Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Капітан, людина розумна, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав краще ставитися до моєї правдивості і сказав, що, коли я дам йому слово не робити замахів на своє життя, він звелить звільнити мене, а в противному разі триматиме, як в’язня, до самого Ліссабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши разом із тим, що мені легше було б терпіти найбільше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.

Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. На вдячність за капітанову ласку, я іноді розмовляв із ним, докладаючи всіх зусиль, аби не виявляти своєї огиди до людства; вона, проте, часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Здебільшого ж я сидів у себе в каюті, уникаючи бачити будь-кого з екіпажу. Капітан часто умовляв мене скинути дикунське вбрання і пропонував позичити свій найкращий костюм, але сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив лише позичити мені дві чисті сорочки, що випрані після нього, не зможуть, здавалося мені, дуже забруднити мене. Я сам прав їх, міняючи щодня.

Ми прибули до Ліссабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан, щоб уберегти від глузування юрби, змусив мене вкритися його плащем. Він провів мене до свого дому і на моє настійливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами на двір. Я благав дона Педро нікому не казати про мої пригоди в гуїгнгнмів, бо найменший натяк на таку історію загрожував би мені не тільки силою відвідувачів, але й переслідуванням від інквізиції, ув’язненням, а можливо, і спаленням на вогнищі. Капітан переконав мене замовити костюм, але я ніяк не міг дозволити кравцеві взяти з мене мірку. Проте дон Педро був майже однакового зі мною зросту, і його костюм досить добре підходив і до мене. Він позичив мені ще й інші потрібні, зовсім нові речі, які я спочатку провітрював протягом двадцяти чотирьох годин.

Капітан був неодружений і мав у господі лише троє слуг, яким ніколи не дозволялося подавати страви на стіл. Уся поведінка дона Педро була така люб’язна, і він виявив стільки гарної людяної чутливості, що я нарешті звик до його товариства. Далі, під його впливом я визирнув на задвірок, потім вийшов до інших кімнат, але подивившись звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. За тиждень він спокусив мене зійти вниз, до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зростали. Зрештою, набравшися відваги, я пішов із ним прогулятися по вулиці, хоч і мусив затикати собі носа рутою або тютюном.

Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми родинними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, аби я повернувся на батьківщину і жив удома з дружиною та дітьми. Він казав, що в порту є корабель, готовий відплисти до Англії, і обіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити його аргументи та мої заперечення. На його думку, знайти безлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а у себе вдома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.

Нарешті, вважаючи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився і 24 листопада виїхав з Ліссабона на англійському торговельному судні, але хто був капітан на нім, я так і не довідався. Дон Педро провів мене на корабель і позичив двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене у своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами, і, вдавши із себе хворого, просидів увесь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев’ятої ранку ми об’якорилися в Даунсі, а на третю годину вдень я вже прибув до свого дому в Редріффі.

Жінка і діти, що вважали вже мене за мертвого, дуже здивувались і зраділи, а я, мушу зізнатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про споріднення з ними, бо хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й змусив себе переносити вигляд єгу і мати стосунки з доном Педро де Мендес, усе ж пам’ять і уява мої завжди були повні чеснот та ідей цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що, спаровуючись з одною з представниць породи єгу, я став батьком кількох їх, викликала в мене сором, збентеження і жах.

Тільки-но я ступив у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відзвичаївшись за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п’ять років по останнім моїм поверненні до Англії. Перший рік присутність дружини або дітей були нестерпні для мене, я не переносив їхнього духу і ще менше міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох жеребців і розмістив їх у чудовій стайні, їхній конюх — мій перший приятель, бо самий дух, що він приносить із стайні, ба-дьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними не менш як чотири години на день. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.