Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Ідучи з Тонкіна, корабель повертався до Англії і був тоді на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь уздовж Нової Голландії, а тоді на вест-зюйд-вест і зюйд-зюйд-вест, доки не обпливло мису Доброї Надії. Подорож наша була дуже щасливою, і я не втомлюватиму читача описом її. Капітан заходив до одного чи двох портів, посилаючи туди шлюпки по провізію та свіжу воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року, тобто через дев’ять місяців по моїй втечі, ми не прибули до Даунса.

Я пропонував капітанові сплатити за переїзд моїм багажем, але він не взяв і фартинга. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. Я найняв за п’ять шилінгів коня з провідником, позичивши ці гроші в капітана.

Дорогою я думав, що знову опинився в країні ліліпутів — такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Боячись розчавити кожного перехожого, я голосно гукав до них і наказував відійти вбік, поки проїде моя карета. Разів зо два моя нахабна поведінка викликала обурення, і мені ледве не розтрощили голову.

Коли я прибув до мого будинку, про який змушений був розпитувати, й один із слуг відчинив мені двері, я нахилився до землі (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутись об одвірок. Цілуючись із дружиною, я зігнувся аж до її колін, щоб вона могла досягти моїх уст. Дочку, яка стала навколішки, щоб благословитись, я спершу не помітив, бо призвичаївся задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору, а потім хотів підняти її одною рукою за поперек. На слуг і двох-трьох знайомих, що під той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Жінці я дорікав за скнарість, бо мені здавалося, що вона з донькою звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую тут про це, як про зразок великої сили звички та забобонів.

Згодом я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка сказала, що ніколи більше не пустить мене подорожувати морем. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу. Читач дізнається про це далі, а я тим часом закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.

ЖАЛІННЯ ГЛАМДЕЛКЛІЧ, ЩО ЗАГУБИЛА ГРІЛДРІГА

Пастораль