Мага Віра

1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.
Мислення — духовна діяльність, поведінка життя людини. Людина така, яке в неї Мис­лення. "Говоріть щось, хочу знати, які ви є".
Мислення і почуття не відділені одне від одного. У Мисленні людини живе її Минуле, Сучасне і Майбутнє. Людина успадкувала Минуле від предків, дідів, батьків. Не маючи Минулого, вона не могла б орієнтуватися в Сучасному.
У квітах Сучасного визрівають зерна Май­бутнього. (Звідки знаю, що так є? А звідки інші знають, що так не є? Інші знають так, як знають. Я знаю так, як знаю).
Мислення — слово. Немає такого Мислен­ня, яке б нікому не належало. Правдиве містке слово має вартість, безвартісне слово не є словом. Людина безвартісних слів сама себе обезвартіснює. Мислення — хотіння людини поділитися з людиною пережитим, баченим, почутим.
Мислити — значить порівнювати, єднати, роз'єднувати, уявляти, числити, усвідом­лювати. Є різні способи Мислення: дієво-наочне — виконання праці в лісі, полювання. Поняттєве — визначення поняття Бога, волі, закону. Образове — малювання, писання.
Мислення поєднане з людиною так, як поєднане дерево з коренем: хворіє корінь — хворіє дерево; хворіють нерви — хворіє людина (її мислення). Є вислів: "Мислю — значить живу". Людина, яка живе, щоб тільки жити, має неповноцінне життя.
Людина, яка мислить тільки про харчі, нічого не мислить: харчі для себе здобувають і хробаки, нічого не мислячи. Людина мало б відрізнялася від животини, якби не мала хотіння ошляхетнювати Мислення. Усе, що людина створила, це наслідки її Мислення.
Життя є правильне і життя є неправильне. Головне, щоб людина правильно Мислила. З правильного Мислення утверджується пра­виль­не Життя, правильне ставлення до себе, ближніх, оточення.
Людина, яка знає, що знає і знає, що не знає, — розумна. Знання — освіта, а вільне ос­мис­лення знання — достоїнство, а переоцінка знан­ня — розум. Людина розумна знає, що прави­ль­не Мислення вільне, дисципліноване, толе­рант­не, спокійне, передбачливе, блажен­не, на­по­легливе, послідовне, чесне, зосеред­жене, ба­дьоре, ясне — зрозуміле, відважне, цілеспрямо­ване, віруюче.
Хто вміє самовдосконалювати Мислення, той вміє поглиблювати Мислення, вміє ро­бити Мислення вартіснішим. Самопокращу­вати Мислення треба, маючи на увазі народне прислів'я — "сім раз відмір, а раз відріж".
Самопокращувати Мислення треба при допомозі порівняння двох, трьох осмислень, присвячених одній справі. Треба мати два, три погляди на ту саму справу і об'єктивно під­тримати той погляд, який краще вмотивова­ний. Звідки ж можна довідатися, який погляд краще вмотивований? Краще вмотивований той погляд, який є більш моральним, обґрун­тованим і легким для оборони, і тяжким для розгромлення.
Щоб успішніше вибрати кращий погляд — краще осмислення справи, треба мати душев­ний спокій і розвинене почуття самокрити­циз­му. Душевний спокій не треба втотожнювати з душевною байдужістю. Душевне, спокійне під­несення дає Мисленню окриленість і місткість.
Треба ставитися до себе пізнавально. І ощад­ливо. Той, хто стомлений фізично пра­цею, має Мислення стомлене. Щоб мислити бадьоро, треба мати бадьору нервову систему. Стомлена нервова діяльність — стомлене Мислення, мляве, або — нерівне, суперечливе.
Коли розум ослабнув, значить ослаблене його єднання з тілом, з органами чуття, з нервовою системою. Ослаблена сила розуму — ослаблена приємність життя: людина починає кволіти у сонливості, живе в тумані збайду­жіння до себе, ближчих, оточення.
Є Мислення сильне, впливове, натхненне, але неправильне тому, що неморальне: завдає біль ближчим своїм, народові своєму. І рабське: підлегле чужоземним авторитетам, чужоземним ідеологіям, релігіям, які гноблять самобутність народу, Вітчизни.
Моральне те, що приємне — приємне те, що моральне. Мислення твоє тільки тоді корисне для тебе, коли знання, тобою придбані, слу­жать тобі, твоїй Вітчизні, а не чужій силі, яка твою Вітчизну експлуатує і експлуатацію зве "християнським братерством", "дружбою двох народів".
Немає на світі однієї моралі: поняття моральности релятивне (відносне). Наприк­лад, коли б німці вторгнулися в Париж, вони б принесли французам чужу мораль. Вони б визначили норми політичної моралі: француз, який на вулицях Парижу говорить по-німе­цькому, — моральний. А француз, який прагне, щоб на вулицях Парижу домінувала францу­зь­ка мова і виступає проти онімечення Парижу, — неморальний.
Якщо б кияни погодилися, щоб на вулицях Києва домінувала московська мова над українською, це означало б, що вони при­мирилися з нормами рабської моралі.
Рабську мораль не можна оправдати релі­гійними догмами, соціяльними поняттями, по­лі­тичними законами. Її можна прищеплю­вати тільки при допомозі терору.
Раб-негр заприятелював із рабовласни­ком-европейцем: ти негр, а я европеєць — ми при­ятелі, отже, слухай мої накази, а ні — по­караю тебе, як злодія, який зрадив приятеля. "Ти українець, а я москаль (русскій), ми будемо братами, коли ти виконуватимеш директиви Москви. А коли не виконувати­меш, я тебе покараю, як ворога братерства, вишлю в Сибір! Отже, не будь зрадником, спільно зміцнюймо наше братерство!"
Щоб поневолити людину, треба її Мислення спрямувати на невільничий шлях. І невільничий шлях називати правдивою релігією, братерством, справедливістю. Ті чужі сили, які прагнутимуть, щоб українці були їхніми рабами, тобто мали рабську мораль Мислення, учитимуть їх (українців) підкорятися духові чужого розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-грецько-ортодоксальному, учитимуть зве­личу­вати дух візантійського розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-большевицькому. Учитимуть мати москов­ське розуміння релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости.
Українці, які мають Рідну Українську На­ціо­нальну Віру, учаться українського розу­мін­ня релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости, учаться себе розуміти по-своєму. Українська самобутня мораль звели­чує шлях життя Українського Народу, Його Минуле, Сучасне і Майбутнє.
Є різні визначення моралі — індуське, зороастріянське, буддистське, конфуціянське, юдейське, шінтоїстичне, римо-католицьке, греко-ортодоксне, мусульманське, москов­сько-большевицьке.
Українцеві найкраще підходить українське визначення моралі. Українець, який по-мос­ковсько-большевицькому моральний, по-ук­ра­їнському неморальний, бо він (українець-большевик) ставить інтереси Москви на пер­ше місце, а інтереси Києва — на друге. Він своє національне "я" ставить у підлеглість чу­жого "я". По-українському моральний украї­нець ставить в Україні справи духовної неза­леж­ности України вище справ чужої духовости.
Не принижуй чужого мислення (не при­нижуй чуже розуміння Бога, релігії, моралі). І не дозволяй, щоб чуже релігійне, соціяльне, політичне мислення домінувало над твоїм, не будь рабом! Будь по-рідному віруючим. Будь по-рідному моральним.
Мати-Природа стоїть по стороні сильних: слабих не любить, щоб світ не був слабий. Мати-Природа сильних благословляє, щоб світ був сильний.
Сила родиться там, де є сильне хотіння жити і вмерти, утверджуючи самобутнє про­явлення свого особистого "я" у духовному сві­ті "я" родового, племенного, національного.
Народ, який не здібний боротися за незалежність свого духовного і тілесного "я", зникає з арени історії. Нікому не потрібне зерно, яке в землю родючу кинуте, не має сил утвердити життя!
Чуже Мислення мислить про чуже: грецьке православіє мислить про грецьке православіє. Москва мислить про Москву і її архітектів (Івана Калиту, Годунова, Ґрозного, Петра Першого, Лєніна, Брежнєва). Українець, який себе шукає в світі чужого Мислення, шукає себе там, де нічого свого немає, він вважа­ється блудним сином.
Знання — продукт Мислення: якщо плоди чужого Мислення вартісні, вільно ними користуйся: вони мають служити тобі, а не ти їм. Якщо плоди українського Мислення корисні чужинцеві, він може вільно ними користуватися. Українці, шануючи духовну волю, не хочуть, щоб чужинець був підлеглий плодам українського Мислення.
1-а. Воля. Воля — це думка: коли не вмієш волю втілити в життя, не називай себе вільною людиною. Є два ставлення до Волі: думання про Волю і творення Волі. Думати про Волю легко, а творити Волю тяжко — нічого не тяжко робити для щастя, а Воля — це щастя.
Людина має мати Волю вільно само­визна­чати себе, вільно проявляти свої мислення і хотіння. І вона нікому не зобов'язана дякувати за Волю. Їй Воля належить по закону життя на плянеті Земля. І вона нікому не зобов'язана дякувати за щастя: достойна людина сама є творцем свого щастя, щастя ні в кого не жебрає; вижебране щастя нещасливе, рабське.
Воля — вільне володіння собою, вільне проявлення і утвердження свого "я", вільне розпорядження своїм "я". Волі не треба просити в Бога, в людей. Хто має випрошену Волю, той утратив гідність. Воля без гідности має малу вартість.
Воля — святість дана людині матір'ю-Природою. Людина несвідомою, підсвідомою і свідомою Волею очолює свої тілесні і духовні сили. Сила Волі — сила людини. Людина розумна до великої мети не доходить, якщо в неї мала сила Волі.
Воля — хотіння, бажання, прагнення, роз­по­­­рядження (остання Воля умираючого — за­по­віт); є вольова людина — людина сильного характеру, наполеглива. Є вольова Воля і є Во­ля м'яка, безхарактерна. І: слово Воля ужи­ваємо також у значенні Незалежність, Свобо­да. "А я піду за волю проти рабства" (Л. Українка).
Є Воля активна і є Воля пасивна. Вольо­вість (наполегливість, рішучість) розуму — шлях людини, здібної перемагати труднощі. Вольовість народжується великими почуван­нями (хотіннями).
Розум і Воля людини керовані вольовістю. Невольова Воля і невольовий розум — змалін­ня якости людського "я". Вольовість треба вдосконалювати, облагороднювати. По-бла­го­род­ному вольові люди — гордість Людства.
Добра Воля — добровільність: людина вірить з доброї Волі, працює з доброї Волі. З доброї Волі родяться добрі душевні якості.
Зла Воля — примус: людина вірить з примусу, людина працює з примусу. З злої Волі постає пригноблення душі. Або — протест проти ідеології злої Волі.
Вільна Воля — вихована Воля, впорядко­вана, самодисциплінована, самоопанована. Невільнича Воля — Воля спотворена: щоб невільник не усвідомлював своєї неволі, йому наказано перефарбувати неволю у Волю і співати пісні про вільне життя. Невільницьку Волю треба вважати незаконною Волею, неморальною, неприродньою.
Є Воля слова розумна і є Воля слова глупа. Воля слова розумна — необразлива, спокійна, тактовна, терпелива, вибачлива, щира.
Воля слова глупа — образлива, по-дріб­нич­ковому прискіплива, зрадлива, нетерпелива, бездіяльна, сварлива, облудна. Воля — свідоме поневолення в собі жадань поганих і свідоме плекання в собі жадань добрих. Жадання народжені почуттями. Не вміти поневолювати в собі низькі жадання значить не вміти бути вільною людиною. Чим більш людина самодисциплінована, тим більш вона вільна.
Воля — це право людини боронити Волю Вітчизни, родини, людини. У культурних людей Воля культурна: культурна Воля сама себе обороняє пошанованими законами Волі.
Волі не має той, хто навчений неволю зва­ти Волею і боїться цю рабську науку спро­сту­вати, щоб не піти у в'язницю з тавром "мазе­пинець", "петлюрівець". Хто сидить у в'язниці за Волю, той благородний. Він поставив духовне життя вище тілесного. Він чесний з собою, з народом своїм і з вторжниками, які гноблять його Вітчизну.
Хто почуває себе вільним тоді, коли в столиці Вітчизни панує чужа мова, діють накази, прислані з чужини, той неповноцінна людина. Неповноцінна людина не знає, що вона може бути вільною тільки у вільній (від чужих сил незалежній) Вітчизні.
Кожна людина підлегла правилам життя: є правила життя рідні і є правила життя чужі. Коли ти підлеглий правилам чужої філософії життя, чужої релігії, чужих понять добра і зла, значить твоя Воля підлегла чужій Волі. І ти по-чужому щасливий, або — нещасливий. І ти по-чужому даєш відповіді на ті чи інші справи свого життя: у тебе шлях життя чужий. Ти кажеш, що сам собі вибираєш шлях життя і тому можеш чуже звати рідним, а рідне — чужим. Помиляєшся: усе залежить від того, хто формував світогляд твого дитинства, хто на яку дорогу спрямував хід твого мислення.
Чужа Воля — неволя. Ті чужинці, які хочуть поневолити українців, щоб розпоряджатися їхніми дітьми, багатствами, їхнім розумом і їхніми чуттями, накидають їм (українцям) свою релігійну, політичну, соціяльну Волю.
"Українці, ви релігійні, ми вам дали релігію. Українці, ви освічені, ми вам дали освіту. Українці, ви вільні, ми вам дали Волю. Українці, ви щасливі, ми вам дали щастя".
Якщо ми релігійні тому, що нам релігію дали чужинці, значить ми релігійні по-чу­жому. Отримавши освіту від чужинців, отри­мавши Волю від чужинців, отримавши щастя від чужинців, ми можемо сказати: мішок наш, а все, що в мішку — чуже, форма наша, а зміст чужий, і тому ми не ми, наше не наше.
Воля подібна на овочеве дерево: в овочах дерево, в дереві — овочі. Плоди яблуні репре­зентують характер яблуні (її силу, її красу, її властивості життя, її рід). А плоди вишні репрезентують вишню.
Воля народів — це сад, в якому ростуть різні овочеві дерева. Усі овочі добрі, але не для всіх людей. Той самий овоч одній людині дає здоров'я, а іншій — хворобу. Ніякий народ не має права примушувати інший народ спо­живати овочі своєї Волі. Кожний народ має право мати свою Волю.
На українському Дереві Життя мають право рости українські овочі: тільки і тільки при таких обставинах українці будуть духов­но здоровими людьми, будуть по-україн­ському вільні. Духові Українського Життя найвластивіший дух української Волі, у змісті якої проявлені самобутні притаманності вдачі української.
1-б. Мета. Мета — діловитість, цілеспря­мованість, пляновість. Є обдаровані люди, але їхня обдарованість подібна на пустоцвіт: вони не мають чіткої, до найменшої детальности уявленої Мети.
Мета основується на обов'язкові й відпо­відальності. Не кожний обдарований володіє цією достойністю. Мета — замисел, намічене завдання. Тим, які понад все ставлять слово, кажу: слово безплідне, якщо воно не має Мети. І воля без Мети — нещастя. Волю треба запліднювати Метою.
Особиста мета стає щасливою, коли вона не шкодить Вітчизні. І про це треба знати кожному синові народу. Людина сильна силою свого народу: людина не може розвиватися, утративши зв'язок з людьми.
Знаємо з історії: вторжники, поневоливши народ, не кажуть, "ми поневолили". Вторж­ники вживають філософію обману, кажучи: "ми освободили". І, очевидно, карають тих, які "не хочуть бути визволені". Визволеним часто дається на папері воля слова, але їм забороняється мати Мету.
Поневолені мають право говорити про волю, співати пісні про волю, але їм заборо­няється волю по-рідному осмислювати і за неї боротися. Невільникові прививаються невіль­ничі розуміння понять: неволя називається волею, бідне життя — багатим, чуже — рідним, зрада — достойністю, рабське виснаження — змаганням за здобуття стахановської медалі.
Людина, прямуючи до Мети, повинна переборювати лякливість, нерішучість, сумні­ви, маловірство, замилування до сумнівних розкошів. Людина великої Мети несе камінь великої праці "на гору круту, крем'яную". "Несучи вагу ту тяжкую", вона не нарікає на тих, хто з неї глумиться. Вона вміє, затаму­вавши біль, співати пісню перемоги. Вона вміє вірою в перемогу сама себе наснажувати новими силами. Вона згорає на дорозі до Мети, або приходить до неї, чаруючи людей і обезсмертнюючи ім'я своє.
"Я старий уже, мені не хочеться співати пісню перемоги. Дні мого життя пораховані". Тішся, що твої сини, внуки співають пісню перемоги, якої ти їх навчив. Тішся тією славою, яку ти їм передав.
Тішся, що твоє постаріле тіло омолод­жу­ється: твоє життя в житті твого молодого пле­мени. А коли ти життя прожив у збайдужінні (у самолюбстві) — не жив для народу свого, а тільки для благ свого неповноцінного "я", то ти правий — дні твого життя пораховані.
Людина Мети не приятелює з людиною говорення для говорення, зітхання для зіт­хання. Людина Мети великої і світлої своїм ім'ям звеличує ім'я Вітчизни своєї. Велична Вітчизна звеличує людство. Людство, нат­хнен­не людьми великої Мети, здібне йти до нових і нових звершень. Воля без Мети — дитина без майбутнього.
1-в. Відвага. Відвага — сміливість, без­страш­ність. Смерть не лякає тих, які її не бояться. Хто має хотіння відважно померти, той має приємне життя. Хто постійно жу­риться, щоб не померти, той осмертнює життя своє.
Лякливість — негативна риса людського ха­рактеру. Відважність — позитивна риса люд­сь­ко­го характеру. Відважні люди також лякаю­ться, але вони вміють лякливість перемагати вірою в себе, силою своєї вольовости.
"Відвага для юнаків і дівчат, а я вже бабуся. Пораюся на кухні, на вгороді, де Відвага не потрібна". Тішся, бабусе рідненька, відважними внуками, розкажи їм про свою відважну молодість, щоб вони з тебе брали приклад, гордилися тобою. І знай: праця на кухні тяжка, тяжку працю здібні виконувати тільки відважні добротні бабусі. Будь від­важною бабусею!
Відвага — прикмета щасливої душі. Лю­дина, віддано й розумно закохана в Відвагу, звідує таїни щастя людського. Хвилювання відважних не всім зрозумілі. У древні часи історії людства відважні люди були про­голо­шені богами. Відвага вважалася прикметою божественности.
Відважні люди спокушені небезпекою — вони люблять небезпеку, щоб її роззброїти, перемогти. І в перемозі знайти першоякісну поживу для душі своєї: найвищий чар приємности. Серця людські завжди належали відважним. І особливо тоді, коли Відвага квітнула сяйвом благородности. Відважна воля і ляклива воля ніколи не сиділи поряд. Відважна воля — вогонь. Ляклива воля — дим.
Відвага і лякливість можуть бути як дар спадковости. Дітей лякливих треба вихову­вати в дусі любови до Відваги. Природі людській більш властивий дух відважности, ніж лякливости. Людина тоді, коли освоїла вогонь, відчула свою перемогу над тваринним світом. Відчуття перемоги їй дало віру в себе — з віри в себе родиться Відвага.
Боязливу людину в нашому народі на­зивають "заячою душею". Боязлива людина не любить своєї боязливости. Знаючи, що їй не вистачає Відваги, вона оправдується: справа добра, але тяжка, і я не вірю, що матиме успіх, і тому її не виконав. Не підтримувати добру справу тому, що вона тяжка, це філософія са­мозалюбленого боягуза. Перемагаючи тяжкі перешкоди, людина не тільки мужніє, а й від­важніє — складає іспит життя красивого і благородного.
Будь благородним: май Відвагу визнати свою помилку і май Відвагу її виправити. Май Відвагу вибачитися, коли свідомо чи несві­до­мо завдав біль ближчому своєму. Май Відвагу вибачити тому, хто кривдив тебе по своїй глу­поті. Пробачення — шлях згоди і великодуш­ности. Той, хто знає собі ціну, завжди готовий пробачити тому, хто його скривдив словом чи нерозважним вчинком. Май Відвагу — вибач ближчому своєму, коли він просить вибачення і обіцяє виправити свою помилку. Невідважні люди не були мудрецями. Мудрі люди вміли панувати над негативним настроєм, а не піддаватися йому.
Боязливі люди бояться обмовлень, бо у них немає Відваги оборонити себе. Боязливі люди бояться переслідувань, і тому стають при­стосуванцями: в них немає Відваги відсто­яти свої переконання і за них страждати. Боязливі люди мають боязливу мораль: вони славлять те, що ненавидять, вони боронять те, що їх гнобить. Вони неморальне звуть мо­ральним. Нечесне ставлення до себе, до ближ­чих своїх і до ворогів своїх робить їх щас­ливими по-нечесному.
Щоб до нечесного життя звикнути, бояз­ливі люди нечесність звуть чесністю. І цим оправдують боязливість душі своєї. Вони по-мудрагельському себе потішають: от Богдан був відважним і загинув, обороняючи віт­чизну від банд Щорса, а Афанасій був ляк­ливим, пересидів у соломі і лишився живим. Але сьогодні між живими немає ні Богдана, ні Афанасія. Та є пам'ять, що Богдан жив і впав на полі брані як славна людина — син народу.
Афанасій жив як боягуз, і не заслужив у народі доброго слова згадки. І діти Афана­сієві живуть пригноблені: їм соромно, що люди звуть їхнього батька боягузом, який ховався в соломі тоді, коли сини обороняли Вітчизну. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків.
Хто не вірить у Відвагу, відважним не буває. Той, хто має волю і мету, повинен відважно себе спитати: "Маю я благородство бути відважним, щоб звеличити волю і мету?" Не володіючи Відвагою, не вирушай у дорогу відважних: живи і працюй там, де Відвага не потрібна. Відвага — крила волі і мети. Відвага — душевна краса славних синів Вітчизни.
Родичі, пам'ятайте науку відважних пред­ків — Скитів бистроконних. Вони дітей учили Відваги, призвичаюючи їх до їзди на конях, до вміння володіти зброєю. Ви вчіть! У матері Орлиці — орлята, у матері Зайчихи — зайченята.
2. Правильне Хотіння має Любов, Спра­ведливість, Послідовність.
Хотіння і мислення поєднані. Хто має натхненне Хотіння, той має натхненне мис­лення. Висока шляхетність Хотіння узгоджена з високою шляхетністю мислення. Людина сама вирішує — хотіти чи не хотіти, розвивати в собі Хотіння чи забути про нього.
Є вислів: "То культурна людина, а то — грубіян". Животина сліпо кориться тілесним Хотінням. Людина вміє панувати над тілес­ними Хотіннями. І в цьому проявляється сила людського духа. Людина, яка сліпо кориться низькому Хотінню, стає рабом низького Хотіння. Культурна людина вміє свідомо керувати своїм Хотінням.
Щоб Хотіння здійснити, треба мати силу волі. Уже знаємо, що воля — це здібність лю­дини діяти так, як їй підказує Хотіння і мис­лення. Є люди, в яких мало розвинена воля — їм так тяжко втілювати в життя світлі Хотіння.
Хотіння — внутрішнє прагнення до здійс­нення, виконання. Хотіння — прагнення Волі. У людей, які мають мало розвинену Волю, мале Хотіння. Воля і Хотіння — одноджерельні. Не випадково слово "воліти" значить "хотіти", воління — Хотіння, волію — хочу.
Хотіння — пристрасть, прагнення щось мати, прагнення щось здійснити, щось від­чути, щось досягнути, щось бачити, щось зрозуміти. Хотіння обіцяє приємність. І тому людина прагне завершити його. Хотіння зігріте чуттєвістю: по вартості Хотіння пізна­ється вартість людини. Людина є такою, яке в неї Хотіння і який шлях здійснення Хотіння. Хотіння — самовизначення змісту "я" людини. Хотіння має бути моральне, стійке, несупе­реч­ли­ве, повноцінне; душа Хотіння — добродій­ство.
Є Хотіння пристрасне, палке, кипуче, високе, зворушливе, шляхетне. Є Хотіння темне, кволе, стомлене, обмежене первісними жаданнями тіла й душевною нерозвиненістю. Є Хотіння збочене — прагнення знайти потіху, завдаючи біль ближчому, тішитися, бачачи його страждання. Є Хотіння впорядковане (дисципліноване), виховане, приємне, світле. І є Хотіння грубе, жорстоке, животинне.
Є Хотіння любити і є Хотіння ненавидіти. Є хотіння ощасливити люблену людину і в її щасті бачити своє щастя. Є Хотіння бачити Вітчизну багатою, вільною, славною, і в її багатстві багатіти, і в її волі розвивати воління, і в її славі славитися.
Є Хотіння почути щире слово і потішити людину щирим словом. "Я молода людина. І мені нічого не хочеться, живу: аби день до вечора. Чому так?" Треба знати, чому вашу молоду душу залишила молодість. Хотіння — енергія душі і тіла.
2-а. Любов. Хто любить, той переживає ревність, гнів, страх, радість, приємність, журбу, тривогу, турботу, неспокій, прагнення, відвагу, настороженість, втому, бадьорість, відданість, скупість, натхненність: усі ці зворушення викликаються в людині Любов'ю. І тому Любов вважається всесильною, їй не страшні смерть, погрози, голод, в'язниця, страждання. У Любові беруть участь почуття (зір, нюх, слух, смак, дотик), беруть участь Розум і Духовність. Чим шляхетніші почуван­ня і жадання, тим шляхетніша Любов.
Любов очолена розумом і волею, але не­має підстав вважати, що вона народжена ро­зу­мом і волею. І тому Любов часто має хотіння панувати над розумом і волею. Є в нашому народі прислів'я, що Любов — це сер­це, "дай серцю волю, заведе в неволю". Любов може збагачувати душу і може збіднювати: значить справа не в Любові, а в її змісті. У якостях її зерна, в її вартості, в її поводженні.
"Як я люблю тебе, мій рідний краю, як я люблю красу твою, твій люд!" — пише Іван Франко. Він любить рідний край, рідний люд природньою, моральною Любов'ю. Він лю­бить рідне цілісною, пристрасною душею. І в цьому святість, краса, розумність Його Любови.
Немилостиві люди, які прагнуть Любов природню, моральну перетворити у знаряддя спустошення душі, гноблення почувань і розуму. Українець, який любить Єрусалим, Гре­ко-ортодоксію, Ватикан, Московію біль­ше, як Київ, має Любов неприродню, не­моральну, прищеплену, вмовлену, накину­ту. Не можна добру чужу маму любити більше, ніж добру рідну маму. Хто не здібний цієї істини зрозуміти, той утратив пошану до себе, до родичів своїх, до Вітчизни своєї, а коли й має пошану, то її моральна вартість низька, бо вона не цілісна: над нею домінує по­няття, що рідне — другорядне, а чуже — першорядне.
Любов до Вітчизни пристрасна й світла жаріє тільки в пристрасних і світлих душах. Могутній той народ, який має синів, об'єд­наних Любов'ю до Вітчизни. Любов може об'єднувати народ і Любов може роз'єднувати народ. Любов єднає народ тоді, коли народ має благородну душу: щоб душа народу була благородною, треба, щоб було одне поняття Любови.
Усі віри (релігії) визначають свої поняття Любови, значення Любови, розуміння Любо­ви і моральні закони Любови. Я про це го­ворю у оповіді "Правильна Віра має Природ­не Народження, Блаженне розуміння, Пра­вильне Призначення".
Неоднакова Любов до України здеморалі­зовує українців. Ослаблює їхню духовну енер­гію і їхнє самовизначення. Народ, сини якого неоднаковою Любов'ю люблять Вітчизну то­му, що мають різні поняття національної Лю­бови, ще не готовий бути державним наро­дом. Не забуваймо, що є англійці-католики і є англійці-протестанти, є німці-католики і є німці-протестанти.
Коли почалася війна, то англійці-католики не єдналися з німцями-католиками, німці-про­тестанти не єдналися з англійцями-протестан­тами. У них Любов до Вітчизни панувала над Любов'ю до католицизму чи протестантизму: а коли так, то в них головною життєстійкою силою є національні почування. Їх можна називати націоналізмом, культом монарха, культурою національної гордости.
Я відроджую між українцями моральність української національної Любови у Святині Рідної Української Національної Віри. Хочу, щоб в українців була українська Любов до України. В українців католицької віри є католицька Любов до України. Їм їхній духовний лідер (папа римський) дає наста­нови, як вони мають любити Україну. Вони справи католицькі ставлять на перше місце, а справи українські — на друге. Вони люблять українські справи тому, щоб корисно їх підпорядковувати справам католицьким.
І щоб католицькі справи добре розви­ва­лися, вони вдають (особливо ксьонзи) найвір­ніших синів України, в душі ж вони є слугами ватиканськими. Хто служить двом панам, той має малу духовну вартість.
В українців греко-ортодоксії Любов до України греко-ортодоксальна. Вони, як і ка­толики, щоб краще промовити до душі наро­ду, речуть, що мають рідну греко-православну церкву. Чуже не стає рідним від того, що ти його рідним називаєш: у чужому зміст чужий. В українців московсько-большевицької віри Любов до України московсько-большевиць­ка: такий українець Москву ставить на перше місце, а Київ — на друге.
Чужа віра — чужа Любов. Два українці — два вороги: їх поробила ворогами Любов. Вони стали ворогами тому, що вони нерідносут­ньою Любов'ю люблять самі себе. Їхня любов їм дана, і вони її прийняли тому, що мусіли: вартість такої Любови копійчана; копійчаною Любов'ю люблять Україну копійчані люди. Людина є такою, якою є її Любов.
"Я всіх Люблю однаковою любов'ю, я за міжнародню любов, люблю всіх людей!" Хто любить усіх, той не здібний відрізнити злодія від добродія, не здібний відрізнити сина Вітчизни від зрадника Вітчизни, або — сина Вітчизни зве зрадником, а зрадника Вітчизни — зве сином. Той, хто любить усіх, є малої думки про свою Любов, або — нікого не любить. Або: той, хто любить усіх, має душу по-безтолковому добру: усім роздає добро своєї душі — добродіям і злодіям. Безтолкова доброта має малі моральні вартості. (Про вартості Любови я детальніше оповідаю у оповіді "Правильна любові).
"Любіть Україну, любіть її во врем'я люте", — учить Тарас Шевченко. "Любіть Україну" значить — будьте людьми. Людина, яка не любить Вітчизну, утратила все: її душа стала порожньою, вона утратила зв'язок з коренем свого роду. Не всі сини однаково люблять матір: чим благородніший, чутливіший син, тим багатше його серце на Любов.
"Є мати з тяжкою вдачею, її тяжко любити. Вона хоче, щоб все було так, як вона хоче". Треба знати, що не в кожної матері дитинство було оточене добрими вихователями. З причин неправильного виховання може в людини бути неповноцінний характер, до якого (особливо тоді, коли він належить матері) треба ставитися терпеливо.
Ненависть — почуття, властиве вдачі люд­ській, воно живе в її інстинкті. Людина має свідомо пригашувати ненависть негативну і розвивати ненависть позитивну. Є в народній пісні слова: "Хіба ж хто кохає нерідних дітей?" Українці — чужі діти для Кремля, Ватикану, Берліну, Константинополя: якщо вони так засліплені, що не здібні осмислити цієї істини, духовність їхня хвора. Їм треба лікуватися. Їм треба самооздоровитися.
Їм треба занедбати ненависть негативну — ненависть до рідних синів (Мазепи, Орлика, Войнаровського, Петлюри). Їм треба розвину­ти ненависть позитивну — ненависть до ворогів Вітчизни (до північних, східних і західних зайдів, таких як лєнінці, гітлерівці).
Любов до Вітчизни — вічна молодість Люд­ства. Любов викликає в людині великі духовні сили. Вона квітне кров'ю на прапорах Вітчиз­ни. Вона завжди сучасна і завжди високо цінена. Вона (чиста патріотична Любов) зав­жди пристрасна, відважна, хвилююча, мрійна. І свята. Вона не буває перекупкою. Вона живе у вдачі народній. І переходить, як цінна спадщина, від покоління до покоління. Безум­ство залюблених у Вітчизну — мудрість націо­нальної волі. З крови безумно залюблених у Вітчизну, як з іскри, загорається в народі хо­тін­ня мати свою державу, мати свій шлях національного самовтвердження. Любов до Вітчизни має право бути такою, якою їй хочеться. Їй хочеться ненавидіти ворогів Вітчизни: о, святі її хотіння!
Хто не вміє ненавидіти ворогів, той не вміє любити приятелів. Серце добре чуйне: воно не може любити того, хто йому завдає болі. Син не може любити того чужинця, який повісив його матір. Любити ворога Вітчизни значить любити зло: хто любить зло, у того зла Любов. Зла Любов знаходить місце тільки у злому серці.
Без Любови до Вітчизни не можна відчути щастя бути сином Вітчизни. Без Любови до волі не можна відчути щастя волі. Без Любови до мети не можна дійти до мети. Без Любови до відваги не можна здійснити відваги.