Мага Віра

1. Рокіт. "...Стогне Дніпр широкий, сер­дитий вітер завива". В будинку, з якого видно чарівне привілля (безкрає небо, повноводна ріка, широкополі степи, гаї), сухо і тепло. Спокійно горить вогонь. Пахне живицею. На волошковому сіні в білих льолях біля Матері Лель сидять сумні діти. В материних руках золотяться (вітрами виколихані) три пше­ничні колоски — символи життя і благотворної снаги. В її узголів'ї палають маки, пахне лю­бисток, скромний чебрець, безсмертник, по­лин. На лаві лежить веретено, мичка, днище.
І скорботно говорить тато Орь: "Чадо моє, діти мої, мої соколята! Не приторкайтеся пальчиками уст Мами. Вона стала святою. Вона амріта. І там буде Її света домовина. Життя — вірабгава!" Загорілося небо, вдарив грім, похитнулися роздольні степи Орьові. Сльози падають з неба в Дунну Оря, пер­линами котяться по стеблах трав.
2. Тужить небо й земля — померла мати Лель — померла високосердна трудівниця, чепурна Господиня — Родоначальниця чепур­них пле­мен білої раси — світлоока доня Даж­божа. І діти слово "мрі" слізьми змочили, ожи­вили трепетними зворушеннями і роздумами. І зачарувалися — від тата Оря довідалися, що образ мами Лель живе в їхньому образі, що Її серце живе в їхньому серці, що Мама поко­рила смерть, дітям даривши життя.
Слово "мрі" створили наші предки двад­цять тисяч літ тому. Є дані твердити, що в ці часи вони вже вимовляли слова "мама", "огні", "світ", "брат", "мрі", "піті", "пека", "тапа". Сло­ва "мрі" і "мрія" мали один корінь народ­жен­ня. В санскриті ("Магабгарата") слово "мріті" означає "очищення", "блідість", "млін­ня", "мрі­яння". І звідси походить "мріш" (забу­вання, хід в недійсний світ).
3. Від українського (санскритського) слова "мрі" постає словник: мерти, мертв'як, мрець, мертвеччина, мертвити, мертвотний, мерт­ві­ти, мертвець. Литовці кажуть "мірті", латини -"морс", "моріор", німці — "морд", "мор­ден", англійці — "мордер". У "Рик Ведах" — "мараті", "мамруг", "мрітаг". В "Магабгараті" — "мар­тум", в "Атарваведах" — "маряті", о яка поди­вугідна схожість дожила до наших днів, незважаючи на п'ятнадцятитисячну давність, предки Мами Лель і Тата Орь вперше над берегами Дунну Оря вимовили слово "мрі", як ховали тата Яма і маму Ямі. І живе це слово досі між народами Індо-Европейської раси.
У санскриті слово "яма" означає наше "діра", "яма". Від "яма" походить "Ямата" (бут­тя "Бога Смерти"). "Ямантака" (в "Магаб­гараті") означає "Бог Смерти". "Ямаврата" (поховальна обслуга покійника). "Ямасат" (переправа до "Бога Смерти"). "Ямуна" (назва озера в Індії, що знаходиться в ямі в Зималаях (Гималаях) і славиться чистою водою). Наші далекі предки вірили, що Мама Лель і Тато Орь мали Родоначальників, які звалися — Тато Яма і Мама Ямі. Тато Яма був тією (в уяві наших предків) Перволюдиною, якою в уяві старих жидів був Адам. А Ямі? Це ж від неї старі семіти в Аккадо-Халдеї, маючи стикання з українцями (сумеріянами) в Сумерії, ство­рили оповідь про "Єву" (Ямі).
4. Сьогодні ми кажемо "мерти", у "Рик Ведах" читаємо "мріта". "Мріта" в сполуці з іншими словами творить такі відомі санск­ритські поняття -"мріта дара" (мертва жінка, дара — жінка), "мріта дега" (мертва душа, людина). Слово "дега" означає "дихання" (дух). Ми кажемо "мертв'як", у "Магабгараті" (як не дивуватися?!) читаємо — "мрітака", "мріті да" (смерть дана).
Слово "мара" дуже живуче. Ідучи селом, я чув — наш хлібодар, вертаючись напідпитку вночі до хати, оповідав, що його в дорозі переслідувала мара, і він їй казав: "Іди геть, мара!" Варто знову згадати, що Кутама Будда дві тисячі п'ятсот літ тому (його діди були скитами, які примандрували в Індію з Оріяни (Праукраїни) біля Гималаїв у місті Капіла­васту казав (передаю в оригіналі його слова): "Іті, Мара!" (Іди геть, мара!).
Слово "мара" (і про це часто згадую) озна­чає "знищення", "спокуса", "смерть". І звідси по­ходять (санскрит) слова "маранія" (вми­рання), "марука" (час смерти), "марака" (вби­вець, вбивання). "Марія" — приналежний до "Бо­га Мріті" — співпокровитель світу покій­ників.
5. Проводжаючи людину в останню до­рогу, ми часто ставимо собі питання: чому в нас є слова "гріб", "погребіння", "домовина", "моги­ла" — де таїни їхнього народження і перво­значення? "Мати мов" і тут приходить нам на допомогу. В "Магабгараті" слово "ма­гіяс" означає "старшина роду", "могутній", "мага­лака" — дід, начальник роду, "магела" (старша пані, ясно(вель)можна). І звідси похо­дить слово "могила", "могилки" (місце похо­вання "магіясів", "магалаків", "магел", тобто, могут­ніх володарів, старшин роду, місце ро­до­вої слави і чести, Святість Родової Гор­дости).
Читаючи "Рик Веди", бачу, що наші пред­ки вживали слово "гріб" в значенні "житло", "гріб", "погріб", "землянка". Одночасно й слово "дам" у них означало "житло", "дім", а слова "дам таті" — дому тато, господар дому. Чому "дам"? Тому, що "дам" (дім) там, де дим. Дим там, де живе родина, мати.
6. Були часи, що ми казали: "Скільки Ваше селище має димарів?" І слово "дама" виникло в часи раннього матріархату (материнського старшинства) від "дам" і "ма". Французи ка­жуть "даме", латини — "доміна". Зхристияні­зована (вірніше — зайдами греко-латинізована) українська інтеліµенція навчена без уперед­жен­ня вірити, що "дама" — оригінальна латина, або кельтизм чи грецьке "темелія". Прошу її навчитися читати "Веди" по-санскритському — які б самобутні діяманти знань зацвіли у Хра­мі Вкраїнської Науки — якою райдужною ве­лич­чю збагатилася б духовна мисль Укра­їнця?!
7. Від українського "дам" походить ла­тинське "домус", "дом", (Део оптімо максі­мо!), "домус" (дім) і звідси — "кінґдом", "кріс­тендом", "англо-саксондом". Італійці кажуть — "дуомо катедрал", і звідси терміни — астро­доме, макродоме, ортодоме, доместик, домі­нен­сія, домінант, домінія, домінус.
Тато Орь (у трипільському домі сухо і таємничо) біля берега Дніпрового спорудив для дружини Лель і для себе іншосвітню хату (домовину). І сини і дочки, виконуючи отчий заповіт, поховали покійного Тата Оря біля Мами Лель. І поклали біля Нього стрілу, тятиву, саку (сакиру), і "ру" (рус).
8. "Ру" — знаряддя борні, змагу. Тато Орь умів з оленячого рогу робити "ру" (плуг), який був зручний і міцний, і при допомозі "ру" здійснював магічне "ру" (орання) землі. Він був Орь (Орус) і олень став його священним символом.
Діти Мами Лель і Тата Оря (світлі внуки Дажбожі) створили звичай проводжати того чи іншого покійника в останню дорогу на четвертий день після смерти — проводжати у світ домовини Мами Лель і Тата Орь. Вони рекли: "Вірабгава Сварґаті!", що значить "героїчний відходить до неба". "Бгава" (сан­скрит) — дія, чин, буття, а "бгават" — величність. "Віра" — людина, натхнення; "віра­на" — нат­хненна.
9. Слово "герой", як вже знаємо, грецьке, чуже воно для нас, і означає в точному пе­рекладі "надлюдський", "повносилий", "свя­тий", "владика". І греки вірили, що герої родяться від кохання дівчини з тим чи іншим "тео" (богом). Богознавець Гесіод вважав, що герой півбог. Знатні грецькі родини були певні, що їхні роди починаються божественно і тому вони вважали богів Ахила і Геракла своїми родоначальниками, а героїв "синами Божими". Християни культ грецьких героїв легко перетворили, ширячи православіє, в культ грецьких святих.
Предки наші вірили, що вірабгава, помер­ши, пізнає "Сварґа двара" (Небесний Шлях), де його родинно стрічає "Сварґа Тата" (Не­бес­ний Тато) і посилає у "Сварґа око" (у ча­рівну країну Небесних Жителів) тому, що він мав достойне "Сваргін" (Вмирання). Бачимо врочистий славень післясмертному життю.
10. Предки наші вірили, що зорі і сонце — живі сили, тільки душі достойних (тих, що ніколи не були рабами) достойні переселитися до Небесних Світил, де немає ні хвороб, ні зітхань, ні гріхів, ні смерти. Вони померлих бачили у сні. І здавалося їм, що то з далеких мерехтливих Небесних Світил навідуються Предки в гості, і: або нарікають, що потомки їх забувають, або висловлюють благодарн­ість. Не було ще тоді хотіння відділити сон від дійсности.
Щоб нам було легше збагнути рідні об­ряди поховальні, ознайомимося з чужими. Оз­найомлюючись, проявімо почуття зрозу­міння і великодушности. У світі існує декілька способів поховання: палення, поховання у во­ді, бальзамування, погребіння в землі, спожи­вання тваринами, підвішення в шкіряному міш­ку на дереві, заривання в снігу, висушу­вання, поховання в хаті, залишення в шатрі.
11. У австралійців і індіян (Америки), а також у чукчів, були звичаї допомагати умираючому померти. Вмирання страшніше, як смерть. Померлий на них діяв бентежно. Вони його ретельно зв'язували і закопували глибоко, щоб він не міг воскреснути і не шкодив живим — воскресіння з мертвих — явище жахливе.
У кочових племен був поширений звичай по­кійника лишати в наметі (юрті) і якнайдаль­ше відходити. В Єгипті тіло перетворювали в мумію, в Австралії — висушували, в Америці — за­шивали у шкіряному мішку і вішали на де­реві. В Монголії виносили покійника в степ, щоб він був негайно спожитий собаками: мон­голи вірили, що людина таким ладом обез­смерт­­нюється (переходить у тіло доброї живо­ти­ни і особливо тієї, яка призвичаєна до людей).
12. Визнавці парсизму (Парса — провінція в Персії) будували поховальні вежі, куди вино­сили покійника: чорні птахи, які гніздилися на вежі, негайно споживали його. Ті, що пригля­далися цій поховальній церемонії, молилися тоді, коли птахи починали кружлятися над вежею — це означало, що тіло небіжчика "під­неслося в небесні простори". (Слово "церемо­нія" походить від етруського слова "цайре" (назва містечка етруського, в якому були "це­ремонії" — правила поведінки між мешканцями городища).
Вікінґи (від "вікін" — малий морський за­лив) — пірати клали покійника в човен і ли­шали в морі. Обрядове споживання небіжчика (ритуальний канібалізм) вважалося виявом "обожнюючої любови": тіло померлого вті­лювалося в тіло живих, відбувалася свята євхаристія (вдячність). І пиття "крови Божої" і споживання "тіла Божого" — обряд дуже дав­ній, народжений він глибокими почуваннями первісного життя.
13. В Африці є племена, які мають звичай лишати своє улюблене селище і померлого в ньому володаря, і вирушати в невідому дорогу: там, де помер вождь, не можна жити, радіючи. Інки (плем'я, яке жило в Перу) і єгиптяни покійника ховали в найкращому одінні. Єгиптяни мають написану (гієроглі­фами) "Книгу Мертвих" (збірка поховальних пісень і примовок). Жерці клали біля покій­ни­ка згорток папірусу (вислови з "Книги Мерт­вих"). Покійник, маючи таку записку, "знав", як треба поводитися на тому світі.
Тому, що українці, які роковані визнавати греко-римо-юдейську релігію, своїх покій­ників відправляють на "лоно Авраама", треба згадати про юдейські обряди поховання. Ста­рі гибреї (євреї) відправляли покійника до Ше­о­ла. Слово "шеол" (чи "шеел"?) означає "Бог Смерти", "підземелля". На Близькому Схо­­ді було повір'я, що світ "складається з трьох частин": небо, земля, дно (дно — пекло, шеол, тьма).
14. Оповідання про Шеола гибреї позичи­ли від аккадів (аккади-семіти Північної Месо­потамії). Шеол — це Гад (по-грецькому "Га­дес"), тобто "ворота пекельні" (Маттей, 16, в. 18). І від імени грецького "бога-ідола" Аідаса (володаря мертвих) походить слово "ад", "гад", "аід". Слово "Аідас" означає "неві­доме". Греки звали "царство мертвих" також словами "тартар" і "ереб", а латини казали -"Орк", мітичне оповідання про "ад" було перенесене до греко-православного "ада" (пекла), яке наївних і досі жахає.
Авраам був пастухом — кочовиком, жив бідно, бо не мав своїх пасовищ. Вертаючись з милою сестрою Сарою (яка також була й його дружиною) із Єгипту, він прикочував до країни Ханаан ("ханаан" — долина), яка тоді була окупована кінними військами гіттітів (українців). Гибреї звуть гіттітів "хети". Зане­дужала Сара в Ханаані й померла. "Біблія" пише, що Авраам і Сара були (1 кн. Мойсея, гл. 23) поховані "в Махпелавій печері".
15. Авраам, прийшовши до землі хетів (українців-гіттітів), сказав: "Пересельник і чужинець я у Вас! Дайте ж мені в насліддя гробовище між Вами, щоб мені поховати мерця мого від мене?" Українці (гіттіти) проявили людяну доброзичливість, і Авраам купив у них печеру Махпелаву, заплативши "чотириста секлів срібла ходячого в купців", "І після поховав Авраам Сару, жену свою в печері Махпелавого поля, напроти Мамрій­щини, це Геброн у Ханаан землі" (1 кн. Мойсея, гл. 23).
В "Біблії" зазначено, що й Ісаак, Ребека й Лія (1 кн. Мойсея, гл. 49, в. 30-32), а також Яків (1 кн. Мойсея, гл. 50, в. 13) були поховані на "лоні Авраама". І між гибреями виникли переконання, що вони, як гідні потомки, мають бути (хоч символічно) поховані біля своїх предків. Вони вірять, що там, де лоно Авраама "перебувають душі праведних".
16. Християнська теософія зазначує, що "праведні душі" ті, які "праведно вірять в одного Господа Бога". А якщо так, то тоді Авраам, Сара, Ребека, Ісаак, Іаков не були "праведними душами" тому, що вони вірили багатьом ідолам-богам? "Не знав же Яков, що Рахеля покрала боги" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 32), тікаючи від рідного батька Лабана (Білого).
Лабан, догнавши зятя Іакова і свою доню Рахелю (Вівцебогиню), докірливо рік: "Пощо ж украв єси боги мої?" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 30). І тут же в "Біблії" докладно оповідається, що "обшарив Лабан" усі шатра доні Рахелі, "та й не знайшов" "богів", бо "Рахеля ж узяла ідоли, та й підложила під верблюже сідло та й сіла на них" і тоді каже батькові своєму: "Не гнівайся, Панотченьку, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав же він та й не знайшов ідолів" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 34-35).
17. Мудро живуть гибреї, що в найтяжчі лихоліття, втрачаючи все — вівці, рухоме й нерухоме майно, синів своїх, берегли, як святість святости, як чудотворне джерело жит­тя, беззастережну вірність духовну родона­ча­ль­никам своїм. Були вони ідолопоклонни­ками і пристрасно сварилися за ідолів-богів: які ж рідні ті наївні сварки, ті їхні життєві турботи для вірних синів Ізраеля. Вони гордя­ться їхніми сварками, вони вірять, що "лоно Авраама", що та мітична чи півмітична Маг­пелава печера — коріння їхнього благоговіння, там "перебувають душі праведних". Я шаную кожний народ, який має культ предків.
Слово "похорон" нагадує мені своїм за­кінченням слова "електрон", "барон", "нев­рон", "Харон". У грецькій мітології Харон син Ереби і Нікти (Тьми), який перевозив душі мертвих людей через річку Ахерон (Ахеронт) у замогильний світ. Він — "герой мертвих". ПОХОВАННЯ, слово краще, як "похорон"?
18. У перші три століття християни не мали поховальних обрядів. Найдостойніші пра­вед­ники віри Христової були поховані без ка­дила, кропила, пісень, молитв. Померлих хо­вали вночі і поспішно, щоб ніхто не бачив і не чув. Видатним мученикам (ім'я яких було широко відоме) вони робили труну. Святого Купріяна несли вулицею зі свічками в руках.
Деонісій Олександрійський пише, що пер­ші християни "обнімали померлого", "обмива­ли" і над його тілом співали "Псальми". І за юдейським звичаєм ховали без дарів земних, без зброї і знаряддя праці (5 кн. Мойсея, гл. 26, в. 14). Римляни, знаючи це, звали християн "юдейською сектою". В гибреїв був обряд іти за померлим, деручи на собі одяг. Знаємо, що цар Давид дав наказ: "Пороздирайте одежу на собі й ідіте, голосячи перед Абениром" (2 кн. Самуїлова, гл. З, в. 31).
19. Умирає українець-християнин. Є обряд: коли він піп, йому кладуть у руки хрест, дякові — кадило, мирянинові — хрест, або іконку. В одинадцятому столітті був в Україні грець­ки­ми попами (грецьке слово "піп" оз­на­чає "отець") впроваджений обряд: в домовину покійникові піп клав записочку, що "гріхи відпускаються". Обряд цей позичений у жер­ців Єгипту,
Люди (переважно ті, що не вміли читати) дивилися на "записку", як на магічну таїну. Вони були готові найбільші дари дати, щоб тільки піп вручив такий важливий документ покійникові, це ж його хоч трохи боронитиме від "аду" (пекла). В записці переважно були слова святого Іакова.
Перед тим, як покійника-українця (право­вір­ного християнина) відправити на "Господу Богові вгодне лоно Авраама", священик-українець "облачається в епітрахиль". Слово "епітрахиль" між українцями-християнами звучить, як "тайна пресвятая"; грецьке "епі­трахеліон" ("епі" — на, а "трахелос" — шийник) означає -"нашийник". Облачившись у на­шийник, священик-українець заходжується обкаджувати "тіло мертвого", потім він бере свячену воду й кропить покійника, домовину і всю хату. Яке походження і значення цього чужовір'я?
20. Стародавні дорії (греки) обкаджували мерця і те місце, де він лежав і самі себе, щоб відігнатися від злих духів, щоб уникнути хво­роб: в спекотній Греції мертве тіло про­тягом дня розкладалося і, справді, тільки при допо­мо­зі наркотичного ладану можна було до ньо­го підійти. Ті, що торкалися, прощаючись, тіла небіжчика, перескакували через дим, щоб ос­віжитися. Грецьке обкаджування мерця впро­ваджене в поховальний обряд грецького пра­вославія і поширене й на інші церковні "треби".
Українець — син, поховавши тата за грець­ким обрядом, вертається з кладовища до хати і заспокоює душу, читає в "Кобзарі", що треба "кропилом хату замітати", "з кадильниць люльки палити", і появляється в нього на душі ніяковіння, яке переходить в охлялість, коли душа вбога духом, або в безпорадний бунт проти "попівських тортур" (Іван Франко). І попи ніяковіють (їхнє становище теж незруч­не), починають дихати на стадо своє ладаном недовір'я і визубрено ректи: "Всяка влада від Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться". Горе, що "блаженними миротворцями" довгі століття були в Україні монгольські хани, царі москвинські, королі польські.
21. Коли покійник (українець-христия­нин) лежить у домовині, священик-українець бере "Требник" і рече: "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Хрис­тос". Чую я, що українці-християни не дуже захоплені, що їхній ближній відправляється "на лоно Авраамове", але миротворно мов­чать, "мовчать, щоб мати повагу" в парафії. І для таких варто "Псальму" прочитати: "Чоло­вік, що має повагу, а розуму не має, рівняється скотині, що на заріз" (Псальми 49, в. 20). Бачите, людина, створена "на образ Божий", у "Псальмах" порівнюється зі "скотиною, що на заріз". Принизливо? Паршива скотина неко­шер­на, вона непридатна навіть "на заріз". Справді, там, де немає поваги (священної по­ваги) до рідних предків, а є мовчазне покло­ніння обрядове й традиційне до чужих, є ве­лика релігійність без почуттів людської гідно­сти.
І далі священик-українець біля українця-покійника рече, тримаючи "Требник": "Зведи очі твої, Сіоне", "Радій нині і веселися, Сіоне" ("Требник", УПЦ, 1954, Ню Йорк). Від слова "сіон" походять слова "сіонізм", "сіоністи". Слова "радій і веселися, Сіоне" особливо до­рогі для жидів — гідних синів Ізраеля. В Єрусалимі є горб, який зветься Сіоном.
22. Дослідники-бібліологи вважають, що "старі гибреї звали Сіоном шатро царя Давида", інші (такі, як славний Дж. Сімонс) твердять, що "військова споруда в Єрусалимі звалася Сіон". І так воно й є. "Давид же зайняв приступом замок Сіон, це Давидове місто" (2 кн. Самуїлова, гл. 5, в. 7).
Слова "за упокій душі спочилого раба Твого" мають гарну тужливу мелодію. У греко-православії прийнята врочиста гимно­логія святого Івана Дамаскина. У "стихарах самоголосних" звучить безнадія: "Все суєта людська, що не лишається по смерти: не лишається багатство, минає й слава, бо приходить смерть і все це у ніщо обертає", тут христологи проголошують смерть всесиль­ною і ми не можемо з цим погодитися. Де ж послідовність: коли Христос воскрес із мерт­вих, значить смерть не всесильна!? А коли так — то що варті слова "Требника", що смерть навіть славу "у ніщо обертає"?
23. Віруючі Індії і многолюдних країн буддизму вірять, що "В день смерти Сина Божого Крішни мертві виходили з могил", "В день смерти Будди відбувалося воскресіння мертвих". В Другому посланії св. апостола Пав­ла до Тимотея читаємо, що Ісус Христос зруйнував смерть. Смерть — руїна, хіба є по­треба руйнувати руїну? "Поставлений я про­по­відником і апостолом і учителем поган", — заявляє апостол Павло. Я кажу: не всі погани — погани.
24. Кожний обряд (наш чи чужий) обу­мовлений турботами за померлою людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя, душі, вічности і смерти. Про­довжуємо знайомитися з обрядами похован­ня, які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні (Праукраїні) покій­ників ховали переважно в печері — на лоні тата Оря, будували для нього "дам" (домовину).
І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали суше­ними духмяними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий прийде до померлих і оповість їм про своє буття.
25. Українське плем'я мало декілька об­рядів поховання. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця, та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні — вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати.
Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подивугідні ювелірні вироби!
26. Історики чужоземні занотували, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужем життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности.
Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руй­нує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йо­му. Все, що живе (крім людини), боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання, величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора, вища за хату. І на гору по ступеньках вино­си­лася домовина. Стояли чотири почесні вар­тові, тримаючи смолоскипи. З городищ і се­лищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому.
Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Аті­віра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він пере­ходив у небесну Святиню Духа Предків.
27. Старі єгиптяни мали три способи баль­замування: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, зберег­лися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували сво­їх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування.
Між Нікополем і Запоріжжям мріють чис­ленні Святі Могили (Домовини Предків на­ших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них схо­дить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узго­лів'я покійника їжа — кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін.
28. Коли ми ховаємо покійника, ми пла­тимо данину життю. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми приємно проводжаємо в останню дорогу людину при­ємно. Обряди — це квіти, оформлені хвилюван­ня, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарію Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди".
29. І коли володар Дарій Перший спитав, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попро­буйте нищити їх, о, тоді ви побачите, чи буде­мо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у них Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків — найбільші святощі і скарби, і вони за них готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени, здібного цінувати волю свого самобутнього "Я".
Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми мислями і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хоріє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії централь­ної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?!
30. Треба, щоб українці створили Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНО­СТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи бла­гоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять — джерело національного збудження і національної організованости.
31. Там, де блаженствує велика віра в життя, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися май­бутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які вини­кають від роздратованого духа. Їх не споку­шала смерть. Вони бажали собі і своїм потом­кам жити по сто осеней".
32. На Криті критяни (оріяни), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танці похован­ня. Рухами тіла вони передавали глибокі внут­рішні бентеження — страждання душі. Вони одночасно поховальними танцями стверджу­вали, що смерть не жахає їх. Вмираюча люди­на розлучається із земними клопотами, тілес­ними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцу­ли під час поховання грали в трембіту, пере­магали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер.
Оріянський (український-мікенський) об­ряд поховання з жалісними танцями були по­зичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танці в супроводі арф і флут. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив гре­кам улаштовувати обрядові танці поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеч­чині — "Тотентанз", в Іспанії — "Данза де ля мур­те", у Франції — "Дансе Макабре". Фран­цузьке слово "макабре" створене із жидівсь­кого "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати "танець смерти" "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестру) для "Тотентанз", а композитор Мусоргський — для "Пісень і Танців Смерти".
33. Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти почина­ється життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків), і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівсько-євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприк­лад, "Псальми" (88, в. 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі вста­нуть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці — справа мало­вартісна, бо на них "хіба сотвориш чуда"? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда", і про це голо­сять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Маттей, гл. 22, в. 32). Ав­ра­ам, Ісаак — мертві. Коли так, то "на лоні Ав­раама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спо­чин­ку... — нехай оселить тебе Хрис­тос" ("Треб­ник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мерт­вих, а Бог живих" (Марко, гл. 12, в. 27).
34. Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Даж­бог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живо­го". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Даж­бо­жий не вмирає. Він, упокоївшись, пере­вті­люється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевті­лення не було, то не було б процві­­тання люд­ської духовости, не було б розвитку люд­сь­кого богатирського розуму, людина б не зба­гачувалася благотворними інстинкта­ми, і то­му була б рокована на безпорадне животіння.
Обряд Поховання — вічнозелене древо, оздоблене тремтливими перлинами сліз і ду­шев­ного благоговіння. І тому я не прого­ло­шую "догм". Будучи Вашим духовним провід­ником, зазначую, не можна здійснювати об­ряду поховання, докладно не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої.
35. У Святині Дажбожій відлунюється вро­чиста мелодія. (Композитори Бетховен і Чай­ков­ський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто, принаймні до того часу, поки будуть створені нами похо­валь­ні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь рідно­душного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти).
36. Домовина з покійником стоїть біля жертовника Вітчизни. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Пра­україни); через плече в кожного лежить бла­китно-злота стрічка, на якій (на грудях) зо­бражений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалюють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних.
37. Покійник покритий білосніжним бла­ва­том, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рун­тато бере біля Жертовника Вітчизни благо­уханний блават темно-вогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину.
38. Він (рунтато) засвічує свічі біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родона­чальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священ­ного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Сві­ти, де всі складові частини Буття не бо­ять­ся Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не зма­гається зі Силою, де безсмертям обезсмерт­нюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми — Одна сутність Духа і Тіла!"
39. У Святині Дажбожій, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мел­одія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благо­дат­на стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження, і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона — символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поко­лінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою.
Біля домовини стоїть побратим (він при­значений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВіри. Рунтато тримає у правиці Знак Даж­божий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий — мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) Трисуття, на нижньому — невеличка куля, яка зображає Земну плянету. На Земній плянеті викарбувана мапа України.
40. Рунтато підносить (нарівні свого чола) Святинний Знак Дажбожий. Лунає проща­льна мелодія, яка підтримується святинними співцями, або — одним співцем. Рунтато під­ходить до покійника. Хвилина мовчання, не чути ні співу, ні мелодії. Утверджується святеє святих поховального обряду: рунтато біля по­кійника відчиняє первоврата Земної плянети — первоврата знаходяться там, де народилася і виколихалася Первородина народів Індо-Европейської раси — там, де зображена мапа України. І з первоврат сиплеться дещиця Землі рідної на груди покійника. Зі злотої чаші рунтато бере краплю води Дніпрової і відволожує колоски (символи життєдайних скарбів України), які лежать у руках покійної, або біля правого плеча покійника. В руках покійника — три дубові листки. Смерть безсила розлучити вірного сина чи вірну дочку з рідною Землею під небом рідним і під небом чужим. "Оріяни на землю дивилися, як на рідну матір" (Радгакрішнан).
41. До рунтата підходить, кланяючись від імени родини покійника чи його ближніх дів­чина або жінка і передає йому на вишиваному рушничку яблукової величини хлібину і горня узвару. Ті, що стоять біля домовини, творять символічне коло родинне і це означає, що вони клянуться перед покійником не забувати ні його, ні його родини, їх ніколи і ніде не роз'єднає жодна позичена чи накинена релігія, чужа духовна чи мілітарна сила, або стихійне лихоліття.
Рунтато цілує земні дари (хліб і узвар) і кладе їх біля плеча покійника, і благочинно го­ворить: "Внуче Дажбожий, востаннє при­йми від нас дари земні і прости нам всім, коли тебе словом недобрим та необачним свідомо чи несвідомо може скривдили, може не ждали тебе на обід, коли ти був голодний і поспішав до нас; може прагнули перейти перед тобою гордовито дорогу, може свідомо чи несвідомо провинилися, засмучуючи душу добру твою, прости, прости, прости братам і сестрам, ближ­чим і далеким, що ось у глибокому задумі стоять перед тобою, невимовне горе в душі маючи".
42. Знову росте прощальна мелодія. Рун­тато продовжує промовляти: "Внуче Даж­божий, у царство Духа Предків завітавши, сповісти Маму Лель, сповісти Тата Оря, бла­госно всіх наших предків далеких і ближчих сповісти, що ми Їхні заповіти гідно боронимо від надокучливих чужих сил, щоб жодна найпривабливіша чужа сила нас не виховала бути свідомими чи несвідомими, славними чи гнаними духовними рабами, і ще сповісти, що нас окрилює і єднає Їхня свята і рідна любов, Їхня опіка і Їхня велика всюдисуща мудрість".
43. У маленькому дзбаночку лежать сухі зерна ялиці: тихо в'ється духм'яний урочистий сивий димок, він символізує прощання покій­ника зі земним життям, із родичами і прия­телями і відхід його у зоряне засвіття Духа Предків. Рунтато говорить: "Внуки Дажбожі, будьмо єдинодушні, внук Дажбожий вже йде дорогою вогняними квітами квітчаною, іде дорогою Безсмертя, іде в засвіття. Він був натхненний наукою "Мага Віри", він — ми, ми — він, всі ми з ним вмираємо і всі ми з ним живемо нині і завжди. Межі між життям і нежиттям досі ніхто не знайшов, і ніхто ніколи не доведе, що в житті немає смерти, що в смерти немає життя!"
44. Присутні підходять до покійника. Із Бла­годатної Стіни Святині Дажбожої розда­ється зворушлива мелодія. Хвилина прощан­ня: присутні беруть з кошика вогнисті пелюст­ки і кладуть їх у домовину, кланяються.
Вони побожно торкаються пальцями до домовини. Вони побожно торкаються паль­цями до Святинного Знаку Дажбожого, який тримає рунтато. Після прощання рунтато каже "будьмо уважні" і підносить Священний Знак Дажбожий, спрямовуючи його в сторону виходу і цим оповіщає, що покійник вирушає в дорогу Безсмертя.
Появляється врочиста маршова мелодія, яка неподібна на всі маршові мелодії живих людей, в ній засвітній такт, в ній засвітній хід. Дівчата і жінки стають рядами, вони спокійно ронять пелюстки на дорогу, по якій зі Святині Дажбожої виносять побратими тіло покій­ника. Вогнисті пелюстки символізують, що покійник проходить через всеочищаючий вогонь Духовного Безсмертя.
45. На кладовищі над свіжою могилою похилений прапор РУНВіри. Рунтато вислов­лює промову. Він на домовині накреслює печать (три геометричні — у формі блискавиці вогнисті лінії) і цим засвідчує для стрічних на Тому і на Цьому світах, що покійник не був блудним духовним сином, не відправлений він на лоно японської родоначальниці Аматера­су, юдейського родоначальника Авраама чи інших чужоотців, а є він внук Дажбожий — вір­на духовна дитина Рідної Української Націо­нальної Віри, відтвореної в "Мага Вірі". І відходить він на священне лоно рідних — Матері Лель і Тата Оря.
46. Рунтато здійснює спільно зі всіми при­сутніми останню прощальну трихвилинну мовчанку, нею звеличуючи Дажбожу Тройцю (Сонце, Землю, Воду) і біля могили запалює вічний вогник Духа Предків і пускає в могилу дещицю землиці. Кожний присутній бере в жменю крихти землі і сипле в яму і, відходячи, кладе долоню собі на серце і тихо каже: "Про­щай". (Пастори віри Христової пояснюють, кидаючи землю: "із землі прийшов, у землю й пішов". Ми з такими поняттями не погоджує­мося — покійник не прийшов із землі).
47. В хаті чи в іншому приміщенні, куди сходяться люди на поминальний обід, має ви­сіти на стіні, або стояти на столі, образ по­кійного. Біля образу горить свічка, або інший вогник, що означає: душа покійного витає між живими. Після 9 і 40 днів відбуваються поминки: знаємо, що так робили наші предки декілька тисяч літ тому і цей звичай існує досі. Хто ці дні забуває, той не має достоїнства. У Святині Дажбожій рунтато кожної річниці згадує покійника, незалежно від того чи приятелі або родичі звертаються до нього в цій справі, чи ні.
Весною відбувається урочистий (з він­ками) похід від Святині Дажбожої до Свяорпи (Святині Оріянської Пам'яти). На Свяорпі пам'ятники, на яких в обрамленні сонця — карбований Тризуб, перед датою народження — промениста зірочка; перед датою упокоєння — риска, яка символізує хід дорогою Вічности.
Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди — від них смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро — Безсмертя.
Дорогі брати-чужовіри! Зву вас "чужові­рами" тому, що ви поклоняєтеся чужій правді (юдейському кивотові — символові юдейської історії і духовости). Слово "кивот" означає "ящик", в якому лежать духовні мудрощі староюдеїв.
Ви поклоняєтеся мощам греко-латинських преподобників. У книзі "Життя святих", ви­даній греко-католицькою церквою в Канаді, зазначено, що святі преподобники Юрій, Миколай, Варвара та багато інших — це тільки "побожна вигадка для поучення вірних".
Помиляються ті, які вірять, що я хочу знищити християнізм. Ні, я хочу, щоб він існував, але не прагнув панувати над душею і розумом мого народу. Інші народи, від­стою­ючи волю свого самобутнього "я", вміють спритно підпорядковувати християнізм своїм державним справам, і він їм покірно служить.
Ви, брати-чужовіри, від перших років хрещення Руси (України) були позбавлені прав бути християнами-творцями. Ви, віру "от греков" прийнявши, стали перед нею на ко­ліна і загипнотизовано стоїте довгі століття. Ви не можете ні мислі свої, ні душі свої звільнити з ярма греко-латинських канонів.
Хто пророкує комусь смерть, ніколи не по­винен розраховувати на вічне життя. Хрис­тиянізм греко-латинської інтерпретації запо­пад­ливо пророкував смерть українській жит­тєрадісній дохристиянській вірі. І цим він сам себе засудив на смерть. Він підняв на священній землі внуків Дажбожих меч проти Дажбога. Він вогнем і мечем гнав внуків Дажбожих у хвилі Дніпрові (силою навертав на віру грецьку). Я вирвав цей меч з його рук. І з цим мечем іду.
Одні мене звуть пророком, інші — лже­пророком. Одні мене звуть науковцем, інші — неуком. Одні кажуть, що я знаю ведизм, буд­дизм, шінтоїзм, юдаїзм, християнізм, мусуль­манізм і володію глибокою душею і проник­ливим розумом. Інші кажуть, що я рефор­мував українську дохристиянську многобож­ну віру і проголосив віру в ЄДИНОГО ДАЖБОГА тому, що не читав Євангелії і зовсім не орієнтуюся в чудах Христа.
Інші пишуть мені листи, в яких ставлять десятки питань. Стараються хизуватися своїм знанням "Євангелій" і прагнуть поставити мене в безвихідне становище, щоб мою науку осмішити і проголосити її безвартісною.
Сьогодні на питання братів-чужовірів я даю відповідь, поклавши перед собою "Новий заповіт і Псалтир" з грецької мови на укра­їн­ську, перекладений Іваном Огієнком (мит­ро­политом Іларіоном) і виданий в 1957 році То­ва­риством для поширення Євангелій між сло­в'янськими народами і "Святе письмо Ста­рого і Нового Заповіту", видане Союзом Біб­лійних товариств в Ню-Йорку — Лондоні в перекладі П. О. Куліша, І. С. Левицького і Пу­люя. Вва­жаю, що ці переклади українцям відомі.