Мартин Боруля

Входе Омелько.

Чого ти лiзеш, як черепаха?

Омелько. А хiба я птиця? Лiтать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…

Мартин. Ну, ну, годi…

Омелько. Коли б чоловiк крила мав…

Мартин. Годi!

Омелько(набiк). Нiколи не дасть договорить…

Мартин. Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов на п'ять по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать…

Омелько. Чого?

Мартин. Слухай!

Омелько. Та я ж слухаю.

Мартин. Мовчки слухай!

Омелько. Мовчу…

Мартин. Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть двоє, прибiжиш додому попереду…

Омелько. А як я не добiжу попереду?

Мартин. Що ти йому будеш казать?

Омелько. Трохим же буде кiньми їхать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.

Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив i вперед прибiг.

Омелько. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг разом, а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде їхать, а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим на зло менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.

Мартин. Хiба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кiньми бiг?

Омелько. А хiба я знаю.

Мартин(бере його за груди). Не знаєш?

Омелько(набiк). Отже, останню свиту порве.

Мартин. Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед — гость важний приїде!

Омелько. То дозвольте коня взять.

Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!

Омелько. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака…

Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить.

Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете. (Випхнув).

ЯВА II

Мартин, а потiм Марися.

Мартин. От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль — давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився.

Входить Марися i несе клунок.

Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?

Марися. Вони на городi копають, а я ж що буду робить?

Мартин(набiк). Справдi!.. І сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисi). Нiчого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.

Мартин. Глупство! Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається…

Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть.

Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк). Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисi). Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима i виходить.

Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов).

ЯВА III

Марися, а потiм Микола.

Марися(одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi… поки нагодували… Сьогодня ввечерi побачусь…

Микола(пiд вiкном). Марисю, можна зайти?

Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: нi батька, нi матерi нема.

Входе Микола.

Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.

Марися. Що ж ти зробиш?