Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Здивовані моряки закидали мене тисячею запитань, на які я не мав охоти відповідати. Зі свого боку і я був здивований, побачивши стільки (як здавалося моїм звиклим до велетенських речей очам) пігмеїв. Капітан Вількокс із Шропшира — дуже порядна людина — помітивши, що я ледве не падаю непритомний, повів мене до себе в каюту, дав зміцнюючих ліків і, поклавши на своє ліжко, радив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим, як заснути, я розповів йому, що в моїм ящику є дуже коштовні речі, які шкода було б загубити: гарний гамак, два стільці, стіл, похідне ліжко й комод; що кімната та з усіх боків пообвішувана або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією, і що коли він накаже комусь з екіпажу принести той ящик йому в каюту, то я відчиню його й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітницю, капітан подумав, що я марю, але (гадаю, щоб заспокоїти мене) обіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу і звелів кільком матросам спуститися в ящик, звідки (як я побачив згодом) вони витягли всі мої речі, обідрали покриття зі стін і дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо, не знаючи, що вони пригвинчені до підлоги, видирали їх силоміць. Деякі дошки вони взяли на потреби їхнього корабля і, забравши все, на що звернули увагу, кинули ящик у море, де він, маючи багато пошкоджень на дні і в боках, незабаром потонув. Я, звичайно, радію, що не був свідком того плюндрування, бо певен, це викликало б у моїй уяві картини колишнього мого життя, яке я хотів забути.

Спав я кілька годин, але дуже неспокійно; мені ввижалися місця, де я дотепер жив, і небезпеки, що від них я врятувався, але все ж таки, прокинувшись, я почував себе значно краще. Не було ще восьмої вечора, але містер Віль-кокс, гадаючи, ніби я давно вже голодую, звелів подати вечерю. Побачивши, що я не маю вигляду божевільного і не говорю безладних речей, він розмовляв зі мною дуже люб’язно, а коли ми залишилися самі, попросив розповісти про мої мандри та про випадок, що кинув мене в цім величезнім ящику на поталу морських хвиль. Він сказав, що близько півночі помітив його на деякій відстані, коли дивився в підзорну трубу, і сприйняв спершу за парус, до якого хотів був підійти (думаючи, що не дуже збочить з курсу) і купити сухарів, бо починав уже відчувати їх нестачу. Наблизившись і побачивши свою помилку, він од-рядив шлюпку розвідати, що воно таке, а матроси його повернулися налякані й клялися Богом, що то плавучий будинок. Він попосміявся з їхньої дурості й сів у човен сам, наказавши матросам узяти з собою міцний канат. Погода була тиха, і він, кілька разів об’їхавши навколо ящика, помітив вікна із залізними ґратами. На одній із стін, де в дошках не було отвору, що пропускав би світло, він побачив дві дужки. Тоді він звелів своїм людям веслувати до тієї стіни і, прикріпивши канат до однієї з дужок, на буксирі тягнути мій ящик до корабля. Підійшовши до судна, він розпорядився прикріпити другий канат до кільця в даху і підняти ящик на талях, але ввесь екіпаж зміг підняти його тільки на два чи три фути. Потім вони побачили мою палицю з хусточкою, які стриміли з отвору, і вирішили, що там, певно, ув’язнено якогось нещасливця. Я спитав, чи не бачив капітан або хто з його екіпажу величезних птахів у повітрі під той час, коли відкрили мене. Капітан одповів, що, коли він, поки я спав, обговорював з матросами цю подію, один з них сказав, що бачив трьох орлів, які летіли на північ, але не помітив, щоб вони були більші за звичайних. Я пояснив собі це явище великою висотою, на якій летіли птахи; капітан не зрозумів причини мого запитання. Далі я запитав, як далеко ми, на його думку, від суходолу, і він одповів, що, за його підрахунками, ліг на сто. Я запевнив його, що він помиляється майже вдвічі, бо я покинув суходіл не більше ніж за дві години перед тим, як упав у море. Тут він знову почав думати, що мозок у мене не в порядку, і, натякнувши на це, порадив піти та лягти в приготовленій для мене каюті.

Я запевнив капітана, що його чемне поводження та приємне товариство добре збадьорили мене, і я тепер при здоровому розумі більше, ніж будь-коли у своєму житті. Тоді він став серйозним і попросив дозволу відверто спитати, чи не збило мене з глузду каяття за тяжкий злочин, що на покару за нього мене, з наказу якогось монарха, ув’язнили в тім ящику. В деяких країнах великих злочинців пускають у море на дірявих суднах і без провіанту, і він, хоч і шкодує, що взяв до себе таку погану людину, дає, проте, мені слово честі висадити мене цілого та не-ушкодженого в першому ж порту, куди ми прибудемо. До цього він додав, що підозра його набагато посилилася після безтямних промов, з якими я звертався з приводу моєї кімнати чи ящика спершу до матросів, а потім до нього, і після моїх дивних поглядів і незвичайної поведінки за вечерею.