Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Корабель підійшов близько до бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, здається, була добре їм відома), але я помітив човен, коли він уже пристав до берега, і було запізно шукати іншого сховища. Матроси, висадившись на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті надибали мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний, незграбний костюм, мій камзол із кролячих шкірок, підбиті дерев’яними підошвами черевики, хутряні панчохи, і все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені встати і спитав, хто я такий. Я добре зрозумів цю мову і, звівшися на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, й уклінно прошу дозволити мені поїхати звідси. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але їм не зрозуміло було, хто такі гуїгнгнми та єгу, і разом з тим моя вимова, що скидалася на кінське іржання, викликала в них сміх. Я ввесь тремтів з переляку та з огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди їду і таке інше. Я відказав, що народився в Англії і коли я їхав звідти п’ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до простосердного єгу, який шукає відлюдного місця, де міг би прожити свій нещасний вік.

Коли вони почали говорити, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого такого протиприродного. Для мене це було так само дико, як собака або корова, які розмовляли б англійською, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі були здивовані моїм виглядом і незвичайною вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевне, без грошей відвезе мене до Ліссабона, звідки мені легко буде дістатися додому, що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про те, що бачили, і дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, якщо я не заприсягнусь урочисто — не тікати, затримають силоміць. Я визнав за краще погодитися на таку пропозицію, їх дуже цікавила моя історія, але моя розповідь мало задовольнила їх, і вони вирішили, що нещастя звело мене з глузду. За дві години баркас, відвізши на корабель барильця з прісною водою, повернувся назад із наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки і благав не позбавляти мене волі, але даремно: вони зв’язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.

Капітан звався Педро де Мендес. То була дуже чемна і благородна особа. Спитавши, чого дати мені попоїсти, він просив, щоб я розповів йому про себе, обіцяв доглядати мене, як себе самого, і наговорив стільки люб’язностей, скільки важко було сподіватися від єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і за малим не зомлівав від самого духу його і його матросів. Нарешті, я попросив дати мені попоїсти з моїх запасів у пірозі, але він звелів принести курча та прехорошого вина, а після того відвести в дуже чисту каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж обідав, вийшов із каюти і хотів кинутись у море та спробувати дістатися берега, аби не жити серед єгу. На жаль, один з матросів затримав мене, повідомив капітана, і мене замкнули в каюті.

По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатися, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок, запевняв, що хоче єдиного: зробити для мене всі можливі послуги, і говорив так зворушливо, що нарешті я ласкаво згодився зважати на нього, як на тварину, що має певні розумові здібності... Коли я коротенько розповів йому про мою подорож, про змову проти мене моїх людей, про країну, на берег якої вони мене зсадили, і про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів, як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я й забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одно-племінців. Я спитав його, чи існує в їхній країні звичка казати те, чого нема, запевнив, що майже забув про брехню, і що, проживши в Гуїгнгнмії хоч тисячу років, не почув би й слова брехні від найостаннішого челядника. Сказавши далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, я, проте, на подяку за його люб’язність обіцяв поблажливо поставитися до порочності його натури, відповідати на всі заперечення, які він зволить робити, і тоді він легко виявить істину.