Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

По цій передмові, він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти літ вони живуть зазвичай так, як і всі смертні. Потім їх поволі огортають сум і пригнічений настрій, що раз у раз зростають, аж доки їм не мине вісімдесят років. Про це вони казали йому самі, бо в одному столітті народжується їх тільки двоє чи троє і узагальнювати спостереження через малу кількість об’єктів не можна. Дійшовши вісімдесяти років, що тут вважають за крайній вік, вони не тільки мають всі примхи та недуги інших старих людей, але й — на додаток до всіх їхніх немочей і недоумства — охоплені ще жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі люди, але й нездібні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності, яка ніколи не поширюється далі як до їхніх онуків. Головні пристрасті їх — то заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найбільше порокам молоді і смерті старих. Роздумуючи про перші, вони бачать себе назавжди позбавленими можливості зазнавати почуттів приємності, а коли вздрять похорон, починають пхикати і ремствують, що інші йдуть до спокійного притулку, якого їм ніколи не дістатись. Вони пам’ятають лише те, чого вчили або що бачили замолоду, або за середнього віку, та й те погано, і, щоб дізнатися про якусь подію чи подробиці її, краще вдаватися до народних переказів, аніж до їхніх найясніших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що перейшли на дитячий розум і остаточно втратили пам’ять, їх більше жаліють і охочіше допомагають, бо їм бракує багатьох огидних прикмет, яких така кількість в інших. Якщо стрелдбрег одружиться з собі подібною, то держава з ласки своєї розриває шлюб при досягненні молодшим із членів подружжя вісімдесяти років. Закон вважає, що було б величезною несправедливістю карати ще й тягарем шлюбу тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.

Коли стрелдбреги досягають вісімдесяти літ, їх вважають за померлих громадянською смертю, і їхні спадкоємці зараз же відбирають спадщину, їм дають лише невеличку допомогу, аби сяк-так підтримувати їх, а бідних утримують громадським коштом. Відтоді як їх вважають за нездатних обіймати будь-яку посаду, пов’язану з довірою чи з прибутками, вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.

У дев’яносто років у них випадають зуби і вилазить волосся. Вони втрачають почуття смаку і без ніякого апетиту їдять та п’ють усе, що трапиться. Хвороби, на які вони хворіли, не покидають їх, не зменшуючись і не збільшуючись щодо інтенсивності. Під час розмови вони забувають назви звичайнісіньких речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Через це вони не мо-жуть і читати, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку і, значить, позбавлені єдиної, доступної для них розваги.

Мова в цій країні завжди змінюється, і тому стрелд-бреги одного віку не розуміють стрелдбрегів іншого. З тієї ж причини, проживши двісті років, вони не здатні вже розмовляти (хіба кількома загальновідомими словами) з сусідами — смертними і мають нещастя жити як чужинці на своїй батьківщині.

Оце приблизно, скільки я пам’ятаю, розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п’ять чи шість їх різного віку, приведених до мене моїми друзями, причому наймолодший мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я — великий мандрівник і бачив цілий світ, та вони не поцікавилися поставити мені жодного питання, а тільки канючили слемскедаск, тобто подарунок на спомин. То — пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє це, бо їх утримує громада, хоч і скупенько, звичайно.

Усі ненавидять і зневажають цих людей. їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються особливо докладно. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше, ніж тисяча років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то за якогось народного заколоту. Звичайно ж вік стрелдбрега встановлюється розпитуванням його самого про імена королів або видатних осіб, що зберегла йому пам’ять, і потім історичною розвідкою, бо останній монарх, про якого він іще пам’ятає, безперечно, почав царювати перед тим, як стрелдбрегові виповнилося вісімдесят років.

Я ніколи не бачив злиденніших істот, і жінки були огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають такого потворного вигляду, що й описати його не можна. Придивившись, я швидко впізнав найстарішу, дарма, що їх було шестеро, і різниця між ними була не більше як у двісті років.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное