Мага Віра

2-б. Справедливість. Справедливе — неспра­ведливе; несправедливе — справедливе, тобто: справа не в Справедливості і Не­справед­ливості, а в їхніх поняттях: у змісті їхнього зерна. У моралі їхньої суті.
"Український народ повинен шанувати папську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Ук­раїнський народ повинен шанувати лєнінську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Україн­ський народ повинен шанувати грецько-пра­вославну справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий".
Справедливість — поняття, створене людь­ми (релігійними діячами, філософами, політи­ками). Кожній епосі були властиві свої по­няття Справедливости. Мусульманин, який є справедливий по-мусульманському, неспра­ведливий по-християнському. І — навпаки. Япо­нець має японську Справедливість, устій­нену японською вірою. Індус має індуську Справедливість, устійнену індуською вірою. Юдеєць має юдейську Справедливість, устій­нену юдейською вірою.
"Ми прийшли на землі вашої Вітчизни, принесли вам Справедливість. І ми вас судимо за законами Справедливости. І ви від Справедливости не втечете!" Леся Українка пише: "Вірю я в правду свого ідеалу". Не буду тут говорити про ідеал правди Лесі Українки. Головне те, що Леся Українка розуміла, що справа не в Справедливості, а в ідеалі (у змісті, моралі, мудрості) Справедливости.
"Справедливість переможе!" Яка Спра­ведливість: та, що гнобить Україну? Ставить Україну на коліна перед ідеалом чужої Спра­ведливости (візантійської, ватиканської, мос­ков­ської, мусульманської чи іншої)? Чи та Справедливість в Україні переможе, яка ство­рена і взаконена самобутнім життям — неза­лежністю Українського "я"? Українська Спра­ведливість органічно поєднана з психо­логією життя України, з особливостями укра­їн­ської вдачі, з самобутністю Шляху Українського Життя.
(О, яке жахіття: українці, довгі століття перебуваючи в неволі, занедбали почуття орієнтації в поняттях. Їм здається, що в доб­рих назвах понять Правда, Любов, Рівність, Справедливість є Правда, Любов, Рівність, Справедливість, і вони варті підтримки. Таку орієнтацію треба вважати неправильним усвідомленням суті, з якого виникають великі національні нещастя. Я всюди зазначую: справа не в правді, а в її суті!).
Сини народу боряться за волю Вітчизни, називаючи вторжницьку Справедливість несправедливістю. Справді: бій йде не між Справедливістю і несправедливістю, а між двома ворожими Справедливостями.
Чесність — любов до власної гідности; чесність — навики доброго виховання. Той, хто має чесність свою, має й свою Справедливість. Справедливість — благородство, шлях життя. З справедливої праці, з справедливого ставлен­ня до себе і ближніх вільний народ творить свої самобутні (оригінальні) норми Справед­ли­вости. І по цих нормах Справедливости людство оцінює моральні вартості того чи іншого племени, народу, царства.
Народ, який має розвинене почуття гід­ности, ні від якого народу не буде позичати Справедливости: мати позичену Справедли­вість значить мати позичену чесність.
Чесність — поняття, в якому визначене ставлення людини до себе, до людей, до Вітчизни. Чесність людині потрібна, щоб вона могла утверджувати свою вартість між людьми. Чесна людина з любови до своєї гідности ставиться чесно до своїх обов'язків, обіцянок, вчинків, почувань.
Наприклад, вторжники вторгнулися в Україну і почали ув'язнювати її синів. І голосити, що справедливим судом покарані несправедливці (мазепинці, петлюрівці) — "відщепенці народу", вороги "возз'єднання двох народів". "Головне, що несправедливці покарані справедливим судом", — кажуть лю­ди, для яких важливі слова "справедливість", "честь", а не сутність, вкладена в них.
Вторжники проголошують зрадника наро­ду, який їм (вторжникам) служить (рідних братів продає у в'язницю) справедливим сином України. І так народові поневоленому (при допомозі погроз) вторжники прививають невільницьке розуміння Справедливости.
Народ, який звик до невільницького розу­міння Справедливости, боротися за волю нездібний. Він ставиться з недовір'ям до себе, його сини мають низьку національну мораль: немає між ними братньої зріднености.
Щодня і всюди нам, українцям — власникам найбагатшої в світі землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах "справедливість", "спра­ведлива віра", "справедливий закон", "спра­вед­ливий суд", "справедлива конституція", "справедлива соціяльна політика", "справед­лива мораль", а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?
Той, хто Українському Народові прино­сить Справедливість з чужих земель (Півден­них, Північних, Східних, Західних), вважає, що Українці не здібні мати рідної Справедли­вости, українці не здібні бути справедливими по-українському. Їм, як людям меншевартіс­ним, треба дати чужу Справедливість. По-чу­жо­му їх треба всправедливлювати. По-чужо­му осправедливлений народ не є наро­дом — є людністю без власного духовного обличчя.
Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою нам, українцям, непотрібна. Ми хочемо бути ми: ми не хочемо бути по-чужому справедливі. Хто по-чужому справедливий, той по-рідному не справедливий. Чужинці, які сотні літ нас, українців, навчали Справедливости, робили нас рабами чужої Справедливости.
Усе, що нас гнобило, принижувало, деморалізувало, вважалося Справедливістю: десять століть у церквах заборонялася рідна мова і звеличувалися чужі мови (болгарська і грецька). Усе, що нас робило достойним народом (рідні свята, рідні обряди, рідні звичаї), було проголошене язичництвом — виявом несправедливости.
Я хочу моєму народові повернути його світлу гідність — і тому кажу: щоб українці мали українську Справедливість, їм потрібна Рідна Українська Національна Віра. Українці, маючи українську Справедливість, почнуть з довір'ям ставитися до себе, відродять почуття національної гідности. Устійнять норму мо­ральности: українець, який не вірить в укра­їнську Справедливість, викликає підозріння до себе. Народи, довідавшись, що українець вірить українцеві, повірять у гідність укра­їнця: українця, який знає собі ціну. Знає своє місце в світі. Знає свій самобутній шлях життя. Достойний народ звеличує Людство. Народи завжди ставляться з пошаною до того народу, який має своє духовне самобутнє обличчя.
2-в. Послідовність. Послідовність — несупе­речливість думання і діяння. Послідовність — правильна осмисленість, обумовленість, умо­ти­вованість. Послідовність у мисленні, вико­нанні, почуванні, плянуванні, піднімає вар­тість "я" людського. Послідовність (витри­валість) — прикмета тієї людини, якій належить перемога.
Послідовність — наполегливість, непохит­ність, стійкість, принциповість, неухильне пря­мування до мети. Послідовність — по­важ­ність, статечність, гідність, значність, благо­родство людської вдачі. У послідовних людей мислення поважне, почування стабільні, стримані. Нестійка Послідовність буває там, де є нестійка вдача, неошляхетнені почування, або — неморальне ставлення до себе і ближніх.
"У нашій родині сварня, незгоди. Є такий член родини, з яким про жодну справу не можна домовитися. Щодня міняє думки: і ніхто не знає (і він сам не знає), що думатиме завтра про ту людину, яку сьогодні хвалить, або — знеславлює. У кожній організації він небажана людина: він всюди любить робити порядки і тільки такі, які йому подобаються. Що є з цією людиною?" Вона не є послі­довною, до неї треба ставитися милостиво, і на її обіцянки і погляди не можна надіятися.
Там, де непослідовність, панує квола вольовість, невимогливе ставлення до своїх помилок, дратівливість, поспішні зобов'я­зан­ня і поспішне забування про них, мляве мис­лення, мілке. І відчуття самітности. Непослі­дов­ні люди вважаються ненадійними. Поваж­ні люди не хочуть з ними приятелювати чи робити умову спільної дії.
Є в нашому народі міркування: людям, які мають рішення нестійкі, змінні, не можна вірити. Вони можуть сьогодні зрадити те, що для них вчора було дороге. (Якщо людина зрадила чесність, якою вона дорожила, то це означає, що вона зрадила себе. Зрадила те, що між людьми її робило людиною).
Якщо твоя вдача ощасливлена (обдаро­вана чаром Послідовности), ти будеш завжди бажаною людиною в колі кращих людей. Послідовність — вірність переконанням і від­даність у здійсненні мети. Послідовність -щасливе вміння в найтяжчих обставинах зберегти гідність людську, тобто — залишитися людиною. Утратити гідність, проявивши Не­послідовність (зраду переконання самовизна­ченого, добровільного), значить проголосити своє "я" неповноцінним.
"Караюсь, мучусь, але не каюсь". Він (Тарас Шевченко) мучився. І в муках мо­гутніла духовна краса його душі. Він дивував приятелів і ворогів чаром своєї Послідов­ности. Він не зрадив тих переконань, які були дорогі його серцю. Він відмовився від тілесної розкоші, щоб мати душевну розкіш — почуття вищої гідности. ("Добрий кожух, тільки, шкода, не на мене шитий").
А коли б Тарас Шевченко, проявивши непослідовність, хиткість, нешляхетність, покаявся? Коли б він склав каяття перед монархом Московії, то мав би золоті ґудзики на фракові, але Український народ не мав би пророка. Пророк не кається. Пророка можна визнавати, або — не визнавати. З пророком можна іти, діливши гірку чашу життя його, або — вбити його, осміяти, обплювати. У про­рока не можна вимагати каяття погро­зами. Він ні погроз, ні смерти не боїться. Пророк — вогонь одержимости.
Український народ осяється славою великого народу тоді, коли своїх великих синів визнає великими, і перестане стояти на колінах перед чужими пророками, чужими синами, чужими вождями і вчителями. Іван Гонта лежав з відрубаними руками. Стікаючи кров'ю, Гонта мовив: "Знаю за що вмираю і не шкодую". Чим більше народ має синів, обда­рованих чаром Послідовности, тим він є могутнішим і благороднішим народом.
Люди, нездібні бути послідовними, нехай не йдуть на зібрання великодушних. І нехай не стають в передові ряди синів Вітчизни. Їхня присутність в рядах передових синів Вітчизни приносить рядам більше шкоди, ніж користи. Коли є фронт, непослідовні повинні у тилу пасти стада і бути під наглядом послідовних. Послідовність (Послідовність великодушна), як основа гідности і життєвого щастя, потрібна всім людям. Її треба прививати дітям в родині й школі.
3. Правильне Виконання має Відповідаль­ність, Точність, Дисципліну.
Виконання — здійснення задуму, наказу, пра­гнення, завдання, хотіння. Головні прик­мети Виконання — благородність, якість, кількість. Скрипка та сама і мелодія та сама — скрипаль інший, і якість мелодії інша. Буряки, картопля, капуста, м'ясо ті самі, а господиня інша — і смак борщу інший.
Буває, що все те саме, а смак борщу інший. Чому? Тому що в господині був інший настрій. Вона була стомлена, і борщ варила без радости. Настрій має велике значення у виконанні праці: легше працювати тій людині, яка має добрий настрій. Швидше стомлює та праця, яку людина виконує без захоплення.
Людина — життя, а життя — це дія, енергія. Людській природі властиве хотіння бути виконавцем тієї чи іншої праці. По вартості праці визначається вартість людини. І воля квітне в праці, а неволя — в бездіяльності. Здоров'я і щастя — в проворності, а нещастя і хоробливість — у лінивстві.
Правильне Виконання — спосіб самовдос­коналення. У чистому серці й чистому розумі народжується чисте хотіння виконати чисту мету, щоб мати чистий успіх, щоб оздоровити душу чистою приємністю. Правильне Вико­нання залежить від душевного світла: коли думання натхненне, Виконання праці буде натхненне. І завершена праця матиме нат­хненний вигляд. І відноситься це не тільки до маляра, письменника, шевця, будівника, а й до орача. На ниві, натхненно виораній, краще колоситься пшениця.
Виконання — діяльність: працюю для себе — працюю для народу; працюю для народу — працюю для себе. Є поверхове пояснення слова "народ" — жителі країни, населення дер­жави, маса, спільнота. Треба знати, що слово "народ" постало від слова "народ­жен­ня". Лю­ди одного народу значить люди одного пле­мени, одного плоду. Слово "плем'я" похо­дить від слова "плід".
Син народу каже: "Я по плоті й по духу син народу". Народ відрізняється від народу по зовнішньому вигляді, по вдачі й поведінці, по національних особливостях. Вислови "мій радянський народ", "мій католицький народ", "мій греко-православний народ" пропаган­дивні, неприродні. У них дух гноблення народу. Вислови "мій український народ", "мій англійський народ", "мій німецький народ" правильні, природні. У них людина визначає своє походження, свою вдачу, свій шлях життя, свою історію.
Правильне Виконання моральне: украї­нець, в якого розвинене почуття гідности, живучи в Україні не буде виконувати розпо­рядження, прислане чужими авторитетами з чужини (з Ватикану, Константинополя, Моск­ви, Берліну, Єрусалиму чи інших чужин).
Є авторитетним той українець, який з приємністю виконує розпорядження, отрима­ні від українського авторитету, не підлеглого чужим авторитетам духовним, політичним, мілітарним, соціологічним.
Українець, який, живучи в Україні, вико­нує розпорядження чужих авторитетів, вважа­ється свідомим або несвідомим, вільним або невільним рабом. І чим він (раб) займає вищі посади, чим він більш освічений і більш обласканий авторитетом чужоземним, тим він низькіший, потворніший раб. Він нагадує людину, одягнену в шовкове вбрання, зіткане з горя і сліз рідного народу.
Ти здійснюєш Правильне Виконання тоді, коли ти вільно користаєшся плодами праці своєї, приносячи честь родині і народові. Бачачи плоди праці своєї і знаючи, що вони тобі належать, ти самовтверджуєш гідність. Об­лагороднюєш себе гідністю, робиш пра­вильну оцінку свого Виконання і прагнеш удосконалювати його.
Ніякий в світі чужинець (добродій чи злодій, єдиновірний чи єдинородний, єдино­мислячий чи єдиносоюзний) не має права розпоряджатися у твоїй Вітчизні плодами праці твоєї — твоїм потом і кров'ю, теплом твого серця, даром твоїм, що його ти хочеш передати дітям і внукам.
Той, хто зазіхає на плоди праці твоєї у Віт­чизні твоїй, той зазіхає на соки життя твого, зазіхає на мислення твоє, на завтрашній день дітей твоїх, ти повинен вигнати такого чужинця (вторжника), прибулого з Півночі, Півдня, Заходу, Сходу. Кому дане життя, тому дане й право боронити незалежність життя.
Правильне Виконання те, яке не шкодить твоєму народові (твоєму родові), твоїй Віт­чизні (землі батьківській) і ближчим твоїм. Коли ти багатієш тому, що співвітчизнянець твій бідніє, коли ти славишся тому, що Віт­чизна твоя у неволі знеславлюється, твоє ба­гатство досягнене неморальним Виконанням.
Багатство, досягнене неморальністю, вб'є радість у душі твоїй. Душа без радости зів'яне, хвороби ослаблять тіло твоє, і ніхто не схоче поділитися горем твоїм. Слава, збудована на Виконанні розпоряджень чужого авторитету, стає сміттям, гряззю.
Правильне Виконання те, в якому є від­дана любов до Вітчизни, до права мати неза­лежне особисте і національне "я". Правильне Виконання потребує зосередження мислі, сили, хотіння, потребує блаженства (щастя). Щас­тя (добрий настрій) множить енергію мислі, сили, хотіння. Правильне Виконання точ­не, успішне, якісне і кількісне, здійснене при малій витраті часу і сили. Можна ви­тратити багато часу і сили, і мати мало­вартісне Виконання тому, що воно здійсню­валося безпляново, без морального і правиль­ного мислення, недбало, без натхнення. З мистецького плянування треба починати мистецьке Виконання.
"Без мистецького плянування господиня варить борщ, робить порядок у домі. І Вико­нання в неї добре. Стародавні люди жили без плянування — і жили добре". Помиляєтеся: і борщ господиня варить по пляну, спочатку кладе м'ясо, а потім — картоплю. Стародавні люди ставили житла по пляну. Строгу пляно­вість бачимо в будові хат часів Трипільської культури.
Правильне Виконання залежить від ото­чення, обставин. Оточення має бути вигідне, приємне. Коли оточення пригноблююче, не­при­вітне, Виконання здійснюється без щастя, без душевного настрою. Без щастя виконана праця має в собі дух нещастя. Блаженство (щастя) піднімає тонус почуттів. Бадьора діяльність почуттів обадьорює працю нерво­вої системи — поліпшується мислення і покра­щу­ється вправність м'язів.
Обадьорюйся вірою, що твоє Виконання (вдома, на полі, на заводі, в дорозі, на фронті, в шахті) потрібне тобі, твоєму родові, твоїм ближчим, в житті яких ти живеш, і які живуть у житті твоєму. Коли ти виконуєш ту чи іншу працю з вірою, що вона тільки тобі потрібна і ніхто з добрих людей її не потребує, то й ти нікому непотрібний.
"Ні, так не є: я ставлю дім з вірою, що дім тільки мені потрібний. Не хочу, щоб хтось інший його потребував". Помиляєшся: ти ставиш дім з думкою, щоб він був гарним і для ока ближчих твоїх. І щоб могли люди його купити, коли появиться в тебе таке хотіння. І в полі ти працюєш з вірою, що хліб, тобою вирощений, буде тобі й людям потрібний.
Виконання — знамено людини: яке Вико­нання, така й людина. Людина сама визначає своїм Виконанням, до яких людей вона на­лежить. За достойне Виконання люди платять пошаною, захопленням, любов'ю. У древні часи рабові, який достойно довершував чин, давали волю.
Людині дане право самому себе оціню­вати, порівнюючи якість своєї праці з якістю сусідньої. Тільки правильно здійснюючи Ви­ко­нання, людина може дійти до добра, успіху, слави. Вартісне Виконання робить людину вартісною.
Правильне Виконання многогранне. Муж, який має жену і дітей, повинен мати час для Виконання праці і повинен мати час для родини. Правильне Виконання затаєне в умінні правильно користуватися часом і обста­винами. При правильному розподілові часу ощаджується енергія життя, зберігається здоров'я.
Праця, навіть щаслива, стомлює, коли вона одноманітна. Розумне життя: муж ощасливлює себе, навчаючи дітей своїх і жаліючи любу жену свою. Жена, на ласки мужа відповідаючи ласками, щасливить себе і родину свою. Головне — навчай дітей законів правильного життя, щоб зміст їхнього "я" був їхнім, щоб вони вміли відстоювати всюди і завжди зміст свого "я".
Правильне Виконання не виснажливе: лю­дина, виснажена працею, страждає. Хвороби появляються там, де є духовне й тілесне страждання. Приємне Виконання мало висна­жує людину. Щоб приємність не втратила наснаги, нею треба розсудливо користува­тися. Приємна праця приємно втомлює: при­ємна втома має приємний настрій. Приємний відпочинок — щаслива наснага життя.
3-а. Відповідальність. Вартість життя оцінюється не довготою, а змістом: Правиль­ним Думанням, Правильним Хотінням, Пра­вильним Виконанням, Правильним Ставлен­ням до себе і оточення, Правильним Харчу­ван­ням, Правильною Любов'ю, Правильною Вірою. Вартісне життя завжди високо оціню­ється, воно є хорошим прикладом для молоді, яка збирається виходити на дорогу само­стійного життя.
Відповідальність — почуття людської бла­го­родности, гідности, величности. Відпові­даль­ність людини за своє мислення, хотіння, виконання, почування ознаменовує її поваж­ність, вихованість, серйозність, добросовіс­ність, душевну впорядкованість. Відповідаль­ність перед Батьківщиною і родиною вва­жається природньою Відповідальністю. Коли вона чеснотливо розвинена, звемо її свя­щен­ною. У ній людина показує свої найблаго­родніші почування — розуміння свого обов'яз­ку боронити своє місце на землі (свою Віт­чизну, свого провідника, свою родину, своє Минуле, Сучасне і Майбутнє).
"Людина вільна має право бути відпові­дальною і невідповідальною за ті чи інші свої вчинки. І в ім'я волі ніхто не має права її притягати до Відповідальности". Ні, таке поняття волі хибне: людина не може жити без людей. Там, де є люди, є й закони, устійнені людьми, і є Відповідальність перед законами. Воля нічого не має спільного з сваволею.
Безумна людина і тварина звільнені від Відповідальности. Людина, яка має мало розвинене почуття Відповідальности, не шанує своїх слів, узятих зобов'язань не виконує, до наказів, отриманих від рідного авторитету, ставиться безвідповідально. Між достойними людьми така людина вважається неповажною. З нею не можна говорити про справи важливі. І важливі справи їй не можна доручати. Неповажна людина знаходить ряд причин, при допомозі яких старається оправдати свою безвідповідальність; такі її старання ще більше знецінюють вартість її вдачі.
Чим більше в людини розвинене почуття Відповідальности, тим більше вона є люди­ною, її шанують, їй довіряють, нею гордяться, з неї беруть приклад. Відповідальність народ­жується благородною душевною енергією, вільним і (головне) вихованим розумом.
Відповідальність помагає людині поширю­вати коло приятелів, успішно довершувати виконання, самоощасливлюватися. Усі виз­нач­ні люди мали розвинене почуття Від­повідальности. Відповідальність (маю на увазі почуття Відповідальности) прививається лю­ди­ні правильним вихованням у родині, в школі, в оточенні поважних людей. Відпові­дальність стає обрядом родинного щастя, гордістю роду, таємницею життєвого успіху.
З-б. Точність. Вільній людині хочеться бути точною, тому що в неї розвинене почуття гідности — пошани до себе й ближчих. У віль­ної людини Точність набута, вона є навиком вихованої волі. Несвідоме, підсвідоме і сві­доме самовдосконалення, збереження життє­вої енергії здійснюється при допомозі Точ­ности. Де є Точність, там немає поспіху. Поспіх — шлях, який веде людину до нещасть, виснаження, кволости.
У раба Точність вимушена: раб не роз­поряджається ні своїм мисленням, ні своїм почуванням, ні своїм часом. Раб хоче при кожній нагоді бути неточним, щоб украсти час для спочинку, проявити зневагу до рабо­власника. Неточність — рабський навик. Раб, виплекавши зневажливе ставлення до Точнос­ти, стає нездібним сам себе здисципліно­вувати, щоб самому для себе здобути волю.
Раб любить оправдуватися перед рабо­власником: "спізнився", "забув", "заблудив". Він просить помилування, але рідко коли обіцяє бути точним: бо він в Точності бачить рабство — таке його розуміння Точности три­має його в рабстві. Раб, звиклий до Точности, має більше можливостей звільнитися з рабства, ніж той раб, який звик недбайливо ставиться до Точности.
Усе, що нас оточує, має вагу і вимір. Щоб щось побудувати, треба мати на увазі Точність ваги і виміру. (Селянин вимірює своє поле вздовж і впоперек: любить точно знати, де межа, щоб на чуже не зазіхати і свого не дати).
У мисленні Точність має велику силу. Висловлюватися точно значить висловлюва­ти­ся коротко, змістовно, влучно, перекон­ливо, обґрунтовано, діловито, яскраво. Ви­слов­люватися точно значить кожному слову давати вагу. Там, де слово туманне, немає точного мислення. Точне висловлення думки — дар великий, ним володіють кращі пись­менники. Треба дитину учити вдома і в школі правильно будувати речення, красиво і точно висловлюватися.
Точність — щаслива звичка людей жит­тєвого успіху. Родичі, ощасливлюйте дітей, призвичаюючи їх до Точности. Великі люди завжди шанували Точність; годинник був їхнім нерозлучним помічником. І вони й від підлеглих вимагали Точности. Неточні люди, які вели боротьбу з точними, успіху не мали.
Люди, які мають розвинене почуття Точности, високо цінуються там, де потрібне точне виконання обов'язку. Є думка, що ми сьогодні живемо в епоху великого розвитку технології. Не забуваймо: там, де немає Точности, немає технології. Не хвилина, а секунда грає в житті людини велике значення. Щоденно свідомо вдосконалюймо навик Точности, ощасливлюймося його корисними і шляхетними властивостями.
3-в. Дисципліна. Дисципліна значить виховання, порядок. Є розумне українське прислів'я, яке часто повторюю, "Дисципліна — мати порядку". Добровільна дисципліна — добровільне (внутрішнє) прагнення дотриму­ватися порядку, обов'язку, точности, акурат­ности, тактовности.
Дисципліна — правила поведінки. Людина, яка знає собі вартість, каже: "Я людина дисциплінована", тобто — люблю правила порядку, моралі, обов'язку. Щаслива та лю­дина, яка вміє свідомо сама себе дисципліно­вувати. Свідомо набутий навик дисциплінова­ности входить у світ підсвідомий, і людина стає дисциплінованою, не думаючи про дисципліну: дисципліна вже стала її навиком.
Національна Дисципліна — обов'язок перед Батьківщиною. Тільки національна Дисциплі­на дає нації можливість утвердити націо­нальну волю, державну могутність, славне місце між народами плянети Земля. Недисцип­лінований народ може сотні літ боротися за волю, може віддано вмирати за волю, і волі не мати. А коли й здобуде волю, то зразу її втратить, не маючи національної Дисципліни.
Народ, який має здібність сам себе дисциплінувати, вільний і динамічний: він ощадливо розпоряджається своєю духовною і тілесною енергією. Дисципліна, яка виходить з внутрішнього хотіння народу, вважається духовним скарбом народу, розумом його волі.
Дисципліна, яка в народі запроваджується примусом (концтаборами, погрозами, кара­ми), вважається Дисципліною поневолення: нею користується народ-гнобитель, вторгнув­шись на землі народу гнобленого. Примусова Дисципліна — умертвіння людяности; вільна Дисципліна — розвивання людяности.
Народ вільний, благородний, розумний сам себе дисциплінує своїми правилами життя, правилами ставлення до себе й світу, правилами ставлення співвітчизника до спів­вітчизника. Життя вартісне тоді, коли воно впорядковане (дисципліноване). Народ, який себе призвичаїв до рідних норм Дисципліни, могутній, певний у свої сили, має високу духовну культуру. Він вміє в найтяжчих обставинах відстояти життя свого "я".
Коли він програє битву військову, то старається виграти битву економічну, а коли програє битву економічну, то старається виграти битву на фронті духовному. Дисцип­лінований народ непереможний: в політиці, вірі, війську він творить обрядову автори­тетність рідних провідників, бачачи в цьому міцність свого життя.
Держава — це Дисципліна, не дисципліно­ва­ний народ до державного життя не дозрів. Відсталі народи переважно недисципліновані тому, що в них є десятки визначень, що таке добро, що таке зло, що таке вірність Вітчизні, і що таке зрада Вітчизни, що таке рідна духовність. У них немає одного усталеного і звичаєм освяченого поняття національної чести, гордости. І це їх роз'єднує, це їх ослаблює, деморалізує, стомлює сварами, незгодами.
Дисциплінована людина краще володіє собою, ніж недисциплінована. Дисципліно­ва­на людина з почуттям душевного самоопа­нування переборює перешкоди, неприєм­нос­ти, погрози, поразки. І спокійно (з душевним самоопануванням) стрічає перемогу, успішне завершення мети.
Хто дисципліновано перемагає перешко­ди, той вдосконалює працю свого розуму, облагороднює і ощаджує енергію своїх почу­вань. Хто зневажливо ставиться до Дисцип­ліни (маю на увазі самодисципліни), той стає жертвою життєвих невдач. І замість того, щоб в собі шукати хибу і її виправити, знаходить розраду в чарці і наріканнях на долю, на світ, на людей, на погоду, на Бога.
Недисципліновані люди ніколи не перемагали дисциплінованих. Людина тому є людиною, що її організм збудований за строгими законами Дисципліни (порядку). Світ тому є світом, що він збудований за строгими законами Дисципліни.
4. Правильне Ставлення до Себе й Ото­чення властиве повноцінному "Я": повноцінне "Я" — Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.
Щойно народжена дитина плаче, її зворушує незвичне оточення: лякає голос людини, дотик пелюшки, мамин поцілунок, світло. Звикаючись до оточення, дитина заспокоюється, обживається, нові обставини стають приємними. Мамині груди дають найкращу поживу для будови тіла дитячого.
Дитина підростає і ставить питання: "Мамо, де я взявся?" У дитини починає розвиватися свідоме "я", їй хочеться знати історію свого появлення на світ. Самопояв­ляється приємна віра, що "є я і є мама". Мама задовольняє допитливе дитя відповіддю: "Лелека приніс", "Знайшла тебе на капусті біля зайчика". Наприклад, я, отримавши від мами таку відповідь, ходив на город і оглядав капусту: місце свого появлення на світ, про що мати оповідала своїм сестрам.
Кожній людині дається "я" під час її народження. Мільйони людей — мільйони неповторних "я" людських. Наприклад, узори на шкірі пальців появляються в людини ще перед її народженням. Шкіру на пучках можна обпікати на вогні, обпарювати кип'ят­ком: стара шкіра злізе і виросте нова. І знову па­пілярні лінії на пальцях будуть точно такі, які мала людина в день приходу на світ білий. Знаємо: на світі немає й двох людей, які б мали однакові папілярні лінії, однаковий запах тіла. Тисячі людей живуть в місті — і кожна людина має безподібний (тільки їй притаманний) запах.
Є погляд, що людина — це глина: з глини зліпив біблійний Саваот людину, і дав їй душу. Інші вважають, що людина — це глина, яка самоосвідомилася: стала власником най­розвиненішої нервової системи. Знаємо: лю­дина, коли її в дитячих роках тримати на від­людді, не виросте людиною. Вона й постаріє, не вимовивши й одного слова. Вона бояти­меться зустрічатися з людьми, чутиме­ться зручніше між звірями, бо між ними виросла, змужніла, і розуміє значення їхньої "мови".
4-а. Незалежне "Я". Мати-Природа, даючи людині "я", дала їй і право вільно життє­утверджувати "я", обороняти і вдоско­налю­вати його. Уже в перші тижні життя дитина починає знайомитися з собою (оглядає руки, ноги, обмацує пальчики). Вона вивчає себе і оточення.
"Я" людини можна поділити на ряд односторонніх "я". Наприклад, "я" тілесне, "я" мисляче, "я" відчуваюче, "я" самообороняюче, "я" самокритикуюче, "я" жорстоке, "я" люб­ляче, "я" віруюче. З односторонніх "я" скла­дається всестороннє "я".
(Первісне "я" затаєне в "я" сучасної людини. Варто згадати, що, наприклад, страх був мало властивий первісному "я". Коза дивує людину безстрашністю: стоїть над проваллям на вершині скелястої гори. Такі властивості мала й первісна людина (чи її предок). Дії первісного "я" особливо відчутні у тих людей, які є лунатиками).
"Я" людства величне своєю многогран­ністю: є українське "я", є англійське "я", є японське "я", є китайське "я", є індуське "я", є семітське "я", є негритянське "я". Притаман­ності расового "я" (тілесного і духовного) виразно бачимо в діячах: Шевченко, Зарату­стра, Будда, Конфуцій, Ездра, Христос, Могамет, Шекспір. "Я" Івана Ґрозного і "я" Ульянова (Лєніна) мають виразні антрополо­гічні татаро-монгольські притаманності: вони особливо рідні для москвинів. Сила їхня в тому, що вони вгармоновані з духовністю народу, який їх собі на славу народив. Гітлер, коли б зовсім не був виразником німецького "я", залишився б для німців незрозумілим. І це можна сказати й про Муссоліні, Черчіля, Де Голя.
Людину визначає людиною її духовне "я". Немає духовости без змісту: немає духовости такої, яка б нікому не належала. Прибувши в джунглі Амазонки, ви знайшли гурт первісних людей: щоб пізнати рівень їхнього життя, ви починаєте цікавитися їхнім мистецтвом, їхньою звичаєвістю, їхньою вірою, тобто змістом їхнього духовного "я".
Є зміст духовости індуського "я", є зміст духовости жидівського "я", є зміст духовости японського "я". Людину робить людиною не її Сучасне, а її Минуле: людина сьогодні є такою тільки тому, що вона вспадкувала досвіди вчорашніх поколінь (прародителів своїх). (Хто знає себе, той багато знає. Хто знає оточення, той знає своє місце в оточенні).
Лікар сказав хворому юнакові: "Мені буде легше лікувати вас, коли скажете про життя дідів і батьків. Чим вони хворіли?" Юнак відповів: "Мене люди знайшли в повиточку під тином, нічого не можу сказати про свій рід. Признаюся, що це мене гнобить — дуже хотілося б знати корінь свій, щоб краще розуміти себе. Щоб краще знати своє місце на землі".
Дажбог — Свідомість Всесвіту. Тато Орь і Мати Лель освідомлювали самі себе, єдна­ючись з Свідомістю Всесвіту. Сонце, Місяць, Небо, Зорі, Ліси, Ріки, Степи, Літо, Осінь, Зи­ма, Весна хвилювали їхні чуття. Захоплювали їх, несли їм радощі і смутки, холод і тепло, тьму і світло.
Тато Орь і Мати Лель єднали своє "я" з "я" Дажбожим, з "я" того оточення, в якому вони жили. Між їхнім "я" і "я" Всесвітнім було єднання невидиме і видиме, свідоме і несві­доме: Тато Орь і Мати Лель відчували зміну в погоді. На їхні серця діяв Всесвіт: могутні вибухи на Сонці мали впливи на серця наших Родоначальників, на кожну клітину їхнього тіла. У них була віра у Вищі Сили. У Них була любов до Дніпра. У Них була віра, що їхні сини і дочки зуміють відстояти незалежність свого "я", незалежність своїх земель, на які часто вторгаються чужі племена.
Хто побував у Японії, той знає: понад все на світі любить японець чарівну Японію, незалежність японського "я". Відвідуючи різні країни Европи, Америки, Азії, я бачив: кожний народ прагне мати свій шлях життя, старається мати своє незалежне духовне "я". І де б не був (в Бомбеї чи Нікараґві, Атенах чи Багдаді), я думав про Дніпро. Думав про незалежний зміст українського "я". Я щодня в думці розмовляв з українцем: брате мій, плянета Земна кругла. Кожна частина Землі є центром Землі. "Я" однієї людини не має права гнобити "я" іншої людини.
Брате мій, твоє "я" — це твоя свідомість особиста і національна. Нація складається з таких "я", як твоє: нація в тобі і ти в нації. Національна свідомість в твоєму "я" і твоє "я" в національній свідомості. (Мати-Природа любить життя, здібне себе боронити, вдоско­налювати, наснажувати).
Життя — боротьба, і тому життя бадьоре, квітуче, зернисте, самоутверджуюче. Якщо б життя не було боротьбою, воно б не мало майбутнього. Борися за життя: будь майстром свого "я". Благородне "я" тому благородне, що в ньому розвинені благородні почування. Успішне "я" тому успішне, що воно самодисципліноване (виховане). Незалежне "я" тому незалежне, що духовність жодного чужоземного "я" над ним не домінує.
Ти маєш багату землю, яку тобі передали твої предки. Твій корінь у твоїй землі. Кров, що пульсує по жилах твоїх, то найдобірніші соки твоєї землі. Живи, обороняючи землю свою — джерело життя Твого і дітей Твоїх. Живи, обороняючи незалежність особистого і національного "я".
Мати своє незалежне "я" це не значить зосереджуватися тільки на самому собі, ні, це значить бути собою. Тільки та людина, яка є сама собою в щасті, в нужді, вдома і в спільноті, має повноцінне "я".
Тільки незалежне "я" спроможне бути собою, спроможне вільно розвивати здібності і почуття власної гідности, особистої і національної свідомости. Головне завдання незалежного "я": самовдосконалювати і обо­роняти "я" особистої і національної свідомос­ти.
Чужинець добрий чи лихий, який хоче дати твоєму "я" чужу віру, чужі поняття життя, моралі, соціяльних порядків, зазіхає на незалежність твоєї особистої і національної свідомости. Зазіхає на незалежність твого "я", щоб твоїм "я" розпоряджатися, щоб експлуа­тувати енергію твого "я".
Наприклад, не було і ніколи не буде такого суспільства, де б всі були бідні, або — всі багаті. Бідний багатіє, багатий — бідніє. Знаємо з історії: багач ставав жебраком, а жебрак ставав полководцем. Розумна людина вважає себе членом народу свого, і, будучи багатою, вона помагає бідному. Багатий, який не помагає бідному, бідніє, і часто стає жеб­раком. Благороднішає та нація, в якій благороднішають багаті люди, звеличуючи себе щедротною справедливістю.
Щоб українця принизити перед світом, щоб зробити його меншевартісною людиною, щоб поневолити його особисте і національне "я", треба його обманути, речучи: "Не ук­раїнець Петлюра здібний в Україні зробити соціяльний і національний порядок, а чужи­нець (москвин Ульянов-Лєнін). Українець, іди лєнінським шляхом, роби українських багатіїв злидарями, а злидарів роби багатіями, живи по-лєнінському, думай по-лєнінському!"
Шлях Лєніна — це шлях лєнінського "я", яке є втіленням національного московського "я". Лєнінові земляки, щоб обманути українців, речуть, що лєнінське "я" інтернаціональне. Ні, ніколи не було такого "я", яке б антропологія не приділила до тієї чи іншої раси, нації. лєнінське "я" національно-москвинське, яке з пропагандивних міркувань проголошується інтернаціональним. Лєнін любив свій народ більше, ніж чужий. Нормальний син рідну маму любить більше, ніж чужу: такий закон матері-Природи.
Брате мій, свідомість твого особистого і національного "я", це зміст твого життя, це твоє право бути господарем на батьківській землі, бути достойною людиною. В ім'я змісту жодного в світі чужоземного "я" (лєнінського, тітовського, католицького, мусульманського, грецько-ортодоксного) не відрікайся від змісту особистого і національного "я": не відрікайся від себе, не знеособлюйся, не переставай бути повноцінною людиною.
Якщо Будді, Христові, Могаметові, Ніц­ше, Лєнінові вільно мати своє "я", не під­порядковане жодному іншому чужоземному "я", то хто має право, брате мій, позбавляти тебе тих прав, які за собою застерегли ці відомі люди, по-своєму моральні і по-своєму самобутні? Не ослаблюй себе думкою, що вони відомі люди, а ти маловідомий. Відоме — невідоме, маловідоме — широковідоме. Відомі й маловідомі "я" мають однакові права обороняти свою незалежність, обороняти зміст свого особистого і національного "я".
Той, хто вторгнувся в твою Вітчизну і силою "вогню і меча" (чи підступної про­паганди) прагне твоє "я" окатоличити, ог­реко-ортодоксити, змогаметанізувати, злєні­ні­зу­вати чи з тітоїзувати, вважається насиль­ником.
Насильник прагне духовістю свого "я" поневолити духовість твого "я": прагне, щоб твоє "я" мало чужий шлях життя, прагне, щоб твоє "я" було залежне від чужого "я". Залежний той українець, який живе під чужою владою в Україні, підкоряється директивам, прибулим з чужини (з Москви, Берліну, Риму, Константинополя, Сараю).
Брате мій, коли твоє особисте і націо­нальне "я" залежне від чужоземного (політич­ного, релігійного, соціяльного) "я", значить ти людина рабського "я". Тобі прививається комплекс меншевартісного "я": тебе навча­ється називати неволю волею, гноблення народу — братерством народів-братів. (А коли б ти сказав, що Каїн і Авель також були братами, то чуже "я" безпощадно на твоїй батьківській землі переслідувало б твоє "я").
"А коли чуже "я" розумне, справедливе, приятельське, то пощо я буду пізнавати своє "я"? Буду пізнавати чуже "я", щоб своє "я" чужим збагатити". О, брате мій, той, хто не пізнав себе (не утвердив незалежности свого "я" особистого і національного), а хоче пі­знати чуже "я", не може вважати себе ро­зумною людиною. Чому?
Не утвердивши незалежности свого рід­ного "я" (не знаючи себе), звідки ти можеш знати, що чуже "я" розумніше, справедливіше за твоє "я"? Якою міркою будеш вимірювати розумність і справедливість чужого "я"? Рідною міркою чи чужою?
Розумне пізнається розумом, справедли­вість пізнається справедливістю, а приятель­ство — приятельством, а свідомість — свідоміс­тю. Той чужинець, який хоче твоє особисте і національне "я" тримати під своєю владою, є твоїм смертельним ворогом. І розум, рівно­правність, воля, приятельство тут ні при чому!
"А коли людина, покорена духом чужо­земного "я", вже звикла до чужого "я", звикла до залежности, звикла бути під чужою вла­дою, і зве чужу владу рідною, і в цьому знаходить щастя?"
О, брате мій, хто пристосовується до чужого "я", той відстосовується від рідного. Хто, живучи в рабстві, щастя знайшов, має рабське щастя. Хто звик до рабства і рабство зве вільним життям, той звик бути непов­ноцінною людиною.
Повноцінна людина стійко відстоює неза­леж­ність свого особистого і національного "я". Її не можна ні підкупити, ні застрашити, ні примусити, наприклад, рабське колхозне життя називати "квітучим щастям, яке подарив Лєнін". Достойна людина чесна сама з собою. І не шкодує життя свого, оборо­няючи незалежність свого особистого і націо­нального "я". Достойна людина є світлим зразком для всіх тих, хто прагне бути до­стойним, хто прагне бути майстром свого "я" особистого і національного.
Брате мій, хто обороняє незалежність свого особистого і національного "я", той обороняє честь Людства, обороняє право людини бути людиною. Щоб бути таким оборонцем, треба мати вольове "я". Сильне "я" те, яке вольове, здібне всюди і завжди відстоювати свою особисту і національну не­залежність. Розумність, освіченість, таланови­тість без вольовости вартости великої не мають. Вони часто на інтернаціональних ринках самі себе продають, або стають лакеями вольового чужоземного "я".
Брате мій, маючи вольове "я", будь діяльним: живеш на рідній чи чужій землі, розвивай незалежність свого особистого і національного "я". Самоутверджуй сам себе. І в інших не відбирай цих священних прав: якщо японець родився і живе в Україні, не примушуй його українізовуватися. Для япон­ця найзручніше бути японцем, незалежно від того, де він родився.
Японець великий тоді, коли він має япон­ський шлях життя. Коли на землю твоєї Батьківщини вторгнувся з Московії пропаган­дист "я" лєнінського чи "я" білогвар­дій­ського, негайно покажи йому дорогу додому (в Московію), і скажи, що в Україні укра­їнське життя політичне, соціяльне, духовне, еконо­міч­не, технологічне упорядковують ук­ра­їнці так незалежно, як французи у Франції, англійці в Англії, португальці в Португалії, албанці в Албанії, шведи у Швеції.
Українцям для життя повністю вистачає українського розуму, і з чужин (від Лєніна чи Гітлера) українці розуму позичати не зо­бов'язані. Вижени вторжника-москвина, щоб він не хвастав перед світом, що українці — це хронічні недолітки, які ще не виросли бути незалежним народом, ще не виросли мати незалежний національний шлях, щоб на рідній землі по-рідному господарювати, і тому повинні жити під опікою північних зайдів (дітей Катерини 2, Ульянова-Лєніна, Суслова).
Брате мій, людина, яка не має незалежного особистого і національного "я", не має май­бутнього: майбутнє твориться сьогодні. Іс­тин­но кажу: "я" Всесвіту безмежне, само­наснажуюче і самоутверджуюче, і твоє незалежне особисте і національне "я", щоб було повноцінним, має розвинути в собі пра­гнення безмежні, безсмертні, самонаснажуючі і самоутверджуючі. Єднай своє "я" з "я" Всесвіту!
Сам утверджуй свідомість свого "я" особистого і національного: твори рідний Шлях життя духовного, соціального, політич­ного, військового. Ти маєш право помилятися і ти маєш право виправляти свої помилки. Стався толерантно до всіх тих "я", які не пе­реслідують жодні расові, релігійні, соціяльні і філософські "я". Увесь світ люби, усіх на світі людей люби (білих, жовтих і чорних), але люби, як достойна людина — люби достойною любов'ю, маючи незалежне особисте і національне "я"!
Толерантність — шлях духовного само­вдосконалення, шлях світла і правди. Кожне в світі "я" особисте і національне має святе право мати свій самобутній шлях, має святе право боронити своє єство. Змінити закони матері-Природи не можна: але можна їх злагіднювати. Між "я" людським має точитися вічна боротьба за першість: коли б такої боротьби не було, людське "я" змаліло б, охляло б. Боротьба між "я" національними має бути великодушна і взаємоспівчутлива: без зазіхань на незалежність того чи іншого "я". Благородство Людства підніметься на високий рівень тоді, коли зникне варварство — прагнення зазіхати на свідомість особистого і національного "я".
4-б. Небайдуже "Я". Є в нашому народі прислів'я: не родися багатим, не родися вродливим, а родися щасливим. Щасливі люди вітані і люблені. Щастя там, де при­страсть: пристрасть — це глибоке душевне збуд­ження, піднесення, натхнення. Великі люди мали пристрасні душі, вони не любили людей байдужих, нудних.
Пристрасний Іван Франко писав: "Я страшно не люблю отих старих нудярів, що раз у раз люблять торочити мораль". Байдужі люди (старі чи молоді) — це пригноблені "ну­дярі". Їхня нудота відразлива. І особливо тоді, коли вони нудять людей довгими нудними розмовами чи пригнобленою мовчазністю.
Збайдужіла людина говорить: "Моя хата скраю, нічого не знаю, живу своїми інтере­сами, громадським життям не цікавлюся; патріоти хай залишать мене в спокої! Я збайдужів, бо бачу, що все не так робиться, як треба, порядку немає — усе не так, як я хочу. І тому я живу для себе".
Стародавні греки називали того грека, який байдуже ставився до суспільного життя і дбав тільки про своє особисте "я", ідіотом, тобто іґнорантом, неуком, який замкнутий сам в собі, як горіх у шкаралупі. (Слово "ідіот" тепер вважається образливим, уживається у значенні "безглуздий", "затурканий", "зашка­рублий": той, хто має недостатній розумовий розвиток, непристрасний — не чутливо ста­ви­ть­ся до оточення, має мало розвинені почування).
Небайдуже "я" чуттєво розвинене, заду­шевне, натхненне, палке. Усе, що воно чує і ба­чить, чутливо сприймає. Його хвилює піс­ня, вірш, рокіт бандури, картина, квіти, схід сонця, археологічна знахідка, весняний ліс, краса осіннього позолоченого листя, перший сніг на ялинці, перший весняний промінь, пролісок. Небайдуже "я" з ближніми хоче поділитися пережитим, побаченим, почутим; у його пристрасній душі віддзеркалюється весь світ — світ людей і оточення.
Небайдуже "я" мав Тарас Шевченко. Він пристрасно любив Україну. Любив її більше, як себе. Любив її чарівну природу і її доб­ротних людей. І він пристрасно ненавидів во­рогів України. Світла благородна при­страсть — багатство душі великої, глибокої, чарівної. Пристрасно любити Вітчизну, боліти її болями і радіти її радощами може тільки благородне "я".
Тарас Шевченко не любив тих земляків, які ставилися байдуже до долі України і дбали тільки про вигоди особистого дрібничкового "я". Він таких збайдужілих порівнював з свиньми, пишучи: "німії, підлії раби заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі".
Нація, яка складається з мільйонів збай­дужілих "я", не має віри в себе, не має роз­винутих почувань національної гідности — живе обтяжіла рабськими навиками.
З такої нації, як з глини, спритні чужі люди можуть ліпити все: "дядьків отечества чужо­го", "малоросійських гречкосіїв", "православ­них дядьків, попихачів", "орденоносних кол­хозних рабів", культура яких по формі — українська, а по змісту — інтернаціональна, "без­батченків, які рідного соромляться, а чуже славлять", "пролетарів без імени і роду", "хрис­тиян грецької, латинської чи сек­тантської орієнтації", "душевно спустошених нігілістів, які різні духовні, мистецькі течії вивчають, тільки не здібні себе вивчити — пі­знати корінь свого походження", "асимі­льованих людей, які, шукаючи шматка хліба, утратили батьківське прізвище, материнську мову, і живуть, присусідившись до того чи іншого чужинця".
Є вислови: він, як людина, моральний, працьовитий, грошовитий, але, як патріот — ні. Він байдужий до того, хто господарює в Україні: чужі люди чи рідні. І каже: аби мені було добре.
Якій людині найвластивіше байдуже став­лення до Вітчизни? Еґоїст (сліпий самолюб) байдуже ставиться до рідних людей, не любить перебувати у громаді, його душа обмежена: в ній не може жевріти благородне хотіння жити для Вітчизни, шануючи синів народу, які віддають життя на жертовнику волі Вітчизни?
(Байдужа людина ніколи не була приваб­ливою. Коли вона красива, її краса швидко стає нудною, подібною на красу манекена крам­ничного. Байдужа людина (якщо бай­дужжя не спричинене хворобою) не вміє задушевно висловлювати свої хвилювання, зацікавлення, співчуття).
Байдуже "я" не може бути патріотичним: патріотизм — це духовна благородність, пат­ріотизм там, де душа світлопристрасна, багата. Треба знати: чим більше в народі байдужих "я", тим трагічніша доля народу. Українець, живучи сотні літ у неволі, збай­дужів: занедбав розвиток почуттів благо­родних.
Президент Симон Петлюра кликав укра­їнських селян до зброї. Більшість з них до кличів президента ставилася байдуже. Вони тішили себе думкою, що "їх ніхто не скине з їхньої землі. Лєнін їм дає їхню землю, речучи: "земля — селянам". У 33 році вісім мільйонів українських селян померло з голоду не тому, що вторжник Лєнін всесильний, не тому, що пшениця зеленіла в Україні, а хліб білів у Москві, а тому, що вони (українські селяни) проявили збайдужіння до себе.
Зайшлаки-лєнінці, як вони пишуть, мали в Україні справу з "ідіотизмом сільського життя, де основну масу населення становив зашкорублий і затурканий мужик" (Ком. Укр., 4, 1965, 5). "Зашкорублий і затурканий" православний мужик знав попа, церкву, в якій славиться "бєлий цар російський", знав шинок, і звав себе "тутешнім". І заздрісно дивився на сусіда, в якого кращі коні, хата на помості, віз, як писанка, і байдуже ставився до утвердження незалежности свого особистого і національного "я". За це можна його гань­бити, але не забувати, що він не винуватий: попи і ксьонзи вбили в його душі почуття національної гідности, самопошани. Вони щонеділі, ведучи оповіді про біблійних царів і пророків, спрямовували мислення в сторону чужого божества.
Заздрість — це досада, роздратування, почуття меншої вартости. "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене не сіяно, не орано". Використовуючи заздрість (низькі почування), північні зайди рекли: "Грабуй заможника, виганяй з хати, бери собі його білу хату, оране поле!"
Заздрісні люди — гірші люди. Є в нас прислів'я: залізо іржа з'їдає, а заздрий від заздрощів погибає. У Панаса Мирного чита­ємо: "Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував". У Михайла Коцюбинського читаємо: ""Якого хліба навозив!" — подумав він із заздрістю, мало не з ненавистю до брата". У Тараса Шевченка читаємо: "Заздро, що в брата є в коморі і на дворі, і весело в хаті".
Не будьмо заздрісними — не будьмо гір­шими людьми! У сусіда (співвітчизника твого) краща хата — прийди і привітай його. І скажи: "Горджуся, що маю доброго сусіда! Горджуся кращими людьми села! Між кращими я кращаю, учуся в них краси, кмітливости, хочу бути таким, як вони. І ще кращим хочу бути, щоб і мене вітали з перемогою".
"Кожна людина хоче бути багатою, щас­ливою, і тому заздрить, що в неї немає того, що її сусіди мають; заздрість — риса характеру, притаманна кожній людині". Саме хотіння бути багатим, щасливим не робить людину багатою, щасливою. Заздрістю ніхто себе не ощасливив, не збагатив.
У світі устійнилася думка: щастя не там, де розкоші (розкішні вози, меблі, обіди), а там, де приємний настрій на душі, блаженство. Є багато таких людей, які живуть в розкошах і розкошів не відчувають: не мають часу в розкошах розкошувати. Їхні душі стомлені стражданнями, незгодами, клопотами. У ма­теріяльних розкошах зберегти душевну роз­кіш інколи тяжче, ніж у скромному житті.
Так є: заздрість і самолюбство притаманне вдачі людській, отож — заздри по-розумному! У сусіда біля хати гарна огорожа. Наснаж себе заздрістю світлою: постав біля хати ще кращу огорожу. І люби себе — але так люби, щоб твоя любов до себе не була висміяна людьми.
Люби себе так, щоб тебе любили люди: люби свою чесність, охайність. Люби своє небайдуже ставлення до Вітчизни, щирою любов'ю люби щирих людей. Люби сам себе, контролюючи свої спонуки (тілесні інстинк­ти). Щоб любов до себе була шляхетною, облагороднюй своє "я" небайдужим ставлен­ням до ближчих своїх. Не ослаблюй себе пасивною любов'ю до України, "рідної сторо­ноньки", "рідної мови". Діючою любов'ю звеличуй життя свого небайдужого "я"!
Чим вищий духовний рівень небайдужого "я", тим вища в нього здібність бути корисним для рідних людей. (Байдуже "я" не має май­бутнього — воно не живе для добра Віт­чизни, тобто не живе для майбутнього дітей своїх. Бай­дуже "я" живе для дрібничкового особистого щастя: ще ніхто собі щастя не створив, забувши рідну матір, утративши зв'язок з коренем своїм).
З небайдужих "я" твориться небайдужа нація — нація пристрасної духовости, нація ди­намічна, творча. Нестерпні умови лихоліття, уторгнення чужих сил такій нації не страшні! Її небайдуже національне "я" горить сильними почуттями. Горить самобутнім мисленням, всеперемагаючим хотіння самому свій поря­док утверджувати на своїй землі. Ні одне синівське "я" такої нації не нидіє в байдужості, безтурботності. Ніколи і ніхто не був здібний тримати небайдужу націю в духовній чи економічній неволі!
4-в. Узгоджене "Я". Кожна людина хоче бути пошанована, хоче мати добрий настрій, приємних приятелів, щасливе особисте і ро­динне життя, гарний вигляд, добре здоров'я. Та не завжди хотіння увінчуються успіхами: є думка, що все залежить від людської вдачі, поведінки, оточення.
Вдача — душевні властивості людини. По вдачі пізнаються її дії і пізнається її поведінка. У родині двоє сестер і двоє братів: чотири інакші вдачі. Є вдача щира, ніжна, добро­зич­лива, стримана, співчутлива. Є вдача скупа, жор­стока, мовчазна, неспівчутлива. Є вдача про­ворна, працьовита. Є вдача лінива, збайдужіла.
Поведінка — спосіб життя людини, її ставлення до себе, до ближчих і до оточення. І здається: кожний може поводитися так, як йому підказує його вдача. Та справді не завжди так буває: кожна родина і громада має свої правила поведінки. І чим ці правила чіткіші і краще впроваджені в життя, тим краща, міцніша родина, громада. Хто не шанує громадських правил, той стає людиною не бажаною в громаді.
І порядна родина, коли хтось з її членів не шанує родинних правил і звичаїв, каже: "Іди від нас. Шкода тебе, рідна ти душа. Але твоя поведінка робить лихі впливи на життя родини. Родина не хоче стати жертвою твого лихого навику, набутого на вулиці, твого сліпого самолюбства і жорстокого ставлення до звичаїв рідної родини".
Є думка, що діти з доброї родини мають добру поведінку. Згадаю такий приклад: дівчина познайомилася з юнаком. І каже йому: "Без відома мами і тата не можу з тобою зустрічатися. Прийди до нас на обід. Як матиму згоду родичів, стрічатимуся з тобою". Юнак не схотів знайомитися з її родиною. Він під'їхав до дому і почав трубіти, свистіти. Дівчина на свист не вибігла. Вона не хоче стрічатися з невихованим юнаком.
Юнак, який походить з доброї родини, знає, як поводитися. Завітавши в гості до дів­чини, він привітався з нею, а потім з її мамою, татом, бабусею, дідусем, сестрою, братом. І спитав маму, чи може він з Надійкою піти в кіно. Після кіно Надійка угостила Святослава вечерею.
Святослав, відходячи, поцілував руку На­дійчиній мамі. (Цілування руки маминої — давній український звичай світлий, благо­родний. У ньому висловлюється благодар­ність матері за те, що вона виростила чарівну доньку: милу дівчиноньку, яка душу юнака опромінила найприємнішими почуттями — любов'ю).
Ми ознайомилися з поведінкою двох юнаків: вони добрі, красиві, але один з них не отримав у родині доброго виховання, має неузгоджене "я". Він щиро свистом викликав дівчину, а вона не вийшла: бо справа не в щирості, а в культурі щирости, в умінні зустрічатися з дівчиною красиво, приємно. Юнак, розгнівавшись, що дівчина не вийшла на його свист, роздратовано їхав вулицею, авто наскочило на стовп. І юнак у розпачі попав у біду.
Немає на світі такої людини, до якої б не загощувала біда. Є сотні бід, і кожна інакша змістом, інакша шляхом появлення. Де біда, там часто буває й гнів: гнів на спричинників біди. Є думка, що гнів людині потрібний. І так, і ні.
Гнів — вияв сильного обурення, розгнівана людина роздратована, її нерви збуджені. Є такі люди, що в них від гніву тремтять уста, руки. Є люди з нахилом до швидкого гніву. Є люди, яких тяжко розгнівити. Чуємо, сусід каже: "Як же не гніватися? Злять приятелі, злять вороги, злять жінка і діти". Так є: без гніву тяжко жити, але жити з гнівом ще тяжче.
"Розгнівана людина агресивна — агресив­ність корисна прикмета людини", — дехто каже. Ні, агресивність, спричинена гнівом, безумна: гнів затемнив мислення і мислення ослабло: ослабли світлі почування, розсуд­лива розважність. Іван Франко пише, що "гнів — це вогонь, чим більше дров кладеш, тим ярче полум'я лютує ясне".
Треба гнів гасити, зменшувати його прояви. Хто мало гнівається, той довше живе. Хто мало гнівається, той охороняє здоров'я тіла й душі, утверджує узгоджене "я". "Я нер­вовий, і тому швидко гніваюся, розрівнова­жуюся. І мене не люблять люди. Та я їм кажу: "За правду стою!" А люди відповідають: "Глупа твоя правда, бо роздратована, розстроєна, відштовхуюча. Про правду треба говорити спокійно, розважливо"".
Не говори людям: "Я нервовий, мені болить, я роздратований". Якщо ти нервовий, значить ти ослаблений:ослаблене твоє мис­лен­ня і почування — у тебе неузгоджене "я". Маєш ослаблену силу, яка гальмує спалах роздратування. Поздоровішай! Поздоро­вішаєш, то й будеш на світ дивитися очима світлішими, умітимеш себе гамувати, уміти­меш боротися з неприємними збудженнями. Поздоровішай, не надоїдаючи людям опові­данням про свою нервовість.
Кожній людині треба з собою боротися: рятуватися від лихих вад, звичок, почувань. І треба вміти себе в думці поганьбити, осудити ту хвилину, в яку була гнівом ослаблена душа. І треба сказати собі строге слово: "Ні, ні, не вийду сам з себе! Збережу почуття гідности — збережу узгодженість свого "я".
Не принижу сам себе, показуючи людям роздратоване обличчя — роздратоване об­личчя неприємне. І людям псує настрій. Стерплю все, вип'ю шклянку холодної води: погашу полум'я безумного роздратування. Усміх подарую людям, збережу гідність!"
Є в нашому народі стародавній вислів: "Лишіть ту людину, хай перебіситься, прийде до себе". Ніяка людина не запрошує біса в гості, біс сам приходить тоді, коли людина роз­дратована. Значить треба не роздрато­вуватися, чуючи образливі слова чи бачачи прикрість. Треба не виходити з нормального стану: зберігаючи врівноваження і самоопа­ну­вання, треба на образи не відповідати обра­зами. Щоб на образи не відповідати обра­зами, треба мати правильний погляд на образу.
Образа — овоч глупих людей. Не споживай його — не приймай глупого овочу в душу свою, не роздратовуйся глупим овочем і ближчих своїх не роздратовуй ним. Якщо вмієш на образи відповідати благородним спокоєм, значить ти маєш узгоджене "я" (виховане, врівноважене, благородне).
Щоб легше зберегти спокій, чуючи образи, тримай в душі наснагу віри в гідність узгод­женого "я" — до себе в думці говори: "Роздрато­вана людина має ослаблену душу, биття серця неправильне, лице ненормальне. Я щасливий, бо не роздратований. Я розумний, бо на образи не відповідаю образами. Я достойний, бо не попадаю під вплив роздратованої люди­ни. Я маю достойне узгоджене "я"". (Вивчи напам'ять ці слова, і в душі промовляй їх тоді, коли гнів горить, як вогонь, і нерозсудливі люди до вогню доливають оливи).
Потрясіння — значить глибоке зворушення, тяжка схвильованість, хвилі глибокого пере­жи­вання. І в цей час найблагородніша людина охоплюється таким нервовим трепетом, що її розум стає ніби отетерілим, чуття отуманю­ються. Усім раджу у хвилю жахного звору­шення усміхнутися: в усміхові затаєна сила, яка зменшує рівень збудження. Є вислів: сміх крізь сльози, сміх відпружнює нерви, які від глибокого переживання натягнуті, як струни.
Людина своєю поведінкою збільшує свою вартість, або — зменшує. Є прислів'я: від однієї паршивої вівці все стадо опаршивіє. Громада — це стадо. Коли в громаді появляється людина з неузгодженим "я", вона каже, що "все не так, усюди безпорядок, провідники сякі й такі, людей добрих немає, правди немає, голос народу непошанований, треба рятувати громаду!". Людина з неузгодженим "я" вважає себе "рятівником громади, чести, порядку", і вона є дуже небезпечна тому, що називає порядком тільки той порядок, який їй вигідний. Нещасна та громада, яка має такого "рятівника". Є декілька причин формування неузгодженого "я": хиби вдачі, неправильне виховання, неправильне харчування, хвороби.
У вихованої людини гнів вихований, урівноважений. Хто вміє гніватися на себе, той вміє критично ставитися до помислів і почуттів свого узгодженого "я". Гнів благо­родний той, який кличе душу до добра, гніваючись на зло. У душі Тараса Шевченка пломенів народний гнів до вторжника-москаля, який робить лихо. І тому, "кохайтеся чорнобриві та не з москалями", "москалі — чужі люди", прибулі з Московщини.
Людина людину ощасливлює поведінкою, вдачею своєю, або — знещасливлює. Знаємо: чим краще обшліфований діямант, тим він дорожчий, красивіший. Людина повинна сама себе шліфувати — бути майстром узгодженого "я", осяяного рідними святощами, самопіз­нанням і самовдосконаленням.
(Усе, що рідне єству твоєму, усе, що увіко­вічнює рід твій, усе, що обороняє незалежність і небайдужість твого "я", усе, що зріднює тебе з родиною твоєю, з Батьків­щиною твоєю, в ім'я якої ти облагороднюєш зміст життя свого, усе, що ознаменовує твої світлі навики і закони твоєї поведінки, є твоєю рідною святістю).
Ощасливлюй сам себе: своє особисте "я" узгоджуй з "я" громади, до якої ти належиш. "А от я інакше розумію незалежність і узгодженість "я": як я незалежний, то чому маю себе взалежнювати від громади і Бать­ківщини? Незалежне значить не залежне!" Помиляєшся, сам собі шкоду завдаючи, па­м'ятай: незалежне "я" може свою незалежність оборонити тільки залежністю від "я" рідного народу, рідної громади, рідного провідника.
Ти вийшов з тіла і душі народу — ти є тілом і душею народу. І ти, обороняючи свій народ, свою громаду, свого провідника, справді обороняєш сам себе, обороняєш незалежність свого "я": узгоджуєш своє "я" з вічністю "я" народного, вічнієш ти!
Людина без людей не могла б стати людиною. Якщо ти цього не розумієш, то твоє "я" неправильно розвинене, твоє "я" живе неузгоджено з "я" твого народу. Очевидно, та­ке занапащене "я" стає незалежним від "я" народу свого, тому що воно не має май­бутнього: йому призначений відхід у безвість.
Неузгоджене "я" ("я" незалежне від долі народу) утрачає зв'язок з своїм минулим, сучасним і майбутнім: утрачає зв'язок з своїм животворним коренем — з єством народу. Дерево, яке втратило зв'язок з коренем, стає погноєм для того дерева, яке живе узгоджено з коренем своїм.
Узгоджене "я" думає, що має зробити для свого майбутнього — для вічности своєї у вічності пам'яти народної. Узгоджене "я" живе, щоб щасливитися, приносячи користь Вітчизні: таке "я" є частиною сили, частиною слави і вічности Вітчизняної, навіки воно за­карбовується у житті роду, родини, громади.
Узгоджене "я" змістовне самобутньою незалежністю, виявами небайдужости, багате світлими почуваннями: любов'ю до природи і її пісень, любов'ю до вартісного слова, чистої совісти. Узгоджене "я" розважне, самоопано­вуюче, роздумуюче, питаюче себе: яка я людина? Що в мені добре і що в мені зле? Чи в добрі моєму все добре, чи в злі моєму все зле?
Чому одні люди люблять в мені те, що зле, а чому інші люди люблять в мені те, що добре? З якими людьми я повинен приятелювати? Умію я, приятелюючи, дарувати приятелям добрий настрій? Чи може люди не люблять зі мною приятелювати, вважаючи мене дрібнич­ковим, прискіпливим, нетактовним, залюб­леним в обмеженість свого обивательського "я". Чи може мій вигляд (мій одяг, взуття, моє обличчя) неприємний для ока людського? Які мої судження про себе правильні, а які — хибні?
Узгоджене "я", щоб мати щастя, старається ближчим дарувати щастя. Ідучи в гості дарує приятелям усмішку, порозуміння, злагод­женість, приємне слово, співчуття, виховану шанобливість, обадьорення.
Узгоджене "я" не знецінює те, що ближчим подобається. Не накидає ближчим свого погляду на смак, красу, моду. І не показує пихатої самовпевнености. І не нервується, виявляючи хотіння почати суперечку.
Узгоджене "я" не обмовляє, не принижує себе надмірно високою думкою про себе, про свої знання, заслуги, досвіди, уміння. І не ставиться зневажливо до рідних авторитетів. І не проявляє байдужости до слабих, бідних, скривджених, осміяних людей. І не проявляє солодкої улесливости, зухвалої зарозумілости. І не вважає себе знавцем усього. І не при­ятелює з ворогом Вітчизни рідної. І ніде не зловживає гостинністю, не об'їдається і не обпивається. І не забирає в приятелів часу на дрібничкове, порожнє, довге, нудне, стомлене, беззмістовне балакання.
(Балакун любить про якусь справу довго говорити, на ділі ж не думаючи її виконувати чи спричинитися чимсь виконанню. У такого говоруна слова сипляться, як полова. Шукати в них толку не треба, ставитися до них поважно не треба).
Узгоджене "я" знає: отримує той, хто дає, і тому завжди прагне ближньому щось дати, чимсь помогти, чимсь потішити, якусь при­ємність зробити. Узгоджене "я" має рідну віру в себе і свій народ. Віра в себе — таїна життєвих успіхів. Але вірити в себе (бути певним у себе) без доведень, що віра в себе дає користь, зна­чить мати пустоцвітну віру. Вір у себе, до­вер­шеними ділами свою віру перевіряючи і зміц­нюючи. Віра в себе має основуватися на знанні себе, на вимогливості до себе, на прак­тичній перевірці здібностей і спроможностей своїх.
Віру в себе повинна людина творити, працюючи над удосконаленням свого "я", над поглибленням його змісту, над розвитком його здібностей. Вір у себе, перемагаючи перешкоди і радуючи ближніх своїх. Твоє "я", з достойністю входячи у світ "я" ближніх твоїх, самообезсмертнюється. Коли ти успіх здійснюєш, завдаючи біль ближньому своєму, успіх твій не принесе тобі щастя. Коли ти почав здійснювати справу з думкою, що з неї нічого доброго не вийде, ти її добре не виконаєш: віра в гірше погіршує справу.
Узгоджене "я" постійно дбає про злагод­женість почувань тілесних і духовних, осо­бистих і національних, дбає про злагод­женість "я" зовнішнього і "я" внутрішнього (злагоджені хід, дихання, говорення, рухи рук). Пристойно, добре припасований одяг і обув, і відповідно до пори року і віку — усе це свідчить про душевну злагодженість, красиве відчуття вибагливости, правильне розуміння себе й оточення.
Є в народі вислів: людина без серця. Коли ти маєш серце, щоб тільки себе любити, ти не маєш доброго серця і не маєш доброї любови до себе. Ти любиш себе любов'ю, яка крім тебе нікому непотрібна: значить ти любиш себе любов'ю нікому непотрібною. Хто любить себе любов'ю нікому не потрібною, той нікому не потрібний. Нікому не потрібне "я" нікого не радує і нікого не журить. Ніяка громада (станиця) не шанує пам'яти про нікому не потрібне "я".
Узгоджене "я" так живе для себе, щоб приносити приємність громаді (станиці). І серце такої добротної людини озивається в серцях побратимів і посестер. І стає нетлінним скарбом завтрашніх поколінь. Нове поко­ління щасливішає, коли має славних дідів своїх, дідів, які були здібні жити законами узгодженого "я".
Я вже казав: людина родиться, щоб учи­тися бути людиною, людина родиться, щоб бути учителем свого "я". Наука самопізнання — наука найвеличніша, наука тяжка і вічна: найтяжче людині вчити своє "я". Той, хто зумів своє серце зробити своїм вірним учнем, може вважатися майстром свого життя. Священні години самопізнання призначені, щоб людина вільно сама себе вчила, пізнавала, пізнаючи свою рідну віру, себе і ближчих своїх, своє місце в світі.
Людині хочеться бути у серцях ближніх своїх. Коли хочеш увійти у серця ближніх своїх, не виходь із серця свого ні в час спокою, ні в час гніву, ні в час перемоги, ні в час поразки, ні в бідності, ні в багатстві, ні в здоров'ї, ні в хворобі. У всіх обставинах і в усіх часах найкорисніше залишатися достойною людиною — май "я" незалежне, небайдуже, узгоджене, і світ належатиме тобі, і ти нале­жатимеш світові!
5. Правильне Харчування має якісну Поживу, національне Вариво, Обрядність.
Життя там, де умовини потрібні для за­родження і утвердження життя: Світло, Вода, Повітря, Тепло, Їжа.
Людина черпає життєву енергію з Повітря і Сонця. Пожива (хліб, масло, овочі) — енергія сонця, ясніше: сонце випромінює енергію, під впливом якої в рослинах з неорганічних ре­човин творяться органічні сполуки. Вуглево­дами, жирами, білками, створеними рос­линою, живиться людина.
Харчі, які йдуть в людину, повинні бути доброякісні. І повинен бути правильний спосіб їхнього споживання. Коли повітря, вода, їжа недоброякісні (несвіжі, насичені от­ру­тами, невідповідними складниками) енергія людини слабне, життя стає пригнобленим, постає кволе мислення, меркне якість чуттєвого сприймання світу.
Є три основні раси — Біла, Жовта, Чорна. Головну участь у формуванні рас (і расових особливостей) брали Сонце і Земля. Усі раси — діти Сонця і Землі. (Привізши до Ню Йорку горнятко води з Дніпра і горнятко води з Ама­зонки, можна в лябораторії визначити, з якої ріки взята вода. Справа не в Н2О, а у тих складниках, які входять у Н2О, і в їхніх влас­тивостях. З якісної поживи твориться якісна нервова система. Харчі беруть участь і в фор­муванні расових властивостей, вдач; є вислів -скажи, що ти їси, і я скажу, хто ти такий, звідки ти, з якого ти коріння походиш, якої ти раси).
5-а. Якісна пожива. Оріяна — Первоколиска народів Білої раси. Оріяна має виняткове на плянеті Земля формування земляної поверхні. На ній найбуйніше проявили життя первісні рослини, даючи поживу для тваринного світу. Земля — місце життя людини. Українці кажуть мати-Земля: слово "земля" значить "життя". "І сонечко серед неба Опинилось — стало, Мов жених той молодую, Землю оглядає" — каже Тарас Шевченко, маючи оріянське світо­від­чування.
В українців Земля має лице: вторжника, який вторгнувся на рідну землю, треба "стерти з лиця землі", "змести з лиця рідної землі наїз­ника-москаля". Під час весілля дівчині ба­жають щастя, кажучи: "Будь квітуча і родюча, як земля". Воїн, повертаючись з чужих країн, стає на коліна і цілує рідну землю — Матір кор­милицю. Знаємо: цар Святослав Хороб­рий, ка­жучи чесне слово, клявся, пучкою доторка­ючись до матері-Землі. Наша Земля — наше Життя: боронимо Землю, щоб мати Життя.
Оріяна давала білій перволюдині Якісну Поживу, воду, лагідне сонце, бадьоре повітря, формуючи її тіло, її нервову систему, її духовну енергію. Маючи добротні умовини для життя, білі перволюди стали особливо енергійними. Вони ішли з Оріяни на Схід, Захід, Північ, Південь. Вони перші обпливли плянету Землю, довідалися, що крім них є ще Жовта і Чорна раси.
Якісна Пожива росте на якісній землі. У вірі внуків Дажбожих був обряд Першої борозни, Зажинків, Обжинків, обряд печення Калача, Краваю. Праця, присвячена виро­щенню хліба і виготовленню хліба, вважалася світлою (святою).
Поживу (джерело життя) не повинні продукувати люди, для яких гроші є богом: там, де гроші стають богом, Бога немає. Пожива має бути призначена для людини, а не для безчесних прибутків: на ринок часто йде пожива, вирощена на землі, затруєній шкідли­вими хімікаліями. Поживу, насичену шкід­ливими хімікаліями, людина, споживаючи, скорочує собі життя, ослаблює працездат­ність, нервову систему, і життя стає морем страждань. Більше, як 1500 хімікаліїв затрою­ють харч, даючи харчеві приємний колір, приємний запах, приємний смак, і оберігаючи харч від псуття. Щоб м'ясо було м'яке і круп­нисте, в їжу телятам дають "діетилстилбес­трол". Людина, споживаючи хімікалізований харч, дістає високе тиснення крови, пістряк, шлункові, ниркові, печінкові, нервові та інші хвороби.
Наприклад, 50 відсотків хворих на пістряк (рак) є жертвами хімікалізованого харчу чи хлоридизованої води.
Затруєне повітря — носій хвороб. І особ­ливо відчутно це в індустріяльних містах. Під час випродукування однієї тисячі сталі, викидається в небо 40 тонн пилу, 40 тонн сірчистого газу, 50 тонн окису вуглецю. За 14 годин одна тисяча автомашин викидає в небо 3 тонни окису вуглецю, 100 кілограмів окису азоту. Гази ці нищать здоров'я людини, одяг, нищать ліси, сади, городину.
Їжа (якщо людина дбає про здоров'я) повинна бути без домішок і запобіжників від псуття. (Я хочу, щоб побратими і посестри мали ділянки землі, і самі вирощували збіжжя, городину, розводили скотину. І споживали якісні харчі, дбаючи про правильне харчу­вання).
5-б. Національне вариво. Говорячи про національне вариво, треба зазначити, що їс­тівне — неїстівне, неїстівне — їстівне. Наприк­лад, філіппінське плем'я Садеїв живиться черв'я­ками, які викопує з землі. Українці в 33 році вмирали з голоду, але не охоче їли дощових черв'яків, черепашкових равликів. Є народи, в яких ця їжа вважається делікатесом. Українці — споживачі найдобірніших у світі харчів.
Японці в першорядних ресторанах їдять смажене гадюче м'ясо. Стародавні ізраельтяни їли сарану. Індуси не їдять коров'ячого м'яса: вважають корову членом родини, корми­лицею дітей. У Америці законом заборонено бити собаку: собака ніби є членом родини. У древні часи Азтеки розводили собак на м'ясо. Араби і жиди не їдять свинини.
Буваючи в Мехіці, Турції, Німеччині, Греції, Іраку, Індії, я відчував: кожна нація гордиться своїм національним варивом. У національній кухні проявлені смаки нації, її обряди, її спосіб харчування. І її гостинність. Є в українців прислів'я: "Гість у хату — Бог у хату". Гостя просять сісти на найпочеснішому місці. Коли є доньки, то кажуть: "Сідайте, щоб старости сідали".
Усім відомо: українське національне ва­риво подобається людям усіх національностей — подобається вишуканими смаками, висо­кими поживними якостями, різноманітністю страв. Є десятки різних борщів, вареників. У"Енеїді" Івана Котляревського читаємо: "їли різнії потрави: свинячу голову до хрону, і локшину на переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, і з маком медовий шулик". "І кубками пили слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець, горілку просту і калганку". "Слас­тьони, коржики, стовпці, вареники пшеничні, білі, пухкі з кав'яром буханці, часник, рогіз, паслін, кислиці, козельці, терн, глід, полуниці, крутії яйця з сирівцем".
Є все: заливна яловичина, холодець із свинини, риба смажена в сухарях, заєць у сметані, гуска, запечена з яблуками і кар­топ­лею, маківник, узвар, пампушки, медівни­ко­вий пиріг, рибний холодець, кисіль молочний, кисіль овочевий, свинина, запечена з чорно­сливом, калач, сирник, бабка, пироги, голуб­ці, капусняк. І напитки: квас, мед, сивуха, пиво, варенуха, запіканка, спотикач, вишнів­ка, слив'янка, десятки різних напоїв. Оче­видно, таких напоїв і харчів ніколи не бачили жителі Синаю, болотистої убогої Московії, та інших країн, земля яких мало плодоносна.
5-в. Обрядність. Усі стародавні люди їли руками, сидячи колом на полі біля вогню чи на долівці в печері, в глиняній хаті. У Трипільській Україні, у Месопотамії, Єгипті були стільці і столи. Під час обіду ніхто не користувався ложками, вилками.
Стародавні українці, сідаючи обідати, мили руки й ноги. Коли приходив до хати гість, то господар чи господиня давали йому води і рушник. Мили руки перед обідом сумеріяни і старі юдеї. І це вважалося обрядом — отцівським заповітом.
Учні Ісуса Христа хліб їли брудними руками. Єрусалимські рабіни питали Христа: "Чого Твої учні ламають переказа старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають". Христос відповідав: "Не теє, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить".
Я кажу: чистота рук — одна з важливих заходів охорони здоров'я. На брудних руках (спотілих, масних, з залишками крапель їжі) множаться різні мікроби. На одному квадратному сантиметрі брудної шкіри можна знайти 30 тисяч мікробів, між якими є й такі, які несуть шлункові різні хвороби. Коли ти завітав у гості, де люди твої любі обідають, не спіши зі всіми вітатися, подаючи руку. Красиво вклонися, побажай смачного. Коли тебе запросять до столу, то перед тим, як брати ложку, помий руки.
Сів обідати — не розмовляй, тримаючи їжу в роті. І голосно не смійся. Корисно обідати мовчки. А коли говориш, то говори про справи веселі, красиві, приємні. І про веселі справи не треба говорити збуджено: висока емоційна приємність під час обіду зайва. Не говори, під час обіду про справи важливі. Важ­ливі справи вимагають напруженого мис­лення. Напружене мислення ослаблює працю шлунку.
Пообідавши, відпочинь. Не спіши тяжку працю виконувати, маючи повний шлунок. Пригадай: лев, наївшись, лягає спочити, собака йде, щоб подрімати. Шлунок людини не дуже характером праці відрізняється від шлунку тварини.
Не їж тяжкостравної їжі, ідучи спати. У людини, яка спить, серце сповільнює діяль­ність: дай можливість спочити й шлункові. Шлунок, який тяжко працює під час сну, покарає тебе за необачність: зробить твій сон неглибоким, і ти вранці встанеш стомленим.
Щомісяця в четвертий понеділок (коли немає свят, гостей, подорожування, хвороби), дуже корисно голодувати — пити теплу пере­варену воду, або овочевий сік. Даючи спо­чинок шлункові, ти скріплюєш здоров'я. (Харч, сон, одяг повинні бути узгоджені. Смак твого обіду залежить також від того, як ти вночі спав. Невиспаній людині смачний обід несмачний. Не можна визначити скільки людина повинна спати — 6, 7, 9 годин. Усе залежить від вдачі людини, її здоров'я, віку, обставин, способу праці й життя.
(Коли хочеш швидко заснути, зроби так, щоб тебе ніщо не збуджувало: шум, голоси, світло, запахи, холод, гаряч. Не лягай спати, маючи поганий збуджений настрій. Лігши спати, не починай думати про важливі справи: напружене думання проганяє сон. Постіль треба мати з бавовняної, лляної чи вовняної тканини.
Постіль і одяг з тканин синтетичних матеріялів стомлює тіло, псує настрій, збіднює бадьорість мислення. Тіло наше дихає, ви­діляє вологість: синтетичні матеріяли пере­шкоджають тілові правильно дихати).
У домі найчистішим місцем має бути кухня. У ній — свіже повітря, чистий посуд. Той, хто їжу готує, чисто одягнений. Обід, приготовлений чепурним поварем, не тільки споживається з більшим смаком, а й краще засвоюється.
Приємно обідати з людиною, яка вміє красиво їсти. Мати навчає сина: не став лікті на стіл, не жуй голосно, не піднось ножа до рота, ложкою бери борщ від себе. І не сідай за стіл, коли твоя наречена ще за стіл не сіла. І не вставай з-за столу, не перепросивши сусідів. Не клади руки на плече сусіда, який обідає. І не стій над ним, оповідаючи щось: він має думати про обід, а не про твої оповіді.
І не кажи, сидячи за столом, що обід несмачний. Біля тебе сусід споживає обід зі смаком: неприємною оцінкою обіду не псуй йому настрою. Смачне — несмачне, несмачне — смачне. Коли зліва сидить жінка, а справа -чоловік, і господиня перед тобою поставила макітру з варениками, будь чемним: ласкаво запроси до вареників жінку, а потім собі бери. І запроси й сусіда свого. Коли в тарілці залишив їжу, то, щоб знали, що ти вже пообідав, поклади в тарілці вилку і ніж у формі літери "х".
Є в українців обряд щедротно запрошу­вати гостя до їжі. "Та їжте. Ще трохи з'їжте. Боже, чому ж ви не їсте — розгнівалися? Може несмачне?" Обряд запрошення устійнився двома мотивами: хліб, сіль в кожній хаті лежить на столі. Гість не почне їсти без запрошення.
Українці мали хліба, м'ясива, вару вдо­сталь. І часто ішли в гості, не будучи голодними. І їли тільки тоді, коли їх дуже запрошували та ще й чарку наливали. Гості об'їдалися, ставали лінивими і байдужими до справ життєйських. І казали: "Хай так буде, як буде, аби не гірше".
(Байдужість, викликана об'їданням, небез­печна: в людини появляється лінива миро­любність, яка й помогла голодним північним наїзникам запанувати "в Малоросії, гдє всьо обілієм дишет").
Чи потрібна молитва перед обідом? Не сідайте обідати з зіпсутим настроєм, з гнівом у серці. У розгніваної людини міняється вираз обличчя, діяльність серця, легень, шлунку, міняється інтонація голосу. З неприємним настроєм спожитий обід неправильно засвою­ється. Щоб відповідний настрій (душевний спокій) мати, щоб шлунок підготовити прийняти поживу, розумна людина перед обідом помолиться.
(Кажучи молитву, треба думати тільки про зміст молитви — така духовна обрядність створює приємний настрій, заспокійливо діє на людину, оприємнює її почування. І після молитви треба усміхнутися до сусідів — ус­мішка є лагідним променем доброзичливости. І треба всім побажати смачного).
Найкращий харч для українця україн­ський, для індуса — індуський, для японця — японський, для жида — жидівський, для ескімоса — ескімоський. Якщо б ескімос почав харчуватися по-арабському, ескімоська раса почала б хворіти, гіршати, вимирати. Людина має жити узгоджено з матір'ю-Природою. Людина — дитина матері-Природи.
Від їжі залежить здоров'я, працездатність і продовження життя людини. Неправильне харчування виснажує і стомлює людину. Треба щодня снідати, обідати і вечеряти у визначений час. Треба мати нормальну вагу тіла: але краще мати чотири кілограми понад норму, ніж постійно міняти: то чотири кіло­грами нижче, то чотири — вище. Людина не може зберегти доброго здоров'я, мало рухаю­чись. Рух — наснага, яка потрібна людині так, як їжа і повітря.
6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність, Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність. Любов — воля: хто любить, тому що мусить, нещасний. Любови справжньої не можна перемогти і не можна випросити. Вона вільно родиться. Люди самі в себе залюблюються — любов їх одушевляє, любов робить їхнє життя приємнішим, натхненнішим, багатшим.
Залюблена людина краще себе відчуває, ніж незалюблена; залюбленій людині хочеться себе покращувати. Якби любов не була приємною, було б мало охочих любити. Любов народжена приємністю. І її треба робити приємною, красивою, чистою.
Любов була раніше, ніж Віра, Родина, поняття про Бога. Коли б не було Любови, то не було б і родини. Любов — справа не двох, а трьох: любов двох родить людину. І ново­народженою людиною опікується.
Любові притаманна стійкість: людина хоче любити постійно, а не хвилево. Хвилева Любов є хвилевою приємністю, а не Любов'ю. Залюблена людина хоче ввійти у святиню "я" тієї людини, яку вона любить, і в ній бути: і одночасно бути в собі, щоб зберегти себе.
Любов не має ціни: її не можна купувати і продавати: там, де торгівля Любов'ю, Любови немає: є тільки підробка під Любов. Вдачу людську можна пізнати по Любові: чим глибші переживання, тим глибша Любов. Людина відрізняється від людини по тому, як вона любить: як вона свою Любов проявляє і як вона до неї ставиться. Скільки на світі людей, стільки й доріг Любови.
Любов — душевне відчуття людини до людини, прагнення продовжити життя роду. Людина захоплюється красою людини. Душа захоплюється красою тому, що їй хочеться красивішати. Краса дає душі натхнення. У чутливої душі чутливе ставлення до краси. Чуттями людина відчуває красу, роблячи порівняння: між трьома красивими квітками одна буде найкрасивіша. Людина вихованих почуттів краще розуміється на красі.
Кожна епоха мала свої мірила краси і свої поняття краси. Краса є всюди: в людині, природі, слові, хвилюванні. Щоб душа була здоровою, не відбирайте в неї можливости єднатися з красою: їй потрібна красива при­рода, красивий схід сонця, красивий місяць, що "то виринає, то потопає", красива ус­мішка, задушевність, красиве слово, красивий погляд, красива зустріч і красиве розставання. Милуватися красою значить виласкав­люватися, ошляхетнюватися.
Душевна краса — найкрасивіша в світі краса! Світла Любов — квіти душевної краси. "Нащо мені краса моя, коли нема долі" (Т. Шевченко). Дівонько, ти ніжний коваль своєї долі, куй її: яку викуєш, така й буде. Краса твоя (коли вмієш її цінити) поможе тобі добру долю мати. Узгоджуй красу тілесну з красою душевною.
Людина — дитина Сонця і Землі. На плянеті Земля, у всій Сонячній системі, немає нічого красивішого за людину! Людині дуже при­ємно бути людиною. Людина, закохуючись у людину, звеличує людину, обожнює її. Не Богові хочеться мати образ людини — людині хочеться мати образ Бога. І людина олюднює Бога, щоб Бога наблизити до себе й себе наблизити до Бога.
Залюблена людина бачить у тій людині, яку вона любить, достоїнства: і ці достоїнства перебільшує, перехвалює. І власне там, де є хотіння перебільшувати достоїнства, випро­мінюється справжня Любов. Її звуть сліпою не тому, що вона сліпа, а тому, що вона не хоче коритися розумові, золотові, силі. Їй здається, що вона всі ці скарби має. І вона ставить себе вище них.
Любов — найкраще почуття, що є в людині: Любов до людини, Любов до краси, знання, природи. Не помилюся, сказавши: без Любови людина не була б людиною. І той, хто обожнює іншого (жену, мужа, провідника, письменника, співака, воїна), обожнює себе: бо ж, щоб когось обожнювати, треба мати душу божественну. У божественній душі почуття божественні.
Людина, звеличуючи людину, яку вона любить, звеличує себе. У тієї людини, яка звеличує провідника, письменника, воїна, співака, є в душі світлі пориви до величного, славного, відважного, красивого, достойного. Некрасиві душі красою не цікавляться. Духовно вбогі люди байдуже ставляться до духовних богатирів.
Залюблена людина, коли бачить якусь ваду в людині, яку вона любить, то старається її (ваду) приховати, применшити, не бачити. Людина в людині шукає не вад, не горя, а гідности й щастя.
Любов — найлюдяніше хотіння людини зріднитися з людиною. Любов — найзро­зу­міліше почуття двох людей. Любов помагає людині натхненно дивитися на світ і життя. Є Любов подібна на зворушливу пісню. Є Любов подібна на сірий день. Вірність — найчарівніша властивість Любови. Вірність зріднює мужа і жену. Вірність їм дає добре тілесне й духовне здоров'я: основу родинного щастя. Вірність — це чесність; чесність не хитрує, вона чиста й сердечна.
Любов — молитва душі, найдорожчий скарб Неба і Землі. І про це треба пам'ятати тим, які знають значення молитви і тим, які не знають. Любов — душевна радість: а там, де є радість, є здоров'я, натхнення, є прагнення жити, щоб працювати. Любов — свято життя: двоє залюблених найкраще себе розуміють при допомозі безсловесної мови, ім'я якій Любов.
Щоб любити, треба мати душу. Щоб любити, треба мати свідомість. Щоб любити, треба мати хотіння любити. Освідомлене хотіння любити відрізняє людину від животини. Як любити? Кожний любить по-своєму, і тому ніяка відповідь на це питання не буде задовільною. Є тільки міркування про правильну і хибну Любов.
6-а. Ненависть і ощадність. Якщо Любов вважається хвилюванням, то не забуваймо, що хвилювання — діяльність мозку. Хвилю­ван­ня можна свідомо контролювати силою во­льовости. Хвилююся тому, що хочу хвилю­ватися і тому, що не можу не хвилюватися.
Я вже говорив, що в людині є "я" -нелюдяне і людяне. Людина має декілька "я". "Я" збайдужіння — найнікчемніше "я": збай­дужіла людина нікого не любить, нікому не співчує, вона замкнута в собі, живить себе нешляхетною Любов'ю до себе. Нещасна та людина, яка залюбилася у збайдужілу люди­ну: нещастя там, де немає взаємної Любови.
У людському "я" ще живуть спонуки нелюдські, негідні. Їх часто звуть тваринними. Самець у самиці не жадає згоди. У первісні часи муж не жадав від жени згоди — він її любив, згоди не чекаючи. І ці спонуки й досі залишилися у вдачі людській: і тому в найцивілізованіших країнах ще є насильства. (Він зустрів її на вулиці, і в думці жадає її. Він має шанувати її за те, що вона в його душі викликала Любов, а не заподіювати їй кривду. Душа, що чесно любить, очеснює себе).
Самодисципліна — уміння свідомо ненави­діти в собі хотіння нелюдяного "я", і свідомо поневолювати їх. І такою Ненавистю облаго­роднювати свою Любов, свій шлях самопіз­нання. Людина, ненавидячи в собі грубі хотіння, страждає: але в цьому стражданні зріють зерна красивої духовної волі. І так є: тільки той має право любити себе, хто здібний себе ненавидіти: ненавидіти свої низькі стимули. Ненависть людини до своїх низьких хотінь їй так потрібна, як потрібна Любов до високих хотінь.
Краса й величність людської моралі в тому, що людина вміє силою своєї вольовости контролювати жадання низькі, і про них не говорити найближчим своїм. Віра в добрі почування помагає людині творити добрі почування.
Любов — енергія душі й тіла. Енергія людини не є невичерпна. Енергію треба витрачати ощадно, обачливо. Силу любови вичерпує не любов, а порушення ритму любови: необачне ставлення до неї. Любити — значить енергію душі віддавати тій людині, яку ти любиш; Любов — велика цінність. Ощаджуй її, пам'ятай — мо­ральна Любов ощадлива, співчутлива, заду­шевно ніжна. І чим любов більш ощадлива, тим вона палкіша, глибша, красивіша.
Секс — приємність: але коли до неї ста­витися, як до головної приємности людської, то вона може зруйнувати людину так, як алкоголь — алкоголіка, наркотик — наркомана. Щаслива любов витримана, розсудлива, ощадна. Неморальне життя людину стомлює, напружує нерви настороженістю, журбою: все це виснажує душу. У виснаженій душі слабне не тільки енергія любови, а й життя. Щаслива та людина, яка, старіючи, має молоду любов. Старі люди молодої любови люблять живу людину і люблять її тоді, коли її між живими немає, і люблять пам'ять про неї.
6-б. Співпереживання і Жертовність. Лю­бови немає там, де немає Співпереживання. Любов — це турботливе ставлення людини до людини: турбуюся, бо люблю; люблю, бо турбуюся. Щасливо залюблені ті, в яких співчуття і Співпереживання випромінюються з сердець, і чуються в слові, в інтонації слова, в погляді, у виразі обличчя.
Щасливо залюблені мають весну в серці в усі пори року; між ними є рівність у почуваннях. Немає прагнень одного "я" па­нувати над другим "я". Жінка не є служницею чоловіка. Жінка — Друг. Другом бути тяжче, ніж служницею. Є жінка, яка воліє бути служницею в того мужа, який її вірно і ніжно любить, і за служіння обдаровує добротою.
Жінка-друг бере на себе велику відпо­відальність, половину родинного тягару. "Я рівною хочу бути", — каже жінка. І муж від­повідає: "Я тільки цього від тебе й хочу. Іди зі мною, будеш мішки носити, картопля вже обсохла". І жінка в ім'я рівности, піднімає мішок тяжкий. І чулий муж каже: "Ні, жі­ночко, я муж (мужність), а ти жена (життя). Ти готуєшся народити мені сина, доню. Твій жіночий труд тяжкий по-жіночому, мій чоловічий труд тяжчий по-чоловічому. Між нами хай буде рівність душевна, однаковою любов'ю любімо себе. Дбай про моє здоров'я так, як я дбаю про твоє: це й буде нашою рівністю. Не піднімай тяжких мішків".
Так є: що та рівність між чоловіком і же­ною варта, коли між ними немає Співпе­реживання? Не рівність, а вільність має бути, незалежність. Той, хто чується залежним, стає нервовим, нещасливим, пригнобленим. Є в нашому народі пісня: одружився і зажурився, і мискою, й колискою. Одруження — не журба, а приємна турбота: муж має з жоною думати про миску і колиску.
Коли одружуються двоє байдужих само­лю­бів, щасливого родинного життя у них немає. Він в ній бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. Вона в ньому бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. І вони живуть разом, самі себе пригноб­люючи: у них мало ясних днів. Їхні серця скупі на щире слово. Їхні обличчя скупі на щиру усмішку: у них душі скупі. Скупі душі ніколи не були щасливими.
У щасливому подружньому житті потрібна душевна близькість, спільність поглядів на любов, на життя, на віру. Є люди, які любляться, але говорять один одному слова грубі, зневажливі, неприємні. Це означає, що у них невиховані душі. З грубих душ випромінюється груба любов. Краса і глибина любови залежить від вдачі людської. Удача самолюбна має мілку любов: самолюбство перешкоджає відчути красу і щастя любови. Справжня любов там, де зворушена, трепетна душа, високі почування.
Усі хочуть мати любов у подружжі. Любов між мужом і женою щасливішає і міцнішає там, де є спільна віра, спільна мета. І головне: відсутність сварливости, образ. Є чоловіки, яким тяжко догодити: усе для них не так, а як — то часто вони й самі не знають, бо думки у них швидко міняються, і жінки такі бувають. І ніхто з них не винуватий: причина та, що вони є людьми неповноцінної вдачі. Вони бувають лагідними з приятелями і з чужими людьми, а в родині поводяться як грубіяни: така неповноцінність людська народжена непра­вильним вихованням.
Відомо, що щасливіше подружжя те, в якому муж і жена мають однакову групу крови, або близькі групи. Наприклад, "О" і "О", "А" і "А", або "АБ" і "Б", "Б" і "Б". Знаємо: жартівливість, веселість, замкнутість в собі, пристосованість до різних умовин життя є притаманністю тієї чи іншої групи крови.
Є двоє: вдача весела, яка навіть у прикру хвилину вміє всміхнутися і наснажитися вірою в прихід кращої хвилини, і вдача понура, яка навіть у радісну хвилину не вміє радіти і не має надії на прихід кращої хвилини. Їх може об'єднати хвилева закоханість (любов з першого погляду), та узгідненого подруж­нього життя вони не матимуть.
Молоді люди повинні вміти відрізняти закоханість від любови. Миттєва закоханість мілка — миттєво закохалися і миттєво розкохалися. Закоханість переходить у любов (кохання) тоді, коли переходить у дружбу. Дружба зміцнює любов.
Двоє людей стають друзями тоді, коли у них одна віра, одне розуміння життя, ото­чення, одне відчування любови до рідного народу. (Коли у закоханих немає любови до рідного народу, вони вважаються людьми байдужими: я вже говорив, що байдужі люди — дрібничкові самолюби. Їхнє життя мало одухотворене).
Закоханість буває бурхлива, сильна, але часто подібна на солом'яний вогонь. Зако­ханість, яка швидко гасне, означає, що вона мало проникла в душу: немає у закоханих спільного погляду на шлях життя. Там, де немає спільного погляду, появляється тінь недовір'я, яка перешкоджає задушевному обмінові думок і настроїв.
Кохання — нерозгадана сила людська, яка робить всі почуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) чутливішими, натхненнішими, дає їм палкіший жар сприймання життя. Великим коханням можуть кохатися тільки глибокі зворушливі душі. Кохана ставиться до коха­ного, як до себе. Її кохання випромінюється з її серця. Вона частинно забуває про своє "я, а він — про своє "я": з двох "я" твориться одне подвійне закохане "я". Їх єднає не тільки тілесна любов: їх єднає їхня рідна віра — єдині переконання і почування, єдині радощі і вболівання. З цього й жаріють квіти вірної любови.
Тілесне кохання, коли не співдіє з розумом, стає виснажливим, спустошуючим душу. Чуттєво-тілесне кохання має переходити в дружбу: а де дружба, там Співпереживання. Співпереживають ті, які самі собі болів не завдають зневажливими словами, співчут­ливістю збагачують душі свої.
І є думка, що жити з любов'ю в серці тяж­ко: не завжди за любов платиться любов'ю. Та жити з ненавистю в серці ще тяжче. Є люди, які люблять, але на любов не вміють відповідати любов'ю. Не знають, як виявити сердечну прихильність. Любов у таких людей може бути щира, вірна, але не барвиста. Закохані не всі вміють кохатися. Кохатися у квітах, у піснях, у книжках, у красі родинного життя треба вміти.
І роки не повинні мати великого значення в любові тоді, коли дві особи мають одну велику мету — мистецьку, наукову, політичну, гро­мадську, духовну. Велика мета вимагає великої душевної і тілесної енергії. Залюблені в мету забувають про різницю років, про різницю в освіті й багатстві. Велич мети їх єднає і робить подружнє життя щасливим. Звичайні люди цього не знаючи, дивуються, що вона на багато років молодша за нього. Наприклад, студентка Марія Склодовська і проф. Кюрі.
Молоді люди, які не мають в житті великої мети, задовольняються звичайним родинним життям. Є думка, що сільській молоді корисно одружуватися без великої різниці в роках. Спосіб сільського життя підказує, щоб вони були майже одних років: так було вчора. Сьогодні селянська молодь має вищу освіту. І її життя майже не відрізняється від життя міського.
Дівчата, які довгі роки присвячують науці, не мають часу нудьгувати у мріях кохання. Вони не подібні на тих безтурботних подруг, які про науку не думали. У безсонні ночі мріяли про лицаря на білому коні. Є вра­ження, що технологія життя робить кохання безбарвним. У країнах високої технології є намагання кохання замінити сексом. Секс без душевної краси не тривкий: кохалися без радости, розійшлися без смутку.
Жінка більше потребує друга, ніж чоловік. Склад душі жіночої такий, що їй потрібний радник, оборонець. Їй потрібна мужність (муж), щоб мати безпечнішу долю, їй часто хочеться виговоритися — все сказати вірному другові, щоб на душі полегшало. Чоловік переносить самітність легше, ніж жінка.
Усі чоловіки ждуть від жінок жіночности (ласки, співчуття, зрозуміння, співпереживан­ня). І особливо нетерпеливо чоловік жде від тієї жінки жіночности, яку він щиро любить. Він хоче, щоб любов відповідала на любов любов'ю. Чоловік, не діждавшись від любої жінки жіночности, починає на неї дивитися як на "живу річ", з погордою, часами з безпо­радною ненавистю. Інколи між людьми він неприємними словами ображає свою жену, ніби мститься, а справді робить це тому, щоб розвіяти досаду.
Інколи такий чоловік шукає потіху в колі мужчин, які топлять душу в чарці, або починає час проводити з знайомою жінкою, зовсім не красивою. Що він в ній знайшов? Знайшов співчуття, чутливу душу, ніжне слово — лік для душі. І є хитрі жінки, які, знаючи цю чоловічу слабість, не щирими, але ніжними словами ласкають їх. І є мужчини, які нездібні щиро до жени усміхнутися, а від неї ждуть ніжности, щирої усмішки.
"Перед одруженням звав принцесою. А тепер навіть не хочеш смітник з хати винести, служницею стала". Так є: не всі принцеси стають королевами. У первісні часи юнак брав дівчину силою. А тепер — усе узгоджено з правилами поведінки, ще й принцесою називає. І інколи, незважаючи на приємну життєву обрядовість, подружжя розлучається.
Причин розлучення багато, та найголов­нішою з них є зрада. Ревнивість робить любов жорстокою: заторкнуті найвразливіші якості гідности, дружби, приємности. Жорстока зрада закублюється у душах потайних, або розбещених.
Українки славляться охайністю, чепур­ніс­тю. Нечепурний мужчина — півбіди, нечепурна жінка — повна біда, на столі хліб, ложки і гребінець. І дивне те, що всі люди (чепурні й нечепурні) люблять охайність, чепурність. Таїна жіночої привабливости — чепурність, свіжість її льолі, охайність її тіла.
"Негарна я, задивляєшся на іншу, та ж вона старіша за мене!" "Так — але вона чепурніша". У чепурної жінки навіть старість не є дуже помітною. Тарас Шевченко, будучи вже старшою людиною, залюбився в молоду красиву дівчину і покинув її тому, що вона не була чепурною.
Жінка жіночна знає свою вартість — знає вартість своєї ніжности. Їй притаманна думка: чоловіче, ти покорив світ, а я покорю тебе, бо хочу бути покореною твоєю мужністю, щоб родити мужність. Хочу бути покореною тво­єю славою, щоб родити славу. Ніжна жінка ніжністю покоряє суворих володарів. Слабою жінкою є та жінка, яка має нахил до сварок, грубих слів, погроз, нарікань, прискіпувань.
Майже в кожного діловитого мужа є мета, в ім'я якої він живе. Ідучи до мети, він падає, страждає, переживає радість. Коли жінка каже: "Чоловіче, я тебе люблю, але твою мету ненавиджу", — хай не жде від мужа співчуття, щирої любови.
"О жінко, коли б ти сказала, що мене не любиш, але мою мету любиш, була б ти любою дружиною: нас єднала б одна мета, одне Співпереживання і співчуття. Єднали б нас одні душевні хвилювання. І твоя нелюбов до мене перетворилася б у любов, і я б погарнішав, скорегував би сам себе, натхненний твоєю любов'ю до мети моєї".
Жертвеність — самовідданість, самопосвя­та, добровільне відречення від лихих звичок, замилувань, щоб любов міцніла: в цьому краса залюблених! Людина має спочатку в людині полюбити людину, а потім — жінку чи чоловіка. Як кохалися — мирно жити прися­галися, а як одружилися, то посварилися. Чому? Родина — зразок родинного життя для дітей. Донька запам'ятовує ставлення мами до тата. Одружившись, починає з мужем своїм сваритися. Вона щиро вірить, що так треба. "Яка мама, така й я".
Інший приклад: дівчина побачила в кіно: наречена, сперечаючись з нареченим, доло­нею ляснула його по обличчі. Він спокійно, як лицар достойний, відповів: "Кохана, чому ти така збуджена?" І дівчина вирішила зробити так, як у кіно: розгнівавшись, ударила свого Юрка. І яка гірка несподіванка: Юрко замість того, щоб сказати: "Кохана, чому така збуд­жена?" — дав відчутну здачу: на удар відповів ударом. Люба заплакала, кажучи: "Юрко, ти не лицар!" І опісля сказала мамі: "Я хотіла, щоб було так, як у кіно". Мама відповіла: "Доню, мені в житті було дуже тяжко, але я ніколи руки не піднімала на мужа. І ти не бий Юрка. Кіно є кіном, а життя є життям".
Є прислів'я: вибираючи подругу життя, поцікався, як мати твоєї нареченої ставиться до мужа свого. І це відноситься й до наре­ченого: наречена має поцікавитися, як ставиться тато її нареченого до жени своєї.
У житті, як на довгій ниві, є тіні, є проміння. Є родини нещасливі: замилування до горілки, невихована емоційність, вуличний словник, неохайність тілесна, убогість ду­шевна — і все ж у такій родині інколи буває виросте лілея. Є ж прислів'я: на болотистій воді чисті лілеї ростуть.
Дівчина (добра душа), бачачи пекло в родині своїй, починає тужити за раєм — мріє створити родину кращу, ось таку, як у подруги: у них у хаті крику не чути, сварок немає. Є в них клопоти, є суперечки, але вони їх полагоджують згідливо, спокійно. Коли один говорить — усі слухають. А в нас — усі говорять одночасно, а слухати немає кому.
Культура — значить обрядність. Культурна розмова там, де є вміння говорити і вміння слухати. Там, де всі говорять одночасно, немає ні культурних промовців, ні культурних слухачів, і, очевидно, між такими людьми не можуть утверджуватися згода, велика мета, успіх, розумний погляд на ту чи іншу справу?
6-в. Душевна Краса і Вірність. Та дівчина не красива, але вона така мила, така симпатична, що просто всіх чарує. Звідки це все в неї береться? З її красивої душі. Душевна краса — добра вдача. Добра вдача щира, співчутлива, лагідна, ніжно усміхнена і ніжно засмучена. Навіть горе не спотворює її лиця — лице випромінює хвилювання душі.
Є написані гори книжок, у яких то запе­речується існування душі, то доводиться існування душі. У релігіях Евразії є десятки відповідей на питання: "Де є душа?" "Душа в крові", "душа в очах", "душа в серці", "душа у голові", "душа в печінці", "душа в легенях". Наприклад, біблійні жиди вірили, що "душа в крові". Могамет забороняє своїм віроспо­відникам їсти кров.
Справді, душа — це людина: немає душі — немає людини. Є в нас вислів, що мова — душа народу. Правильно! Яка мова — такі й люди. У тварин є мова — вони розмовляють при допомозі звуків і рухів. У них твариняча мова, неусвідомлена: вони знають значення звуків і при допомозі них спілкуються.
Людина при допомозі мови виявляє мис­лення, хвилювання, переживання. У мові виражена вдача народу, розвиток його "я", спосіб мислення. Північні варвари забо­роняли українцям в Україні мати українську мову, мова — душа народу. Вони забороняли українцям мати українську душу, вдачу, самобутність. Немає мови — немає людини.
Українці відкинули грецько-церковне розу­міння душі. Є живучі народні міркування про душу. Усюди між українцями чуємо: "добра душа", "темна душа", "щаслива душа", "проклята душа", "грішна душа", "спокійна душа", "заяча душа", "чужа душа — темний ліс", "чужа віра — чужа душа", "занапащена душа".
І — "душа не приймає", "душа бажає", "душа в п'ятах", "душа на місці", "людина з душею", "людина без душі", "душу й тіло ми положим за нашу свободу". "Красива душа". Родина — об'єднання різних душ. Усі члени родини є тілом одного тіла і є душею однієї душі, і є духовним життєствердженням рідної віри. І всі вони живуть для завтрашнього дня, щоб мати приємне сьогодення. (Хто живе сьогоденням, тому не належить майбутнє).
Щаслива та родина, яка вміє всі душі єднати, знаходячи у кожній душі щось добре, щось приємне і співчутливе. Немає абсолютно бездушної душі. Кожний член родини має душу. Є душа маленька, а все ж таки душа. Душа кожна хоче бути вислухана, поша­нована. І родина, яка складається з душ, які вміють самі себе терпеливо вислуховувати і шанувати, щаслива, мила, дружня.
Ніхто в родині не може бути суддею. Любов, терпіння, пошана — незамінимі закони родинного щастя. Щастя — душевний спокій. І тому й є переконання: кожна людина має сама творити рай у душі своїй: спокій, розраду, щастя. І ніде цих скарбів не шукати.
Душевний спокій — це не збайдужіння "до всіх і вся", ні, це правильне користування душевною енергією. Людина повинна сама собі своєю поведінкою робити душевний спокій. Обачним спокоєм зустрічати хвилі житейського моря, не терзати нерви лякли­вістю, гнівом, викликаним уразливими дріб­ни­цями. Перебільшено лякливі душі самі себе стомлюють. Вони часто лякаються явних і уявних небезпек: хвороб, поговорів, смерти. Наприклад, людина, яка постійно боїться померти, не має на душі спокою. Неспокій стає її стражданням: від довготривалого страждання постають хвороби.
Родина — дім рідних душ. У рідних душах буде мир і блаженство тоді, коли всі вони ма­тимуть рідну віру, щоб вільно себе покра­щувати, заспокоювати, славити і боронити всюди і завжди дім рідних душ. Кожна душа в родині повинна сама себе щиро питати: що я маю добре зробити, щоб всі душі в родині мене любили, щоб мною гордилися і мною щасливилися? Що я роблю зле, що душі моєї ро­дини на мою любов не відповідають любов'ю?
У домі рідних душ — мати — це віра, а тато — це хліб, а діти — це майбутнє. Мати, колишучи дитину, співає: "Вирощу ладу, любов-забаву, серцю на щастя, роду — на славу!" Син, донька є такими, якими їх створює мати. (Мати започатковує людину у чреві своїм, мати молоком вигодовує людину, мати дає людині мову — душу. Мати, навчаючи дитину добрих звичок, ощасливлює себе і дитину. Мати розвиває в дитини душевну красу).
Душевна краса — краса хотінь, краса почувань, краса переживань, краса настроїв, краса гніву і радости, краса ненависти і любови. Краса має пристрасних оборонців і ворогів тому, що красиве — некрасиве, некра­сиве — красиве. Є в народі прислів'я: не те кра­сиве, що красиве, а те, що кому подобається. І так є: не краса вибирає людину, а людина вибирає красу: вибирає собі красивий одяг, красиве оздоблення мешкання, красиві квіти, красивих приятелів, красиву пісню, красиву зачіску.
Краса — приємність, вона дуже потрібна людині: приємність активізує зір, слух, нюх — пожвавлює наше мислення, оприємнює життя. І кожна людина має вроджене тяго­тіння до краси. (Я вже говорив, що зі всіх красот, що є на світі, красива людина є най­красивішою).
Краса має таку могутню силу, що, здається, людина залюбилася б у чорта, коли б він був надзвичайно красивим. Чорта уявляє людина як щось потворне. Є неприхильність до форм потворних тому, що вони творять неприємність. Очевидно, ми вже знаємо, що краса має мати красиву форму і красивий зміст. Почування не завжди погоджується з розумом: почування більше любить красу, ніж розум. Та почування, красивішаючи, стають окрасою розуму.
Людина любить красу, щоб не було в душі ненависти. Ненависть втомлює душу. У людини немає ненависти до краси: людина хоче бути заполонена красою миловидною і змістовною. Квіти у нас викликають приємні почування. І тому ми в них кохаємося, їх ма­люємо, тримаємо в рамці на стіні. Мистецтво — туга за красою і увічнення краси: чим шля­хетніше почування, тим шляхетніше мис­тецтво. (Дохристиянське українське мистецт­во нищила грецька церква, щоб знищити в народі волю проявляти самобутнє мистецтво, волю самозвеличуватися і самооблагород­нюватися).
Людина любить силу, а співчуває слабості. Що сильніше: любов до сили чи співчуття до слабости? Любов і співчуття походять з світу душевної краси. Мати дає людині силу: сильний не той, хто сильний, а той, хто вміє розумно силою розпоряджатися, хто вміє володіти своїми почуваннями. (У душу люд­ську часто вриваються грізні бурі, які можуть зламати, знівечити сильне життя людини: сильні люди вміють самі в собі ті бурі втихомирювати, опановуючи їх).
Слабі ті жінки, які кажуть: у мене чоловік поганий. Слабі ті чоловіки, які кажуть: у мене жінка погана. У поганої людини не все погане. Коли ти стараєшся погану людину зробити доброю, ти добродій. Коли ти добрій людині помагаєш стати поганою, ти злодій. Хто постійно говорить тільки про погане, той думає тільки про погане: не знаходить у своїй душі місця для доброго. Знайди в людині щось добре і говори про добре, думай про добре: часто погана людина, почавши думати про добре, стає добрішою.
Є родини слабі, тобто роз'єднані: кожний член родини живе сам для себе, живе своїми інтересами явними, або затаєними. У кожного "душа на замку": кожний поза родиною має приятелів, у колі яких почуває себе краще, ніж під рідним дахом. Що сталося з цією родиною?
Кожний член цієї родини півжиття про­водить поза родиною. І те оточення, в якому він перебуває, діє на нього, навчає, настроює, хвилює і часто добру душу ламає, як вітер берізку. Сильно діє чуже оточення на тих дітей, які належать до родини, де немає родинних святощів, обрядів, де батько і мати збайдужілі до справ рідного народу, тобто — егоїсти: мають життя сіре, думки про гроші, меблі, ситі обіди.
Душа юна не може жити порожньою: коли родина її не заповнює, вона йде на вулицю і там душу заповнює тією духовістю, яку дають злі чи добрі люди. Особливо нещасні ті діти, яких мати настроює проти батька, або батько — проти матері. Діти мають вроджену жалість до батьків — їм тяжко ненавидіти тата, або — маму. Та є випадки, що душа дитини так затьмарена ненавистю, що відрікається від тата чи мами. Хто відрікається, той ожор­стокішав, і треба лишити його в спокої, не оприкрюватися небажаною добротою.
(Є в житті й такі приклади: батько потелефонував до доні, що хоче її бачити. Вона зустріла тата і його другу жену. Почалася розмова: "Добре, тату, ти не злюбив маму, лишив її, десь поїхав. Я мала сім років. У моїх подруг тати, які їм дають гроші на цукерки. Ти мені ніколи дарунків не присилав: а хіба я була винувата, що ти лишив мою маму? Я з мамою виросла. Працюю, тепер ти хочеш, щоб я тебе татом звала, привіз мені дарунок. Ні, тату, ти мені непотрібний, я тебе ждала-виглядала, як маленькою була". "Донька тобі щиру правду каже, — сказала друга жена і заплакала, — мені її шкода". І всі троє (тато, доня і друга татова жена) плакали. Донька, повернувшись додому, навіть не сказала мамі, що бачилася з татом: не треба на стару рану сипати соли.
Родина, яка складається із збайдужілих людей, має черству душу: в домі не можна відчути любови до Вітчизни, до народу, до рідних святощів. І така родина нещаслива. І нещастям вона сама себе втомлює, пригнічує, її життя стає сірим, нецікавим: які люди, таке в них і життя.
Є переконання: там, де немає Вірности, немає любови. Правильно: любов не любить розлучатися, любов любить єднатися: єдна­ти­ся щиро, радісно, пристрасно, з палким ду­шев­ним трепетом. Де ж знайти людей вірної любови? Є твердження, що доброю вірною жінкою може бути та дівчина, яка є доброю вірною дочкою. І тільки добрий син може бу­ти добрим мужем. Дівчина, яка повернулася спиною до тата і мами, і топчиться по тому, що для родичів святе, доброю жінкою бути не може. У неї розвинена відвага бути жор­стокою. І вона цю жорстокість називає особистою волею: хочу — знущаюся над душею родичів, а хочу — зжалююся.
Дівчина, яка захоплюється тим юнаком, який осуджує своїх родичів, захоплюється нещастям. Коли син до матері ставиться жор­стоко, ставитиметься він жорстоко і до жінки своєї. Коли донька сердечно ставиться до тата свого, вона ставитиметься сердечно і до мужа свого.
Щасливі батьки ощасливлюють дітей своїх, показуючи їм свою душевну красу: діти відчувають себе щасливими, радісними, коли бачать, що тато і мама вірно себе люблять, жаліють, живуть згідливо, не зневажають себе образливими словами.
Є такі родини, в які вторглися спритні, дуже влесливі релігійні душохвати — релігійні постійні сварки руйнують дім рідних душ.
Хто в цих релігійних сварах право­вірніший? Той, хто має рідну (самобутню) віру. Бо ж рідна віра — духовна воля, непід­леглість чужим святощам і поняттям. Що треба звати скарбами рідної віри? Оте все, що в твоїй душі святе (любов до Вітчизни, рідне поняття Бога, самобутні родинні святощі (обряди, правила) вільне самовдосконалення, віддана любов до мами і тата, є твоєю рідною вірою. Ніколи, ніколи, ніколи чужу віру не став вище рідної, не принижуй своє єство!
Кожна людина жадає вічної любови: яка вона? Вічна любов подібна на вино: вино, старіючи, міцнішає, дорожчає. Є подружжя, які, чим довше живуть, ділячи радощі і смут­ки, тим більше залюблюються одне в одного. Їм сподобалося спільно все переживати. Їм сподобалося жаліти себе, поважати, ласкати, оповідати один одному про почуте і побачене. Їм приємно спільно на щось гніватися і спільно щось обожнювати. І в цьому прояв­ляється розкіш душевної краси, багатство вічної любови.
Я бачив вічну любов: ідуть вулицею двоє стареньких. Він дбайливо її тримає під руку: так, як наречений наречену. Вона щось оповідає і, повернувшись, усміхнеться синіми поморщеними устами. На усмішку він відповідає усмішкою, у лівій руці тримає кошик з купленими харчами. Ідуть люди вулицею і їм стає на душі приємно, що такі старенькі люди ставляться ніжно до себе, достойно, співчутливо. Старенькі дарують молодим радість вічної любови.
А ось інших двоє стареньких: у них не життя, а море страждань. Вона в'їдливо каже: "Вік прожила, від тебе ніжного слова не почула. Усе кричав: а ти сяка та перетака. Висушив ти душу мою, сякий ти сину. Та щоб тебе трясця взяла, до чужої жінки де в тебе ті й ласки беруться".
Він відповідає: "Мовчи, дурна бабо, дів­кою вже не будеш. Усе життя мені торочиш, що вариш та переш. А забуваєш: коли б не працював, то не мала б що варити і прати. Де я тебе взяв таку надокучливу?"
І ці старенькі добрі люди, але зневажливо, жорстоко вони ставляться самі до себе. Вони самі свої душі пригнобили словами докір­ливими, образливими, дрібничковими. І діти їхні і внуки гіркоту в душі мають, що дідусь з бабусею постійно війну мають, і не думають про мир.
Родина, в якій за дрібнички починається сварка, дрібничкова, невихована. Не розуміє, що там, де є прагнення іти до великої мети, про дрібнички думати не хочеться. Не можна погодитися з думкою, що сварка там, де злидні, а мир там, де розкіш, багатство.
Бездіяльні люди найсварливіші. Вони завжди люблять бути там, де сварки; вони сваряться пристрасно і безтолково. Витра­тивши енергію на сварку, заспокоюються, і їм стає легше, і почуття у них таке, ніби ними довершене діло дає їм право на заслужений відпочинок.
Не кажу, що в родині не повинно бути жодних сварок: на світі мало досконалих родин. Сварки є майже в кожній родині, але нещастя не у сварках, а в способі сваріння. У культурних людей сварка культурна: незгоди, розбіжності в поглядах, розпач, спричинений невдачею, помилкою, злагіднюються.
Він і вона сваряться: є поважна причина посваритися. Але вони не вживають вуличних слів. Їхня сварка подібна на гостру суперечку, у якій немає дрібничкових причіпок, погроз, глумливих насмішок, немає хотінь повністю спалити міст приязні. Вони сказали все, що мали на серці, вибачилися, простили провини, обмінялися усмішками, не лишили на душі отрути, яка гнобить здоров'я.
Чому між ними не розгорілася така сварня, що хоч тікай світ за очі? Вони вміють самі собою володіти, уміють не падати в розпач, у прірву запаморочливого гніву, стемнілого самолюбства. Вони вміють під час сварки якнайчастіше вживати слово "ми" і обминати слово "я". Там, де він і вона під час незгоди ставлять свої "я" вище "ми", розумного виходу з сварки немає.
Найбільш клопітливих вчинків (навіть трагічних) робить людина у хвилину гли­бокого потрясіння (збудження, хвилювання, обурення, ревнування). І потім, шкодуючи, думає: треба було бути спокійнішим, розсуд­ливішим. Зроблену помилку тепер тяжко виправити: собі і ближньому завдані душевні рани.
(Особливо неприємні ті люди, які чинять у громаді сварку, уживаючи образливі слова, погрози. Як поводитися, потрапивши у гро­маду розсварених? Коли чуєш сварку, рятуй сам себе: не дозволяй, щоб гнів розсварених вторгнувся в душу твою. Зберігай почуття душевного спокою, сам себе словом своїм лікуючи: "Я щасливий, бо я не гніваюся; я розумний, бо я не гніваюся; я добре здоров'я охороняю, бо я не гніваюся").
(Людина, яка швидко гнівається, пошани в громаді не має. Її вважають нервовою і ста­раються обминати, щоб мати спокій. Нервові люди завжди чимсь незадоволені: незадово­лення тримає їхні нерви в напруженні, збудженні, і це їх виснажує, стомлює, робить їх хворобливими).
(Хто перестав нервуватися, той почав жити: варто ці слова тримати на стіні в кухні, в громадському домі. І знати: ідучи між люди, не показуй їм свого нервування, гнівом спо­твореного обличчя, не роби людей хворими, псуючи їм настрій. Щоб зберегти добрий настрій в громаді, треба не запрошувати людей жорстоких: жорстока та людина, яка псує громаді добрий настрій, затруює життя. Такі жорстокі люди, маючи завжди попсутий настрій і роздратування, не здібні ні пра­вильно мислити, ні правильно відчувати оточення громадське, їх часто називають хоробливими еµоїстами).
Людина не любить гніватися — чому ж гніватися? Є багато джерел гніву родинного. У молодій родині, наприклад, появляється боротьба за престол: хто в родині є царем — він чи вона? Два царі на одному престолі не помістяться. У таких випадках часто пре­стольна боротьба кінчається розлученням. Або — щоденним гнівом. На повагу не від­повідається повагою — вже є гнів.
Гнів — почуття, властиве кожній людині. Вихована людина вміє гнів злагіднювати, стараючись не думати про ті причини, які гнів викликають. Годину подумавши про справи приємні, вона ослаблює гнів: трохи стає легше на душі. Чим культурніша людина, тим їй легше неприємні почування заміняти приєм­ними. Гніватися — значить виснажувати енер­гію душі: до виснаженої душі загощують різні хвороби. (Я часто важливі твердження повторюю, щоб міцніше вони засвоювалися).
Є переконання, що родинну боротьбу за престол треба замінити абсолютною рівністю між чоловіком і жінкою, або — "ліберейшен". Дослідження виявляють, що є "рівна нерів­ність", наприклад, в США є 48 відсотків американських родин таких, де жінка домінує над чоловіком. Домінувати — значить брати на себе більший родинний тягар. Не всі жінки такою домінацією захоплюються. Ті жінки, які хочуть домінувати над чоловіком, не бажаючи брати на себе головного родинного тягару, смішні.
Щоб родинне життя багатіло душевною красою і Вірністю, розумна мати між членами родини тактовно розподіляє домашні обо­в'язки. Наприклад, у п'ятницю вечором вся родина має спільно робити порядок у домі. І вважати це приємністю: там, де порядок, є згода, щастя, родинна краса і слава.
У дитини рано прокидається хотіння все робити те, що мама робить: таке хотіння є природнім проявом самовдосконалення. І мама зобов'язана дитину призвичаювати робити порядок у своїй кімнатці, біля свого ліжка. І не треба казати: "Ти мусиш кімнатку зробити гарною". Треба навчати: "Велика приємність робити свою кімнату гарною, роби, дитинко, — це дуже приємно". Добра звичка стає вдачею і помагає людині мати життєві успіхи.
Хто в дитячі роки не збагатив себе добрими звичками (точністю, охайністю, послідовністю, стриманістю, наполегливістю, ощадністю, щедрістю), той у старі роки стане жертвою поганих звичок. І тому треба знати: добрий не той батько, який дітям придбав маєтки і гроші, а той, який умів своїх дітей виховати для себе, для Вітчизни своєї, збага­тивши їх добрими навиками — найвеличні­шими скарбами життя.
Тато зобов'язаний сина учити мудрости життя: оповідати, як він (син) має ставитися до нареченої, до творення своєї родини, до дітей. Тато зобов'язаний синові передавати кращі зразки свого досвіду: забобонна сором'язливість між сином і татом буває зовсім безкорисною.
Мама зобов'язана доню учити мудрости життя: усе доні треба сказати, щоб облегшити її подружнє життя. Доня має бути приго­товлена знати, що шлюб — це не райський сад любови, щастя, радощів, розкошів. Шлюб -довга нива, на якій є світлі і захмарені дні. Доня має знати, що щастя нікому даром не дається. Щастя родинне доня має з мужем своїм здобувати в тяжкій праці, у взаємо­пошані, терпінні, узгодженості.
Родина повинна мати визначену годину в тижні для обміркування краси дому: усі повинні брати участь і нічия думка не повинна бути ображена. Це виховує почуття взаємо­поваги і гідности. Дім — дзеркало душі родинної; чистота — добрий настрій, а добрий настрій — щастя і здоров'я.
"Та знаєте — життя таке, що навіть години в тижні такої немає, щоб вся родина могла спільно про красу дому говорити". Ви є життя — життя таке, як ви. Не вмієте створити умовин для родинного життя свого, то не нарікайте, що діти ваші, як чужі: немає зріднености і згоди.
Найбільшим ворогом сучасної родини є поспіх. Є в народі прислів'я: скорий поспіх — людям посміх. Обід вариться з поспіхом, споживається з поспіхом. Ідеться на працю з поспіхом, праця виконується з поспіхом.
Людина, яка поспішає, постійно відчуває втому. Втома постає з двох причин: не­правильне користування власними силами і нервова збудженість, напруженість, спричи­нена поспіхом.
"Тепер такий темп життя: не поспіша­тимеш, відстанеш від життя". Швидкість і поспіх не те саме. Працю можна виконувати швидко, але з душевним спокоєм: без поспіху, напруження. Поспіх ніколи не був розумним: багато помилок постає там, де є квапливість.
Є цікаве те, що темп життя творять ті люди, які інших підганяють, а самі зберігають душевну і тілесну рівновагу. Поспіх (і особ­ливо з нервовим напруженням) не збільшує темп життя, а сповільнює: появляється непра­вильне серцебиття, стреси, неправильне трав­лення.
Людина має право міняти обставини, ро­бити на них вплив. Енергія людини вичер­пується не працею, а порушенням ритму (узгодження) життя. Людина збудована міцно: може витримувати великі духовні і тілесні навантаження, коли є чергування між працею і відпочинком, між тілесною працею і духовною. І є правильний розподіл часу, вміння втілювати в життя Сім Законів Правильного Життя.
7. Правильна Віра має Природне Народ­ження, Блаженне Розуміння і Правильне Призначення.
Санскритське слово "віра" значить "від­вага", "натхнення", "подвиг", "людина", "про­відник", "віра Індра" (відважний Індра), "віра Вішну" (відважний Вішна). У "Рик Ведах" слово "віра" значить "люди", "люд­ство". У "Магабгаратах" — "віра" значить "муж", "чо­ловік". Найвизначніші боги і сини у "Ведах" мають ім'я Віра, що означає "ге­роїчний", "натхненний", "володарський", "бла­город­ний", "досконалий", "добродушний".
Ми сьогодні вживаємо слово "героїзм", у ведійському санскриті слово "віратва" значить "героїзм", а "віраврата" — "відважне" (вірне поводження), "вірая" — "з відважністю", "з вірою". У "Рик Ведах" слово "віра" означає "доблесть", "сила", "мужність", "справед­ливість", "наснага", а "вір'якрита" — "криття, роблення з відвагою, з впевненістю".
Староіранське (авестійське) слово "вар" значить "вірити". Ми кажемо "віра", лати­нянин — "реліґіо", грек -"тріскія", ірляндець — "ірес", данець -"ґаддінст", литовець — "тікиба", богемець — "віра", поляк — "реліµія". Мати Лель і Тато Орь вважали, що вірити — значить проявляти відвагу, мужність, послідовність, певність, бадьорість, натхненність.
Людина боязлива, байдужа, нестійка вва­жалася невіруючою. Знаємо, що з тих чи інших причин слово приймає нове значення. Наприклад, слово "краде" у часи Святослава Завойовника означало "розважається", "бави­ться", "жартує" (підкрадається, підкрався). У санскриті слово "крід" значить "розважатися", "гратися", "веселитися". (У цьому треба й шукати обряд "викрадання дівчини").
Історія віри — історія Людства. Сумері­янська віра — історія Сумерії. Єгипетська віра — історія Єгипту. Українська віра (рідна) — історія України (Руси). Не можна відділити історію Індії від історії Індійської віри. Історія Японії — душа Японської національної віри (шінто). Якщо "віра" (за твердженням Маркса) є "опієм" значить історія Людства -опій, і в тому числі й марксизм.
Атеїсти вважають, що у вірі "висловлене безсилля людини перед природою, невпев­не­ність людини у завтрашній день", "безпо­рад­ність людини перед стихійними соціяльними силами", "віра отруює свідомість віруючих", "віра є одним з видів духовного гноблення народу", "релігія — служниця пануючого клясу", "страх створив богів". Я завжди кажу, що справа не в релігії, а в природі релігії, в її суті і призначенні.
Первісна людина вважала Сонце Богом не зі страху. Людина обожнювала ту Силу, яка їй давала світло, тепло, радість, щастя, тобто — життя. Людина обожнювала Сонце, не стра­хаючись Сонця. Вислів "страх створив богів" безпорадний, безсилий. Людина не створила Сонця. Сонце хвилювало людину. І людині хотілося славити, любити, обожнювати Сон­це, чудуватися сонячною величністю.
Віра була тоді, коли ще клясів не було, не було держави, не було хотінь в людини експлуатувати людину. Без віри людина не могла б духовно розвиватися. Віра — сукуп­ність людських спостережень, навиків, по­нять. У Вірі наснажувався многотисячолітній життєвий досвід, створений племенем. Члени племени, збагачені досвідом, знали, як їм ставитися до себе, до дітей своїх і дідів, до оточення і ворогів.
Віра — світогляд людини: по вірі пізнається духовний рівень людини, спосіб її мислення, культура її почувань, шлях її життя. Віра — полум'я душі і розуму. Віра — хотіння служити тій силі, яка приємна душі й розумові. Віра чиста, світла, дорога та, яка природньо в душі й розумі самонароджується і вдоскона­лю­ється. Тільки така віра узгоджена (вгармоно­вана) з чуттями розуму й душі, узгоджена з досвідами життя, з наукою і знаннями.
Чим могутніша в народі рідна віра, тим могутніша в народі духовна сила. Чим культурніша в народі рідна віра, тим культурніший народ. Можна критикувати релігійні міти, світогляди і можна правильно їхню вартість оцінювати.
Я кажу: якби люди не створили віри дванадцять тисяч літ тому, то мусіли б її створити сьогодні. У первісній вірі мати учила дітей, щоб вони самі себе шанували: мати дітей олюднювала. І сьогодні всі люди первісну самопошану поліпшують, обрядово уквітчують. Коли б шість тисяч літ тому в Оріяні (Україні-Русі) оріяни не створили колеса, люди мусіли б його створити сьогодні. Сьогодні ми колесо поліпшуємо: поліпшуємо те, що було створене багато тисяч літ тому.
Є думка, що віра — це свідомість, і тому в кожної людини є віра. Є думка, що віра — властивість поводження природи людської, відображення буття людського. Є думка, що людина створила віру в Бога. Є думка, що Бог створив віру в Бога. Є думка, що віра — це засіб, при допомозі якого людина пізнає себе, ближніх, оточення, матеріяльні і духовні основи життя.
Є думка, що віра — шлях морального удосконалення людини. Є думка, що віра — духовне обличчя вдачі людської, і тому справа віри — справа вічного прагнення людини покращувати себе, своє тілесне й духовне "я".
Є думка, що віра — це забобонність, об­меженість людська, безпомічність, "фантас­тич­не відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому щоденному житті, відображення, в якому земні сили приймають форму незем­них". Є думка, що півмільйона років тому люди жили так, як звірі: живилися корінням, ягодами, грибами, бруньками, не мали одежі, боялися вогню: у них не було ні віри, ні обрядів.
Є думка, що віра — це пристрасть, і тому до неї не можна ставитися поважно. Ні: коли пристрасть світла, то й віра світла. (Очевидно, вірити пристрасно, що "той, хто не є хрис­тиянином, є антихристом", значить мати віру затьмарену. Буддист чи індус не вважає себе ні християнином, ні антихристом. Є такі хрис­тологи, які приписують християнські гріхи нехристиянам, а нехристиянські чесности приписують християнам: така пристрасть несвітла).
Є думка, що віра — це нездібність людини відділити себе від природи: первісна людина вважала, що сонце, місяць, зорі, ріки, джерела, дерева — живі, і тому смерти немає. Діди, які заснули, переселилися в інший світ до вираю, і там живуть. І тому дехто первісну віру висміює як дику, примітивну. Я вважаю, що у вірі первісної людини є великий поступ — перші самоосвідомлення людини, дії її інстинктів, набутих навиків, досвідів, шукань.
Є віра родова, є віра племенна, є віра національна, є віра інтернаціональна. Є віра політеїстична, ґенотеїстична, монотеїстична. Є віра триіпостасна — "Отець, Син, Дух". Є віра чистого монотеїзму (є тільки один Бог, у мусульман — Аллах. В Українців Рідної Національної Віри — Дажбог).
Є віра, що сучасній людині віра непотрібна — місце віри зайняла технологія, наука, мистецтво. Є думка, що сучасній людині віра більше потрібна, як первісній людині: сучасна людина володіє технікою, мистецтвом, нау­кою, і чує духовну втому, чує ослаблення ду­шев­ної енергії і починає скучати за природою, яку технологія спотворила, засмітила, отру­їла.
Затруєна природа затруює людину. Людина, щоб себе рятувати, хоче повернутися до природи, хоче творити культ (обожнення) природи. Так є: хто не має віри, той повинен її створити, щоб мати правила життя натхненного. І віра має існувати не у вірі, а в поведінці людини, у її мисленнях і діях. У чесної людини є узгодженість між вірою і поведінкою. Нечесні люди поводяться не так, як вірять і вірять не так, як поводяться.
7-а. Природне Народження віри. Природа — Земля, Повітря, Вода, Рослини, Тварини, Сонце, Місяць, Зорі, усе, що оточує Людину, і — Людина. У ласкавій природі України вилас­кавилася Перволюдина Білої Раси, хоч При­рода й не завжди бувала ласкавою. Усе, що людина має, вона отримала від матері-При­роди. Землю (найбагатший дар матері-При­роди) має Українець давній, сучасний і май­бутній. Людина в Природі; Природа в Людині.
Українці кажуть: "Яка природа в тієї людини?", тобто — яка вдача, які властивості характеру, які здібності і замилування? "Що тій людині дала Природа?" "Який у тієї людини природній дар?" Є прислів'я: "Те, що Природа дала, милом не змиєш".
Твоя природня віра — це духовна влас­тивість твоєї природи: коли ти віриш, що твоя рідна (природня) віра тобі непотрібна, зна­чить ти віриш, що ти сам собі непотрібний. Коли ти віриш, що твоя рідна віра безвар­тісна, значить ти віриш, що ти безвартісна людина. Природня віра (рідна віра) сама родиться і розвивається в душі людини, яка прагне бути достойною.
З чого родиться Природня віра? Природня віра родиться з духовних і тілесних особ­ливостей народу, по яких пізнається природа народу, його поведінка і його діяльність. Знаємо: рідна віра народу така, яка його природа. У природі народу (в крові й душі народу) затаєні коріння його природньої віри.
Природня віра значить споконвічна, батьківська, корінна, самобутня, обумовлена і утверджена життям народу. Вона є вірою непідробною, невдаваною, невипрошеною, не привезеною. Природня віра зумовлена само­бутніми законами духовного розвитку народу (я її назвав рідною вірою).
Рідна віра — склад мислення рідного наро­ду, якість народної звичаєвости (мораль­ности), якість народних (душевних і розу­мо­вих) самопроявлень. І тому вона (рідна віра) важливіша за справи соціяльні, політичні, економічні, мілітарні.
Природня віра природньо народжена. (Душа людини любить узгоджено співати з природою. Весною найкраще співають птахи і люди. У глибоку осінь — сніг, дощ — сумна природа; людина, йдучи змочена, змерзла, не має хотіння співати).
Природне народження віри — природне постання свідомости народу, природній роз­ви­ток його духовної сили, його світовідчу­вання і світорозуміння. Природньо народ­жена віра подібна на народження дуба: з жолудя виростає могутній коренастий тися­чолітній дуб. (Віра народжена не тільки розумом, а й почуваннями: по властивостях почувань пізнається вдача народу, зміст Його особливостей).
Людина, освоївши вогонь, повірила, що вогонь дає світло, тепло, вогонь має таємничу силу: первісна людина, сівши біля вогню, зраділа, що звірі до неї не підходять: бояться вогню. Танець біля вогню був не танцем дикости, а виявом світлої радости. Огонь вдень і вночі охороняє людей (особливо діток) від хижих звірів. Огонь — святий (світлий). Але не вогонь обожнювала людина, а те щастя, яким вогонь обдаровував людину. Вогонь — первосвітильник розвитку віри — появилася в людини впевненість в себе.
Появилася віра, що темряву можна пере­могти світлом. І це знаряддя перемоги є в руках людини. Світло — добро, щастя (у санс­криті "свастя"), безпечність. Темрява — зло, не­безпека. У цих поняттях треба шукати пра­ос­нову всіх вір і філософій. У людині природньо народилася віра в добро і природньо наро­дилося хотіння боротися зі злом. Віра в добро започаткувала хід людини до добра, світла, краси.
Природне народження віри постає так природньо, як природньо постає в матері любов до дитини. Ніхто маму не вчив любити дитину. Ніхто людину не вчив вірити. Віра не впала з неба: її коріння і зерна на землі, і розвивалася вона відповідно до законів Природи.
Віра України (Руси) в часи Кия, Свя­тослава була вірою природньою, яка пле­калася тисячоліттями. Її початки треба шу­кати у глибинах Мізинської-Трипільської культури. Вона була вірою радісною, до­цільною, красивою: душа народу, живучи в ласкавій Природі, була радісною, доцільною, красивою. У природній вірі народ утвер­джував розуміння Бога, Світу, Себе, Ото­чення, свої Закони Життя, утверджував Культуру Мислення і Почування. (Не було, немає і ніколи не буде на світі віри абсолютно перфектної: у кожній вірі є проміння і тіні, є правильности і хиби.
У природній вірі народ природньо помил­ки виправляє, і природньо правильні твердження удосконалює).
Життя не стоїть на місці: народ з вірою в краще розвиває краще у вірі своїй, а гірше — занедбує: така властивість вдачі людської. Русичам-українцям дуже приємно бути русичами-українцями: вони самі себе бачили у вірі своїй. І дуже любили її і берегли. Ділом звеличуючи віру свою, вони самі себе звеличували, самовтверджували.
Природньо народжена віра моральна і світла тому, що вона не осуджує, не переслідує інші віри. І любов людини до людини треба вважати любов'ю природньою. Горе сталося тоді, коли на природньо народжену віру й любов зазіхнули в Україні (Русі) релігійні душолови. Вони принесли до Дніпра непри­родню віру, зроблену, вимушену. Вони освя­тили релігійну ненависть, речучи: "Хто віру­ватиме та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, буде осуджений" (Марко, 16, 16). Вони залякали людину осудженням — вони зазіхнули на совість, честь, душу людську. "Хто визнає совєтську власть і піде в колхоз, спасеться, а хто не визнає, буде осуджений — вивезений у Сибір".
"Коли хто не любить Господа Ісуса Хри­ста, нехай буде проклятий" (1 до Коринтян, 16, 22). "Коли хто не любить любимого на­шого вождя Лєніна, нехай буде покараний, як ворог народу, відщепенець народу, контр­революціонер". Неприродня віра не тільки скривдила душу, а й обікрала любов — зазіх­нула на найніжніші природні почування людини. "Люби, а ні — будеш проклятий!" Той, хто примушує любити, загрожуючи проклят­тям, образами, неволею, вважається насиль­ником. Застрашена людина не здібна не тільки любити, а й правильно мислити, від­чувати. Застрашена душа замкнута, хитро­улес­лива, пригноблена.
"Хто не правдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христосом? Це антихрист, що відрікається Отця і Сина" (1 Іоан, 2, 22). "Хто є ворогом народу, відщепенцем, як не той, хто відкидає, що Лєнін є вождем світового пролетаріяту. Це антибольшевик, що відрікається від партії і Лєніна".
"Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на ньому пробуває" (Іоан, 3, 36). "Хто визнає Лєніна, той має щасливе совєт­ське життя в колхозі і в місті, а хто Лєніна не визнає, той родини не побачить — перебу­ва­тиме в концтаборах Мордовії, Сибіру, і діти, і жена його не матимуть права з ним бачитися, і гнів партії Лєніна на ньому перебуває".
"Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї (науки Христової, — Л. С.), не приймайте до дому його й не вітайте його. Хто бо вітає його, той участь бере в злих вчинках його" (2 Іоан, 10, 11). "Коли хто при­ходить до вас з антисовєтською літературою, не приймайте до дому його і не вітайте його. Хто вітає його, той бере участь у поширенні антисовєтської літератури".
Неприродня віра озброєна погрозами, докорами, залякуванням тому, що вона не має місця у вдачі Українського народу. Вона не узгоджена з природою душі народу. Її можна накинути народові тільки способом насиль­ства ("вогнем і мечем"), як це й робили Путята і Добриня. І утверджувати її можна тільки при допомозі терору, як це знаємо з дій білих жандармів і червоних чекістів (північних зайдів).
"Усім робімо добро, а найбільше това­ришам по вірі" (До Галат, 6, 10). "Усі міста любимі, а Москва самая любімая", "Усім бажаємо успіху, а найбільше товаришам по партії Лєніна-Сталіна". "Христос любить всіх людей". Ні, Христос не любить тих людей, які не є християнами. На світі буддистів, кон­фу­ціоністів, індусів, шінтоїстів, мусульман біль­ше, як християн: а коли так — значить Христос меншу частину людей любить, а більшу — ні.
"Москва любить всіх людей, Москва — столиця світового пролетаріяту": ні, Москва любить тільки тих людей, які є відданими москвофілами, і по-рабському виконують її директиви. "Христос каже: "Любіть ворогів своїх": так, так, "любіть ворогів своїх", але не любіть ворогів Христових, бо ж: "хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий!"" (1, До Коринтян, 16, 22). Українці, в душах яких розвинене почуття гід­ности, кажуть: "Москва — наш ворог". Червоні чекісти примушують Українців любити воро­га (Москву), але вони забороняють Українцям любити ворогів Московських.
Природньо народжена віра поєднана з вдачею народу, і тому вона не втримується терором. Я кажу: віра — це не пекло, чис­тилище, чудотворні мощі, ні, віра — справа людяности, справа терпеливого ставлення до інакшевіруючих, віра — вільне самопізнання і самовдосконалення.
Віра, яка зневажливо ставиться до життя земного і мріє про небесне, не робить людей кращими, зневірює людей, робить їх безбож­никами. Віра — це не гноблення людини, не використовування почувань людини, щоб її застрашити — застрашена людина має за­страшену віру. Природня віра — віра вихо­вання людини любити волю, культуру почу­вань, культуру мислення, діяння, культуру розуміння життя. Світу і Бога.
Я завжди повторюю: людина є такою, якою є її віра. Віра — духовний шлях людини. Віра і поведінка людини поєднані так, як поєднані серце і дихання. Ніколи не ставтеся легковажно до рідної віри, тобто до рідного способу життя, до себе. Все, чим людина дорожить (любов, наука, технологія), народ­жене вірою; навіть невіра в Бога народжена вірою.
"Я атеїст, вірю, що можна мати чесне життя й без віри". Чую: ти християнський атеїст: ти розумієш теїзм і атеїзм по-хрис­тиянському. Понять віри є стільки, скільки є вір. Хіба можна мати чесне життя, не вірячи у честь? Коли ти віриш у честь, значить ти віруючий: честь є твоїм божеством. Правда: є чесно віруючі і нечесно віруючі. Чесновіру­ючою людиною є та людина, яка за свою віру відповідає: чесна людина поводиться, як вірить, вірить так, як поводиться.
7-б. Блаженне Розуміння віри. Блаженство — велике щастя, духовна приємність, світле натхнення. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сто­рона". Блаженства ніхто нікому не дає, не позичає. Люди — творці блаженства.
У родині, яка складається з байдужих людей (з самолюбів), які є рабами поганих звичок, блаженства немає. Є чимало таких родин, в яких щоденна релігійна сварня перетворила життя в пекло: він католик, вона баптистка, невістка — свідок Єгови, зять православний грецької віри. Усі вони в ім'я віри в Христа ненавидять самі себе.
У серці відчуває блаженство той, хто має блаженне розуміння віри. У блаженному розумінні віри освячується терпеливе ставлен­ня до інакшевіруючих. Ніколи не можна ніяке віровизнання ображати, переслідувати. Природньо народжені віри мають блаженне розуміння віри.
Недобродії спрямували мислення людей на неправильну дорогу, почавши дискусію: яка віра краща? Один каже — я знайшов добру віру, а інший йому відповідає — а я знайшов ще кращу віру. О, нещасливі духовні шукачі! Розумні люди, вільні й достойні люди віри не шукають. Родиться людина й росте — й самі в її душі родяться віра, надія, любов. Вільна людина, як я вже говорив, вільно сама розвиває свою віру в Бога, віру в себе й людей.
Усе, що в її серці світле (рідне розуміння Бога, любов до матері, любов до батька, до родини, до Вітчизни), вона зве рідною вірою. Вона має рідні заповіді, обряди, свята. Вона чужої віри у душу свою не приймає: має рідний шлях життя. У рідній вірі все рідне — рідне дає людині велику приємність, наснагу. Людина на себе, на родину, на весь світ дивиться по-своєму — так, як хоче її душа, її блаженство.
Земля має шлях Небесний, а Небо має шлях Земний. Людина з двох шляхів (Земного і Небесного) створила шлях Людський. Людина, живучи на Землі, думає про Небо, а піднявшись на Небо, думає про Землю.
Немає життя вільного від помилок. Немає, як знаємо, на світі віри непомильної. Біблійний Саваот помилився: і тому почав вбивати те, що сам створив. "І рече Бог: вигублю чоловіка, що із землі, як чоловіка, так і скотину, і лазюче, і летюче: бо взяла мене досада, що посоздав їх".
Досада значить незадоволення. Біблійний Господь Бог Саваот "посоздав" людей та зго­дом у нього виникла досада на них. І він почав їх вбивати (топити у воді). Чи можна назвати того отця отцем, який з досади повбивав діток своїх? Діток, які свідомо чи несвідомо грішать, треба виховувати терпеливо, по-отцівському, а не вбивати? І євангельський Христос поми­лився, віруючи, що Юда є приятелем, якому можна доручити обов'язки скарбника.
Усе на світі відносне: помилка стає свя­тістю, святість стає помилкою, просте — складне, складне — просте. Для людини, яка живе в джунглях — велосипед є складною машиною. Для людини, яка живе в сучасному місті — автомашина є простою машиною.
Віра і поведінка поєднані між собою так, як поєднані повітря і легені. Поведінка — стиль життя, уміння поводитися так, як учить віра. Там, де немилостиве розуміння віри, ми­лос­тивости немає. Папа римський вірив, що, убивши Івана Гуса, скріпить віру. Папа орга­нізував у Констанції "суд Божий" — живцем спалив чеха. Івана Гуса не осудив "суд Бо­жий": його осудило немилостиве розуміння віри.
Є переконання, що християнізм грецької і латинської інтерпретації сотні літ був неми­лостивим. Були катовані ті, які відважувалися не по-греко-латинському пояснювати науку Христову.
(Переслідували людей науки, філософії, стримували духовний розвиток в Европі. Та енергія розуму европейського розірвала ґрати "священної екзекуції". І запалила вогнища духовного відродження Европи).
Немилостиве розуміння віри принижує Людство, бо перетворює віру в засіб гноб­лення душі, в знаряддя насильства і наживи. Знаємо це з історії архиєреїв Прокоповича, Яворського, Косіва, Рутського. У людей неми­лостивого розуміння віри немилостиве "я".
Українці Рідної Української Національної Віри мають Блаженне розуміння віри. У них блаженне "я": вони чужої віри не приймають і своєї віри нікому не накидають, їхня віра не призначена на експорт. Вони знають закони чистого розуму і чистої волі: той, хто в тебе відбирає Блаженне розуміння віри і заохочує тебе прийняти немилостиве розуміння віри, зазіхає на щастя твоєї душі, зазіхає на неза­лежність твого духовного "я", щоб зробити з тебе релігійного простака, знеособленого прихожанина, якому не треба думати — треба тільки вірити в те, що чужі люди придумали.
Блаженновіруючою людиною є та людина, яка має в своїй душі свою віру (рідну віру), з жодної чужої віри не глумиться, і жодною чужою вірою свою душу не заповнює.
Я кажу: внуче Дажбожий, не дозволяй жодному душоловові вторгатися у царство твоєї душі, у святиню твого "я". Дажбог тобі дав життя і Дажбог дав тобі душу, щоб у твоїй душі була твоя віра, віра природня -самонароджена! І так довго, як у твоєму "я" царствує духовість твого "я", блаженствуй — світ належить тобі і ти світові, ти є ти!
Удосконалюючи свою віру, ти удоско­налюєш свою вдачу, культуру своєї духовної енергії, своє вільне розуміння і відчування Бога, свій самобутній шлях життя, своє хотін­ня бути собою всюди і завжди, о, які блаженні закони життя в Блаженному розумінні віри! Їх треба свідомо, часто повторюючи, засвою­вати — впроваджувати у стиль життя.
7-в. Правильне Призначення віри.
Живу — значить володію тілесними й духовними силами. Призначення віри — берегти рідний спосіб життя, берегти кращі надбання прадідів, дідів, батьків, берегти народ від чужої віри (чужого стилю життя), щоб мати краще самоволодіння.
Призначення Віри — розвивати в народі самобутність, духовну повноцінність і неза­леж­ність, учити вірних вірності. Вірний той, хто не зраджує батьківської віри. Українці, які вважають себе християнами, неправильно розуміють Христа. Христос не вчив зрад­жувати батьківську віру.
Христос не вчив висміювати батьківську віру. Рахеля — дочка Лабана і жінка Іакова дорожила рідними богами, берегла їх. Христос не глумився з Рахелі і Іакова, звучи їх ідолопоклонниками, хоч і знав їхню любов до ідолів. Христос удосконалював батьківську віру, і ті, які його погляди поділяли, звалися (на честь його) християнами.
Призначення рідної віри — плекати в народі духовну бадьодість, зрідненість, виховувати в народі любов до життя вільного, любов до Вітчизни незалежної від чужих релігій, сві­тоглядів, догм, політичних і соціяльних зако­нів. Народ зобов'язаний боронити незалеж­ність Вітчизни так пристрасно, як пристрасно людина сама себе боронить від злодія, який вторгається в її дім.
Чужа віра, яка вторгається в народ, має неморальне призначення: відохочувати народ від рідних обрядів і заохочувати народ до чужих обрядів, щоб в народі не було відпор­ности (здатности) чинити опір чужій духо­вості. Чужа віра учить відрікатися від рідного стилю (способу) життя.
Чужа віра показує в неправильному вигляді рідну віру, щоб народ утратив пошану до себе і благоговів перед чужою святістю. Там, де знеславлюється рідна віра, знеслав­люється душа народу і нав'язується народові чужа віра (неприродня, невластива вдачі народній). Той, хто переслідує народні обря­ди, звичаї, насилує народну совість. Свобода совісти є тільки у вільній державі.
Чужа віра має призначення плекати в народі збайдужіння до рідної духовости і рабське підпорядкування канонам, догмам чужої духовости. Віровідступником є той, хто зрадив рідну (природню) віру батьків своїх.
Призначення віри — дбати, щоб не було двоєвір'я, двоєвір'я — духовний обман народу. Форма рідна (національна) — вишивки, писан­ки, щедрівки, колядки, зміст чужий (єруса­лимсь­кий, католицький, візантійський, лєнін­ський).
Призначення віри — дбати, щоб народ мав упорядковану душу (цілісну вдачу), повно­цінну духовну культуру, тобто, щоб мав свою форму і свій зміст культури. Щоб українець був українцем по походженню і по вірі. Знецінюють рідних людей ті, які Христа одягають у вишивану гуцульську сорочку, не питаючи Христа дозволу на це. Вони Лєніна прикрашують полтавськими вишивками: рідне оздоблення чужого змісту.
Призначення віри — плекати єднання наро­ду. Єднання народу квітує і міцніє там, де звич­ки добрі (утверджені вільним життям) освя­чуються, стають обрядністю, законом, стилем життя. Обрядність, рідна по формі і по змісту, творить врочистий настрій, єднає спільноту. При­значення віри — плекати нові звички і вдо­ско­налювати ті старі, які є світлими, корисними.
Звичка — спосіб поводження людини, на­роду, досвіди, набуті життям поколінь. По звичках пізнається вдача народу. Є в нашому народі вислів: "Людина з поганими звич­ками". Звідки вона їх взяла? Людина, щодня п'ючи горілку, звикає до неї і стає рабом поганої звички.
Муж, прийшовши з праці, цілує жену і ді­тей: до благородної обрядности він звик. Не­має людей без звички: є десятки різних звичок. Звичка бути охайним, звичка бути ввічливим, звичка бути точним, звичка бути послідовним, звичка бути самоопанованим, звичка бути мо­ральним, звичка бути вірним, звичка не об'ї­датися, не лінуватися, не уникати обов'язків, не обмовляти, не вживати образливих слів, не бути жорстоким.
Добрі звички вкладаються у нервову систему. Є правильний вислів: "Звичка — друга вдача". Як збагатитися корисною "другою вдачею"? Багато разів повторене поступово засвоюється — стає звичкою. Звикла людина о 7-й ранку вставати. І їй вже й будильника не треба. Звикла тримати порядок у хаті: і дивується, що інші звикли жити в неохайності.
Людина, збагатившись звичкою, виконує дію без роздумів і вольового напруження, але свідомо. І каже: "Мені легко, я звик". (Від­викни від лихих звичок, привикни до добрих: покращає життя твоє, поздоровішаєш, від­чуєш впевненість в себе).
Добрі звички — шляхетні скарби кращих людей. У Европі таких людей звуть духов­ними аристократами. Добрі звички людині потрібні, щоб життя зробити змістовнішим, красивішим, вартіснішим. Людина при допо­мозі доброї звички ту чи іншу працю виконує легше, краще й швидше.
Добрі звички — чесні вартові здоров'я нер­вової системи. Злі звички — нервове висна­ження людини, предтеча хвороб і безпорад­ного життя. Змінити спосіб життя значить змінити звички, змінити стиль поведінки. Коли ти вмієш сам себе змінити (змінити злі звички на добрі), значить ти вмієш володіти собою, вмієш користуватися волею, умієш бути майстром свого життя.
Добрі звички треба поглиблювати, скріп­лювати, покращувати — втілення в життя добрих звичок вважається самопізнанням і самовдосконаленням. Є люди, які своє життя зруйнували своїми лихими звичками, кажучи — така моя доля. Погані звички — ворог людини, від якого гинуть навіть розумні люди, при­родою обдаровані.
Погані звички людина придбала, маючи неправильне виховання, неправильний спосіб життя. Боротися з поганими звичками тяжко — але іншого виходу немає. Злі звички треба викорінювати. Кожну звичку можна при хотінні — при наполегливій силі волі змінити.
У великого народу велика віра. Хто має малу віру, той її зовсім не має. Тільки велика віра є вірою. Велика віра — велика наснага. Брат-чужовір, який каже, що вірить не тому, що вірить, а тому, що звик, віри не має. Він рабську звичку називає вірою. Розуміння віри у нього рабське: він є рабом по вірі.
Заповідаю: розумій і люби Бога по-рід­ному; не поклоняйся чужоземним поняттям Бога; самовдосконалюй розум, душу й тіло; вір у себе; люби родичів своїх; виховуй дітей своїх у дусі рідної віри; шануй духовність предків своїх; шануй свята рідної віри; не самозабувайся на чужині; не обмовляй; живи для добра Вітчизни; будь правдивим свідком; обороняй свої скарби і не привласнюй чужі; не люби ворогів народу свого — не будь рабом; не лишай в біді приятеля свого; не зневірюйся; люби дітей свого і чужого народу.
І, провинившись, кажи рідній владі: краще бути покараним законами Рідної Української Національної Віри, ніж обласканим законами чужої віри.
Закони РУНВіри карають того, хто сам себе зрадив: карають, щоб зрадник сам до себе повернувся, сам свою волю боронив.
Закони чужої віри карають того, хто рідне любить більше, як чуже, хто рідному служить більше, як чужому, хто рідну мудрість цінує більше, як чужу, хто рідне розуміння Бога приймає, а чуже залишає. Посвятити себе РУНВірі значить мати найвеличніший шлях самопізнання і самовдосконалення.
Щоб правильно зрозуміти Сім Законів Правильного Життя, треба знати "Мага Віру". Треба свідомо володіти собою всюди і завжди, збагачуючи життя добрими звич­ками, прави­льним мисленням, правильним хотінням, пра­вильним виконанням, правиль­ним ставленням до себе і оточення, прави­льним харчуванням, правильною любов'ю, правильною вірою.