Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Я попросив капітана терпляче вислухати мою історію і сумлінно розповів про все, що трапилося зі мною від мого від’їзду з Англії до того часу, як вони знайшли ящик. Правда завжди проторує собі шлях у здоровому розумі, і цей, до певної міри освічений і безумовно чесний, джентльмен скінчив тим, що повірив моїм словам і моїй щирості. Щоб остаточно переконати капітана, я попросив його звеліти принести мій комод, ключ від якого лежав у мене в кишені, бо він розповів уже мені, як повелися матроси з моєю кімнатою. В його присутності я відчинив комод і показав йому колекцію дивинок, зібрану в країні, звідки я таким дивним способом утік. Там був гребінець з бороди короля і другий з того ж таки матеріалу, але вправлений в урізок нігтя з великого пальця його величності, замість спинки. Була колекція голок і шпильок од фута до пів’ярда завдовжки, чотири осині жала такі, як кинджали; кілька вичосів з королевиного волосся та золота каблучка, яку вона люб’язно подарувала мені, знявши з мізинця, і одягла мені на шию наче намисто. Цю каблучку я хотів подарувати капітанові на вдячність за його гостинність, але він рішуче відмовився прийняти її. Я показав йому й мозолю з кентське яблуко завбільшки, зрізану мною особисто з ноги одної придворної дами, таку тверду, що з неї я, повернувшись до Англії, зробив собі келих і вправив його потім у срібло. Нарешті я звернув його увагу на мої штани, пошиті з мишачої шкурки, що були тоді на мені.

Я спромігся змусити його взяти тільки зуб одного лакея, помітивши, що його він розглядав з особливою цікавістю, очевидно, вражений ним. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений хірург помилково видер його в одного з Гламделклічевих слуг, що мучився зубами, але зуб той виявився найздоро-вішим у його роті. Я почистив його й заховав собі в комод. Зуб мав близько одного фута завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.

Капітана дуже задовольнило моє просте оповідання, і він висловив надію, що по повороті до Англії я зроблю послугу цілому світові, виклавши свої слова на папері й оголосивши їх друком. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії забагато книг про мандри; що ніщо тепер не може здатися незвичайним, і це змушує мене підозрювати, що дехто з авторів зважає на істину менше, ніж на свої власні вигоди, або честолюбство, чи на розвагу неосвіче-них читачів; що історія моя міститиме мало чого, крім звичайних подій, і не буде прикрашена тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та інших тварин або варварських звичаїв та ідольства дикунів, яких рясно в більшості творів сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Здивований моєю манерою кричати розмовляючи, містер Вількокс спитав, чи не глухі там часом король з королевою. Я пояснив, що протягом двох років не говорив інакше, і так звик до цього, що тепер голоси його і матросів здаються мені шепотінням, хоч я й добре розбираю всі слова. Говорячи ж там, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці зі співбесідником, який стоїть на дзвіниці, і винятком були випадки, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на руці. Я сказав йому, що помітив іще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, яких я досі бачив. І дійсно, живучи в тім королівстві, я ніколи не наважився глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних речей, що порівняння їх із собою викликало неприємне відчуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як вечеряючи я на все дивився з подивом і часто, здавалося, стримував посмішку. Він не знав, чим це пояснити, і скидав на деякий розлад у моєму мозку. Я ствердив це і сказав, що не міг триматися інакше, бачачи таріль із срібний трипенсо-вик завбільшки; свинячий окіст — на один ковток; келих, менший за шкаралупу горіха, і таке інше. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене, поки я служив їй, усім потрібним маленького розміру, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я не помічав, що я малий, так само, як люди не помічають своїх вад. Капітан добре зрозумів мій жарт і весело відповів англійським прислів’ям, сказавши, що очі мої більші, ніж моє черево, бо він не помітив у мене гарного апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи і далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби побачити мою кімнату в дзьобі орла тоді, як вона падала з такої висоти в море. То, мовляв, було най-дивовижніше видовище, гідне щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном[19] виникло само собою, і він не міг утриматись од нього, чим не дуже підлестив мене.