у своїй світлій душі) властивостей, які б його стимулювали до зради рідного племени і пе­ребігу до ворожого табору в ім'я особистого порятунку. Ні, в нього є почуття (почуття на­ша­ровані безперервною боротьбою за життя), що воля рідного племени дорожча за кров, і що він отримав життя від племени, щоб його віддати життю племени: без цих почувань він не може бути так, як не може жити тіло без серця.
38. Яка національна свідомість шкідлива? Національна свідомість, оформлена і устійне­на в неволі, просякнена духом чужого (зай­шло­го) племени і цим духом пригнічена і спо­творена. Вона має в собі руїнницькі для нації особливості.
Плем'я вторжників нав'язало покореному племені свою систему релігійних понять, свою систему соціяльних порядків, свої світоглядо­ві поняття, які не відповідають душі покоре­ного племени, не відповідають ні його тем­пераментові, ні його життєвим інтересам, і, незважаючи на те, що плем'я вторжників ос­віченіше, його освіта має шкідливі впливи на життя покореного племени.
Син нації, керуючись руїнницькою (набу­тою в неволі) національною свідомістю при­миряється з ворогами нації своєї. Він при­миряється з ворогами нації своєї і стає їхнім слугою «достойним» тому, що їхнє духовне «я» загнізджене, як паразит, в «я» його нації.
Він, маючи скалічене і виснажене «я», особисте щастя своє не втотожнює зі щастям нації своєї. Між ним і його предками зірваний міст біофізичного і духовного єднання, між ним і його братом по крові перервані ниті племенного співпереживання — племенного співболю і племенного співщастя.
39. Співпереживання і його таїни. У великій родині горе. Один з її синів під час полювання поламав ногу, він тяжко хворий. Біля сина си­дить сумна мати. Двохлітній братчик, спів­чу­ва­ючи, каже: «Болить». Двохлітній знає, що біль — мука. Він біг бур'яном, упав — дуже бо­лів палець, він тепер співчуває всім, хто має біль.
Родина (здорова національна родина) — одне тіло й одна душа: її сини, її дочки, тато і мати — це пальці на одній руці — вони з'єднані єдиним нервом родинного самоутвердження, єдиним світом духовного «я».
Співпереживання — чуття людської благо­род­ної несвідомости, чуття старі, як усміх і сму­ток. Між родичами і їхніми дітьми по­стійно діють невидимі сили (їх я умовно назву «вістами» (санскрит — вістунами), вони таєм­ними хвилями замикають родинне коло.
Є занотовані випадки, що мати у сні прокидалася, болісно скрикнувши «ой»: у цю секунду десь далеко на полі ратного бою упав смертельно ранений її син. Певний я, що ці мало досліджені явища насторожать науков­ців. Я інтуїтивно відчуваю, що вони проявлені духовнотілесною цілісністю, яка існує між матір'ю і її дитиною.
Співпереживання — інстинкт, без якого на­ція не здібна бути нацією. Спотворити чуття співпереживання (тобто, навчити сина глузувати з мук батька, бо він «буржуазний націоналіст», навчити батька вбивати дітей своїх, бо «вони католики», навчити матір ті­шитися, бачучи горе дочки, бо «вона право­славна»), значить так майстерно духом чужо­вір'я скалічити народ, що він й каліцтва свого не здібний бачити, о страждання страждань! Люди, глузд у яких затруєний, вивихнутий, не знають, що вони без глузду...
Станиця ОСІДУ, в якій немає родинного співпереживання, покарана жорстоким виро­ком душевної руїни. Вона осуджена перебу­вати у в'язниці бездіяльности, її ослабили хворі інстинкти самолюбної меншевартости.
Самолюби — люди з комплексом менше­вар­тости. Вони не бачать себе і побратимів своїх у правильному вигляді, і тому вони не здібні себе і ближніх своїх правильно оцінити -вони себе і ближніх своїх бачать викривлено, самі цього неусвідомлюючи. Лікуватися від самолюбства, чужовір'ям прищепленого, треба чуттями співпереживання.
Співпереживання — чуття людей, у яких сприятливий розум, здорова й чутлива душа. Співпереживання — основа, на якій будується життєздатна Станиця ОСІДУ. Нездібних співпереживати ніколи не звіть побратимами.
Співпереживання як сад квітне там, де єд­наються люди світлої задушевности, де є спіль­ність поглядів, де є (і це головне) почуття такту — тільки той вартий співчуття, хто на співчуття відповідає співчуттям, хто своєму ближньому говорить про його вади таємно, бо знає, що маленька вада, винесена на яр­марок людських поговорів, стає великим злочином.
40. Людина і її відношення до дійсности. Людина не може жити, утікши від дійсности. Їй життям призначено бути творцем дійсно­сти. Вона і її дійсність — цілісність буття. Во­на вміє свою дійсність творити, оновлювати, переосмислювати, нею вона дорожить тому, що вона спільно з племенем своїм її оформила і дала їй свої почування, свої вміння. Вона свою дійсність обожнює тому, що в ній занотована багатовікова творчість племени, його святощі, його племенні особливості.
Щоб могло існувати плем'я і творити свою дійсність, потрібний земельний простір, який живив би тіло й душу, і від цього земельного простору залежить формування племенної особливости. Плем'я обороняє свій земельний простір — джерело буття.
Завойоване плем'я (покорене духовно, мілітарно, економічно) не має права на своїй рідній землі творити свою дійсність, в нього відібране право бути творцем — воно постав­лене в становище споживача чужих творінь; споживаючи чуже духовне твориво, воно себе від себе відзвичаює і себе очужинює, значить умертвляє, або перетворює в покірну тяглову силу, в гарматне м'ясо, в народ лакиз, ден­щиків, бездумних співаків і танцюристів, віруючих у долю, у можливість «добре жити» під опікою вторжників.
Покорителі на покореній землі творять дій­сність їм корисну. Вони у селищах поко­рених ставлять статуї своїх воєначальників, патріярхів, вождів, мислителів, героїв, їх вони шанують і покореним прививають цю по­ша­ну. Покорителі і покорені спільно на врочис­тостях речуть: «Слава святощам нашим!»
Постає філософія рабовласника і раба. Фі­лософія пануючої сили каже: «Святощі наші, створені нами, живуть у наших серцях, щоб ми були вільні». Філософія поневоленої сили каже: «Святощі наші, не створені нами, жи­вуть у наших серцях, бо вони правдиві, ми їх любимо, вони творять основу нашого духов­ного і культурного життя». Є воля вільних і є воля невільників.
Між покореними час від часу появляються геніяльні самородки, які кидають кличі «Геть чуже! Тільки рідне — рідне!» Їхні кличі па­дають, як зерно на камінь — між ними і їхнім народом прірва. Покорителі таких самород­ків обезголовлюють і проголошують на май­данах: «Він кликав вас ненавидіти те, що ви любите, те, що стало в основі вашої культури, що стало вашою святістю».
41. Страх — оборона і страх — роззброєння. Ніколи не змішуймо страх з переляком. Лю­дина бачить небезпеку і не може мобілізувати своїх тілеснодуховних зусиль, щоб її пере­могти, її опанував переляк. Вона не здібна ні говорити, ні рухатися.
В основі військової стратегії стоїть гасло «Перелякай ворога». Покорителі, покоривши плем'я, перш за все вмертвляли нездібних лякатися. Переляканих лишали, вони їм не страшні. У переляканих немає природних здіб­ностей розвивати свої духовно-тілесні особливості, вони у неволі родитимуть поко­ління, обділяючи їх чуттями переляку. Люди, які підвладні постійному перелякові, вважа­ються (особливо коли вони перебувають у ря­дах армії) шкідливими для здоров'я вільного племени і їх, наприклад, старі германи, як пише Таціт у своєму творі про германів, «то­пили в болоті». Почуття переляку заразливе — переляканий передає свій переляк своїм ближ­нім і тоді їх опановує спільна втрата само­опанування.
Почуття, яке перемагає страх, заразливе — подвижник своїм подвигом викликає у ближ­ніх своїх хотіння здійснювати подвиг. Хотіння — це не тільки одна з властивостей людських, це талант, великий талант! Люди, які воло­діють талантом великого хотіння, творять подвиги не тому, що вони безстрашні, а тому, що їм приємно здійснювати подвиг. Вони переживають в собі таке піднесення велике, таке осіяння душевне, що воно їм стає до­рож­че за їхнє життя. Люди великих і благородних хотінь звеличили історію людства своїми подвигами, поглибили емоційність його душі.
Немає людини, якій би не було властиве почуття страху. Є люди, які несвідомо в собі ці почуття поглиблюють — є релігії, які людині (починаючи з колиски) прививають почуття страху — показують картини жахливі, на яких майстерно зображені пекельні муки («кари Божі»). Почуття страху, коли його культи­ву­вати, переходить у переляк. Людина, яка жи­ве, опанована постійними чуттями переляку, нездібна для достойного життя.
Плекаймо в собі (плекаймо в дітях наших, починаючи від колиски) вміння перемагати в собі почуття страху. Ті, які вміють в собі перемагати почуття страху, здібні розумно і врівноважено збагнути небезпеку, швидко відчути її властивості, її сили і її слабості, і спритно її перемогти.
42. Рівновага дії і мислі, і їхня краса. На багатьох сторінках історії людства записано, що великі люди були проголошені богами, були щедро уквітчані казковими легендами. Вони були великими тому, що володіли ве­ликими почуваннями, мислями, уявою, перед­баченнями. Вони вміли глибоко страждати і глибоко радіти.
Люди, які не мають розвинених почувань, поверхово переживають сум і радість. Забо­ронити людині радіти і страждати — значить ослабити пульс її почувань. Наймогутніший розум утрачає свою принаду, коли він бідний на чуття. Чуття краси, чуття радости і смутку розвиваймо, керуючись свідомими і несвідо­мими силами співпереживання.
Живімо так, щоб наші мислі й дії були врівноважені — уміймо красиво вимовляти слово, красиво будувати і висловлювати дум­ку. Уміймо красиво працювати і відпочивати, красиво ходити, сидіти, їсти, сміятися, суму­ва­ти, одягатися — уміймо красиво жити. Красиве життя завжди багате чуттями, мислями, діями, подвигами. Хліб без краси несмачний. Уміймо розвивати ті обряди, які мали великі предки наші — у них був самобутній обряд запро­шен­ня гостя на хліб-сіль. Уміймо хліб оздобити задушевним словом, квітами красивих гостин­них почувань, без краси душа (добра душа) нидіє так, як квітка в темниці. Уміймо красиво спостерігати красу, витончено її відчувати, хто вміє вшляхетнювати свій зір, слух, нюх, смак, той володіє красивим умінням. Є люди, які вважають, що краса не йде в парі з ро­зумом. Норми краси — справа умовна, від­носна, не всі, дивлячись на красу, бачать її, не всі її однаково відчувають, не всі розуміють, що тільки красивою душею можна відчути красиву душу.
Уміймо свідомо плекати прикмети нашої національної краси, яка тільки нам притаман­на і тільки нам люба й дорога, і не виносьмо її на інтернаціональний ярмарок — не для всіх наша дитина мила, не для всіх наша краса красива. Є такі, які прагнуть, щоб їхня націо­нальна краса була тією нормою, на яку взо­ру­валися б красоти всіх народів. Осуджую кра­су, яка має імперіялістичні тенденції, вона хво­ра — вона самолюбна: самолюбна краса не­здібна об'єктивно оцінити себе і сусідів своїх.
43. Що стоїть в основі людської поведінки? Самооборона, хотіння мати своє місце на сві­ті, несвідоме тяготіння до розмноження, нави­ки, придбані в несвідомій і свідомій боротьбі за життя, творять основу людської поведінки.
Світовий мандрівник, побувавши у Мехі­ко, Австралії, Китаї, Індії, Ірані, Еспанії та інших країнах, завітав в Україну. Він оглянув її ріки, ліси, степи і сказав: «Хочу жити тут. Все, що тут мене оточує, радує мій смак, мій нюх, врівноважує серце моє, дихання моє, не страхають мене тут ні хижі птахи, ні отруйні комахи, ні небезпечні звірі. Під цим много­віковим дубом я чуюся так, ніби весь світ — моя господа, в мене тут твориться довір'я до Землі і Неба».
Світовий мандрівник думає: «Двісті тисяч років тому почалася свідома боротьба люди­ни з людиною — почалася боротьба за харч і міс­це мешкання. Багата земля, лагідне під­соння — це простір, де прагнула жити первісна людина від тих часів, коли вона визнала сама себе. Люди, які закріпили за собою найча­рівніший і найбагатший на Земній плянеті простір, ім'я якому тепер Україна, мабуть, титани. Що стоїть в основі їхньої поведінки, хто вони сьогодні?»
«Сьогодні вони змаліли душею і мислями, їхня мова на їхній землі умирає, їхнє "я" в них не розвинене, у їхньому мозкові занедбаний імпульс вольовости, пошкоджені основи са­мо­оборони, племенної єдности; їхня духовно­тілесна цілісність розполовинена, їхнє мис­лен­ня роздвоєне. Вольовість людська — це влас­тивість кори великих півкуль мозку: як, хто і коли виснажив вольовість цих титанів?»