Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Залишившися в такому безпорадному становищі, я пішов від берега і, діставшись твердого ґрунту, сів на горбок відпочити та обміркувати, що його робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у глиб країни, вирішивши віддатися в руки першим же дикунам, яких стріну, і відкупити своє життя браслетами, намистом та іншими дрібницями, що ними завжди запасається моряк, вирушаючи у таку подорож; кілька штук їх було і в мене. Місцевість перетиналася довгими, нерівними рядками дерев. Очевидно, їх не садовили, а вони виросли самі. Скрізь були сіножаті з високою травою і засіяні вівсом лани. Я посувався вперед, боячись, аби мене не захопили зненацька, або не влучили стрілою ззаду чи збоку, і вийшов на битий шлях, укритий слідами людських ніг, подекуди коров’ячих ратиць, але найбільш було там відбитків копит коней. Нарешті я вгледів у полі кілька якихось тварин, а двоє чи троє їх сиділи на деревах. Вони мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, який навіть трохи вразив мене, і, щоб розглянути їх краще, я ліг і сховався за кущі. Деякі наблизилися до місця, де я лежав, і тим дали мені змогу виразно побачити їхні форми. Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних — кучерявим, в інших — гладеньким волоссям. Бородами вони скидалися на цапів. По спині і по передній стороні ніг ішла в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я тому міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було. Гадаю, природа примістила волосся там де треба, щоб захищати шкіру, коли вони сидять на землі, бо вони сиділи, лежали і часто стояли на задніх лапах. На високі дерева вони здиралися, мов білки, бо їхні пальці на задніх і передніх лапах закінчувалися гострими карлючкуватими пазурами, і стрибали, скакали та бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців. Вони мали довге, некучеряве волосся на голові, і майже не мали рослинності на тілі, їхні перса висіли між передніх лап, а коли вони йшли рачки, часто майже доторкалися до землі. Колір волосся і в чоловіків, і в жінок був щонайрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий. Взагалі, ніколи за моїх подорожів не бачив я таких мерзенних істот, і жодна з тварин не викликала в мене такої огиди. Вважаючи, що дивитись на них більше нема чого, я підвівся, сповнений почуттям гидливості, і пішов далі, надіючись, що шлях приведе мене до халупи якого-не-будь індійця. Пройшовши недалеко, я зустрів на дорозі одну з цих тварюк, що йшла просто на мене. Угледівши мене, ця погань скривила гримасу і почала здивовано розглядати мене, як ніколи не бачену річ, а тоді впритул підійшла до мене й піднесла вгору передню лапу. Не знаю, був то рух цікавості чи злоби, але я витяг свій кортик і плазом ударив ним по її лапі, не бажаючи бити гострим кінцем, бо боявся, що налаштую проти себе тубільців, коли вони довідаються, що я вбив чи поранив належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір подався назад і заревів так, що з сусіднього поля прибігло ціле стадо, і не менш як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Спершися на стовбур найближчого дерева, я вимахував кортиком і не підпускав їх до себе. Проте кілька цих клятих тварюк, схопившись за галуззя ззаду мене, видерлися на дерево і заходились випорожнятися мені на голову. Щоправда, я досить щасливо уникнув цього, щільно притулившись до стовбура, але мало не задихнувся від смердючого калу, що падав навколо мене.

Під цей скрутний час я раптом побачив, що всі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево, пішов своєю дорогою, дивуючись, що могло так настрахати їх, і, тільки глянувши ліворуч, побачив коня, який повільно йшов полем і, помічений моїми переслідувачами, став за причину їхньої втечі. Підійшовши зовсім близько, він нібито здригнувся, але зараз же заспокоївся і пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов навколо мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів продовжувати свою путь, та кінь заступив мені дорогу, дуже приязно дивлячись на мене і, видно, не бажаючи робити ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж доки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, попестити його, як це роблять жокеї, коли приручають нового коня. Але до моєї ласки кінь, здається, поставився досить зневажливо, похитав головою, насупився й обережно підвів праву передню ногу, щоб відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, але щоразу так по-різному, що я майже почав думати, чи не говорив він якоюсь своєю мовою.