Механічне Еґо

       Ніколас Мартін почував себе як людина, яку раптово засунули під крижаний душ. Ні, не під крижаний — під гарячий. І до того ж ароматичний. Вітер, який залітав у відкрите вікно, ніс із собою задушливий сморід — бензину, полину, олійної фарби і (з буфета в сусідньому корпусі) бутербродів з шинкою.
       «П’яний, — думав Мартін з розпачем, — я п’яний або збожеволів!» Він підхопився і заметушився по кімнаті, але відразу побачив щілину в паркеті і пішов по ній. «Якщо я зможу пройти по прямій, — розмірковував він, — отже, я не п’яний… Я просто збожеволів». І думка ця була не надто втішна.
       Він прекрасно пройшов по щілині. Він міг навіть йти значно пряміше щілини, яка, як він тепер переконався, була ледь-ледь звивистою. Будь-коли раніше він не рухався з такою впевненістю і легкістю. В результаті свого досліду він виявився в іншому кутку кімнати перед дзеркалом, і, коли він випрямився, щоб подивитися на себе, хаос і сум’яття кудись випарувались. Шалене загострення відчуттів згладилося і притупилося. Все було спокійно. Все було нормально. Мартін подивився в очі своєму відображенню. Ні, все не було нормально.
       Він був тверезий як скельце. Немов він пив не віскі, а джерельну воду. Мартін нахилився до самого скла, намагаючись крізь очі зазирнути в глибини власного мозку. Тому що там відбувалося щось вражаюче. По всій поверхні його мозку почали рухатися малюсінькі заслінки — одні закривалися майже зовсім, залишаючи лише крихітну щілину, у яку визирали ока-бусинки нейронів, інші з легким тріском відчинялися, і швидкі павучки — інші нейрони — кидалися навтьоки, шукаючи, де б сховатися.
       Зміна порогів, позитивної і негативної реакції конусів пам’яті, їх ключових емоційних індексів і асоціацій… Ага! Робот!
       Голова Мартіна повернулася до закритих дверей. Але він лишився стояти на місці. Вираз сліпого жаху на його обличчі почав повільно і непомітно для нього змінюватись. Робот… може і почекати.
       Машинально Мартін підняв руку, немов поправляючи невидимий монокль. Позаду задзеленчав телефон. Мартін оглянувся. Його губи скривилися в презирливу посмішку. Витонченим рухом змахнувши порошину з лацкану піджака, Мартін взяв трубку, але не сказав будь-чого. Настало тривале мовчання. Потім хрипкий голос заревів:
       — Алло, алло, алло! Ви слухаєте? Я з вами говорю, Мартін! Мартін незворушно мовчав.
       — Ви змушуєте мене чекати! — рикав голос. — Мене, Сен-Сіра! Негайно бути в залі! Перегляд починається… Мартін, ви мене чуєте?
       Мартін обережно поклав трубку на стіл. Він повернувся до дзеркала, озирнув себе критичним поглядом і насупився.
       — Блідо, — пробурмотів він. — Без сумніву, блідо. Не розумію, навіщо я купив цю краватку?
       Його увагу відвернула буркотлива телефонна трубка. Він подивився на неї, а потім гучно ляснув у долоні біля самого мікрофона. З трубки долинув агонізуючий крик.
       — Прекрасно, — пробурмотів Мартін, відвертаючись. — Цей робот зробив мені велику послугу. Варто було б зрозуміти це раніш. Зрештою, така супермашина, як ЕНІАК, повинна бути набагато розумнішою від людини, що всього лише проста машина. Так, — додав він, виходячи в хол і зіштовхуючись з Тоні Ла-Мотта, яка знімалася в одному з фільмів «Вершини». — Чоловік — це машина, а жінка… — Отут він кинув на міс Ла-Мотта такий багатозначний і зарозумілий погляд, що вона навіть здригнулася, — а жінка — іграшка, — докінчив Мартін і попрямував до першого переглядового залу, де його чекали Сен-Сір і доля.
       Кіностудія «Вершина» на кожен епізод витрачала в десять разів більше плівки, ніж він займав у фільмі, побивши, таким способом рекорд «Метро-Голдвін-Мейер». Перед початком кожного знімального дня ці купи целулоїдних стрічок проглядалися в особистому переглядовому залі Сен-Сіра — невеликій розкішній кімнаті з відкидними кріслами і всілякими іншими зручностями. На перший погляд там зовсім не було екрана. Якщо другий погляд ви кидали на стелю, то виявляли екран саме там.
       Коли Мартін увійшов, йому стало зрозуміло, що з екологією щось не так. Якщо вважати, що в дверях з’явився колишній Ніколас Мартін, переглядовий зал, який купався в дорогій атмосфері вишуканої самовпевненості, виявив до нього крижане ставлення. Ворс перського килима гидливо скулювався під його святотатськими підошвами. Крісло, на яке він наткнувся в густому мороці, здавалося, презирливо знизало спинкою. А три чоловіки, що сиділи в залі, кинули на нього погляд, яким був би спопелений орангутанг, якби він з безглуздої випадковості вдостоївся запрошення в Бекінгемский палац.
       Діді Флемінг (її справжнє прізвище запам’ятати було неможливо, не кажучи вже про те, що в ньому не було хоча б однієї голосної) безтурботно лежала у своєму кріслі, затишно задерши ніжки, склавши чарівні руки і спрямувавши погляд великих млосних очей на стелю, де Діді Флемінг в срібних лусочках кольорової кінорусалки флегматично плавала в хвилях перлинного туману.
       Мартін в напівтемряві шукав на дотик вільне крісло. У його мозку відбувалися дивні речі: крихітні заслінки продовжували відкриватися і закриватися, і він вже не почував себе Ніколасом Мартіном. Але ким же він почував себе в такому випадку?
       Ніколас на мить згадав нейрони, чиї очі-бусинки, ввижалось йому, визирали з його власних очей і заглядали в них. Але чи було це насправді? Незалежно від того, яким яскравим здавався спогад, можливо, це була лише ілюзія. Відповідь, що напрошувалась, була напрочуд проста і до жаху логічна. ЕНІАК Гама Дев’яносто Третій пояснив йому — щоправда, дещо незрозуміло, — в чому полягав його екологічний експеримент. Мартін просто дістав оптимальну рефлекторну схему свого щасливого прототипу, людини, що найповніше підкорила собі своє середовище. І ЕНІАК назвав йому ім’я цієї людини, правда серед плутаних посилань на інші прототипи, наприклад, Івана (якого?) і безіменного уйгура.
       Прототипом Мартіна був Дізраелі, граф Біконсфілд. Мартін жваво згадав Джорджа Арліса в цій ролі. Розумний, нахабний, ексцентричний і в манері вдягатися, і в манері триматися, палкий, вкрадливий, вольовий, з плідною уявою…
       — Ні, ні, ні, — сказала Діді з незворушним роздратуванням. — Обережніше, Нік. Сядьте, будь ласка, в інше крісло. На це я поклала ноги.
       — Т-т-т-т, — сказав Рауль Сен-Сір випинаючи товсті губи і величезним пальцем вказуючи на скромний стілець біля стіни. — Сідайте за мною, Мартін. Та сідайте ж бо, щоб не заважати нам. І дивіться уважно. Дивіться, як я творю видатне з вашої дурної п’єски. Особливо зауважте, як чудово я завершую соло п’ятьма наростаючими падіннями у воду. Ритм — це все, — закінчив він. — А тепер — ні звуку.
       Для людини, яка народилась в крихітній балканській країні Міксо-Лідії, Рауль Сен-Сір зробив в Голівуді воістину блискучу кар’єру. У тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році Сен-Сір, наляканий наближенням війни, емігрував в Америку, забравши із собою котушки знятого ним міксо-лідійського фільму, назву якого можна перекласти приблизно так: «Пори на селянському носі».
       Завдяки цьому фільму, він заслужив репутацію великого кінорежисера, хоча насправді незрівнянні світлові ефекти в «Порах» пояснювались бідністю, а актори продемонстрували гру, незнану в анналах кіноісторії, лише тому, що були вщент п’яні. Однак критики порівнювали «Пори» з балетом і завзято вихваляли красу героїні, нині відомої світу як Діді Флемінг.
       Діді була настільки неймовірно гарна, що за законом компенсації повинна була виявитися неймовірно дурною. І людина, яка міркувала так, не обманювалася. Нейрони Діді не знали майже всього. Їй доводилося чути про емоції, і лютий Сен-Сір умів змусити її зобразити деякі з них, однак всі інші режисери втрачали глузд, намагаючись перебороти семантичну стіну, за якою спочивав розум Діді — тихе дзеркальне озеро дюйма в три глибиною. Сен-Сір просто рикав на неї. Цей нехитрий первісний підхід був, очевидно, єдиним, котрий розуміла прославлена зірка «Вершини».
       Сен-Сір, владар прекрасної безмозкої Діді, швидко опинився у вищих сферах Голівуда. Він, без сумніву, був талановитий і одну картину міг би зробити чудово. Але цей шедевр він відзняв двадцять із зайвим разів — постійно з Діді в головній ролі і постійно вдосконалюючи свій феодальний метод режисури. А коли хто-небудь намагався заперечувати, Сен-Сіру досить було пригрозити, що він перейде в «Метро-Голдвін-Мейер» і забере із собою покірну Діді (він не дозволяв їй підписувати тривалих контрактів, і для кожної картини з нею укладали новий). Навіть Толівер Уотт схиляв голову, коли Сен-Сір загрожував позбавити «Вершину» Діді.
       — Сідайте, Мартін, — сказав Толівер Уотт. Це була висока худа людина з довгим обличчям, схожа на коня, який голодує, тому що з гордості не бажає їсти сіно. З непохитним усвідомленням своєї всемогутності він на міліметр нахилив припудрену сивиною голову, а на його обличчі промайнув незадоволений вираз.
       — Будьте ласкаві, коктейль, — сказав він. Невідомо звідкіля виник офіціант в білій куртці і безшумно сковзнув до нього з тацею. Саме в цю секунду остання заслінка в мозку Мартіна стала на своє нове місце і, підкоряючись імпульсу, він протягнув руку і взяв з таці запітнілий келих. Офіціант, не підстерігши цього, сковзнув далі і схилившись подав Уотту блискучу тацю, на якій вже будь-чого не було. Уотт і офіціант обоє уп’ялися на тацю. Потім їх погляди зустрілися.
       — Слабенький, — сказав Мартін, ставлячи келих на тацю. — Принесіть мені, будь ласка, інший. Я переорієнтовуюсь для нової фази з оптимальним рівнем, — повідомив він приголомшеному Уотту і, відкинувши крісло поруч з великою людиною, недбало опустився в нього. Як дивно, що раніше на переглядах він завжди був пригнічений! Зараз він почував себе прекрасно. Невимушено. Впевнено.
       — Віскі з содовою містеру Мартіну, — незворушно сказав Уотт. І ще один коктейль мені.
       — Ну, ну, ну! Ми починаємо! — нетерпляче крикнув Сен-Сір. Він щось сказав у ручний мікрофон, і відразу екран на стелі замерехтів, зашелестів, і на ньому замигтіли уривчасті епізоди — хор русалок, танцюючи на хвостах, рухався вулицями рибальського селища в Флориді.
       Щоб осягнути всю мерзенність долі, яка підготована Ніколасу Мартіну, необхідно подивитися хоч один фільм Сен-Сіра. Мартіну здавалося, що це мерзенніше всього, що будь-коли знімалося на плівку. Він зауважив, що Сен-Сір і Уотт здивовано поглядають на нього. В темряві він підняв вказівні пальці і накреслив роботоподібну усмішку. Потім, відчуваючи чарівну впевненість в собі, закурив сигарету і розреготався.
       — Ви смієтеся? — негайно спалахнув Сен-Сір. — Ви не цінуєте видатного мистецтва? Що ви про нього знаєте, а? Ви що — геній?
       — Це, — сказав Мартін поблажливо, — наймерзенніший фільм, коли-небудь знятий на плівку.
       В мертвій тиші, яка настала, Мартін витонченим рухом струсив попіл і додав:
       — З моєю допомогою ви ще можете не стати посміховищем всього континенту. Цей фільм до останнього метра має бути викинутий у кошик. Завтра рано-зранку ми почнемо все спочатку і… Уотт сказав негучно:
       — Ми цілком здатні самі зробити фільм з «Анжеліни Ноел», Мартін.
       — Це художньо! — заревів Сен-Сір. — І принесе великі гроші!
       — Гроші? Нісенітниця! — підступно зазначив Мартін і щедрим жестом струсив нову гірку попелу. — Кого цікавлять гроші? Про них нехай думає «Вершинна».
       Уотт нахилився і, щулячись в півмороку, уважно подивився на Мартіна.
       — Рауль, — сказав він, оглянувшись на Сен-Сіра, — наскільки мені відомо, ви приводите своїх… е… нових сценаристів у форму. На мій погляд, це не…
       — Так, так, так, так! — збуджено крекнув Сен-Сір. — Я їх приводжу у форму! Гарячковий припадок, а? Мартін, ви добре себе почуваєте? Голова у вас в порядку? Мартін посміхнувся спокійно і впевнено.
       — Не тривожтеся, — оголосив він. — Гроші, що ви на мене витрачаєте, я повертаю вам з відсотками у вигляді престижу. Я все прекрасно розумію. Наші конфіденційні бесіди, ймовірно, відомі Уотту.
       — Які ще конфіденційні бесіди? — прогуркотів Сен-Сір і густо почервонів.
       — Ми ж не ховаємо чогось від Уотта, чи не так? — не моргнувши оком, продовжував Мартін. — Ви найняли мене задля престижу, і престиж вам забезпечений, якщо тільки ви не станете даремно роззявляти пащеку. Завдяки мені ім’я Сен-Сіра покриється славою. Звичайно, це може позначитися на зборах, але подібний дріб’язок…
       — Пджрзксгл! — заволав Сен-Сір на своїй рідній мові і, вставши з крісла, махнув мікрофоном, затиснутим у величезній волохатій лапі. Мартін спритно зігнувся і вирвав у нього мікрофон.
       — Зупиніть показ! — розпорядився він владно. Все це було дуже дивно. Якимось далеким куточком свідомості він розумів, що при нормальних обставинах завжди не посмів би поводитися так, але в той же час був твердо переконаний, що вперше його поводження стало по-справжньому нормальним. Він відчував блаженний жар впевненості того, що будь-який його вчинок виявиться правильним, у всякому разі поки не мине дванадцять годин дії матриці. Екран нерішуче замигав і згас.
       — Ввімкніть світло! — наказав Мартін невидимому духу, схованому за мікрофоном.
       Кімнату раптово залило м’яке світло, і з виразу на обличчях Уотта і Сен-Сіра Мартін зрозумів, що обидва вони відчувають неясну і наростаючу тривогу.
       Він же ж дав їм багацько поживи для роздумів — і не тільки це. Він спробував уявити, які думки зараз тісняться в їх мозках, пробираючись через лабіринт підозр, які він так мистецьки посіяв.
       Думки Сен-Сіра відгадувалися без значних зусиль. Міксо-лідієць облизнув губи, що було нелегкою справою, — і його налиті кров’ю очі стурбовано впилися в Мартіна. Чого це сценарист заговорив так впевнено? Що це значить? Який таємний гріх Сен-Сіра він вивідав, яку знайшов помилку в контракті, що насмілюється поводитися так нагло?
       Толівер Уотт являв проблему іншого роду. Таємних гріхів за ним, очевидно, не водилося, але і він начебто стривожився. Мартін свердлив поглядом горде кінське обличчя, вишукуючи сховану слабкість. Так, впоратися з Уоттом буде дещо складніше, але він зуміє зробити й це.
       — Останній підводний епізод, — сказав він, повертаючись до попередньої теми, — це справжня нісенітниця. Його треба вирізати. Сцену будемо знімати з-під води.
       — Мовчати! — заревів Сен-Сір.
       — Але це єдиний вихід, — наполягав Мартін. — Інакше вона виявиться не в тон тому, що я написав тепер. Власне кажучи, я вважаю, що весь фільм треба знімати з-під води. Ми могли б використовувати прийоми документального кіно…
       — Рауль, — раптово сказав Уотт. — До чого він хилить?
       — Він хилить, звичайно, до того, щоб порвати свій контракт, — відповів Сен-Сір, наливаючись маслиновим рум’янцем. — Це кепський період, через який проходять всі мої сценаристи, перш ніж я приведу їх у форму. У Міксо-Лідії…
       — А ви впевнені, що зумієте привести його у форму? — запитав Уотт.
       — Це для мене тепер вже особисте питання, — відповів Сен-Сір, свердлячи Мартіна лютим поглядом. — Я витратив на цю людину майже три місяці і не маю наміру витрачати мій дорогоцінний час на іншу. Просто він хоче, щоб з ним розірвали контракт. Штучки, штучки, штучки.
       — Це вірно? — холодно запитав Уотт у Мартіна.
       — Вже ні, — відповів Мартін, — я передумав. Мій агент думає, що мені нема чого робити в «Вершині». Власне кажучи, вона вважає, що це жалюгідний мезальянс. Але ми вперше розходимося з нею в думках. Я починаю бачити деякі можливості навіть у тієї погані, якою Сен-Сір вже стільки років годує публіку. Зрозуміло, я не можу творити чудеса. Глядачі звикли очікувати від «Вершини» помиїв, і їх навіть привчили любити ці помиї. Але ми поступово перевиховаємо їх — і почнемо з цієї картини. Я думаю, нам варто символізувати її екзістенціалістську безнадійність, завершивши фільм чотирмастами метрами морського пейзажу — нічого, крім величезних, зхвилених просторів океану, — докінчив він зі смаком.
       Величезна зхвилена туша Рауля Сен-Сіра піднялася з крісла і насунулася на Мартіна.
       — Геть! Геть — закричав він. — Назад у свій кабінет, нікчема! Це наказую я, Рауль Сен-Сір. Геть — інакше я роздеру тебе на клаптики
       Мартін швидко перебив режисера. Голос його був спокійний, але він знав, що часу втрачати не можна.
       — Бачите, Уотт? — запитав драматург голосно, перехопивши здивований погляд Уотта. — Він не дає мені сказати вам навіть слова, напевно боїться, що я проговорюсь. Зрозуміло, чому він жене мене звідси, — він відчуває, що пахне горілим.
       Сен-Сір, не контролюючи себе, нахилився і заніс кулак. Але от втрутився Уотт. Можливо, сценарист і правда намагається позбутися від контракту. Але за цим явно криється і щось інше. Занадто вже Мартін недбалий, занадто впевнений в собі. Уотт вирішив розібратись у всьому до кінця.
       — Тихіше, тихіше, Рауль, — сказав він категоричним тоном. — Заспокойтеся! Я кажу вам — заспокойтеся. Навряд чи нас влаштує, якщо він подасть на вас у суд за образу дією. Ваш артистичний темперамент іноді змушує вас забуватися. Заспокойтеся і послухаємо, що скаже Нік.
       — Тримайтесь з ним насторожі, Толівер! — застережливо вигукнув Сен-Сір. — Вони хитрі, ці тварини, хитрі, як пацюки. Від них всього можна…
       Мартін величним жестом підніс мікрофон до рота. Не звертаючи навіть найменшої уваги на розлютованого режисера, він сказав владно:
       — З’єднайте мене з баром, будь ласка. Так… Я хочу замовити коктейль. Зовсім особливий. А… е… «Олену Глінську».
       — Здорові були, — почувся від дверей голос Еріки Ешбі. — Нік, ти тут? Можна мені ввійти?
       При звуці її голосу по спині Мартіна забігали блаженні мурашки. З мікрофоном у руці він повернувся до неї, але, перш ніж він встиг відповісти, Сен-Сір заревів:
       — Ні, ні, ні! Забирайтеся! Негайно забирайтеся! Хто б ви там були — геть!
       Еріка — діловита, гарненька, неприборкана — рішуче ввійшла в зал і кинула на Мартіна погляд, який виражав довготерпеливу покірність долі. Вона, безсумнівно, готувалася боротися за двох.
       — Я тут в справі, — холодно заявила вона Сен-Сіру. — Ви не маєте права не допускати до автора його агента. Ми з Ніком хочемо поговорити з містером Уоттом.
       — А, моя втіха, сідайте! — вимовив Мартін гучним, чітким голосом і встав із крісла. — Ласкаво просимо! Я замовляю собі коктейль. Чи хочете чого-небудь?
       Еріка глянула на нього з раптовою підозрою.
       — Я не буду пити, — сказала вона. — І ти не будеш. Скільки коктейлів ти вже випив? Нік, якщо ти напився в таку хвилину…
       — І, будь ласка, швидше, — холодно наказав Мартін у мікрофон. Він мені потрібний негайно, ви зрозуміли? Так, коктейль «Олена Глінська». Може, він вам не відомий? В такому випадку слухайте уважно: візьміть найбільший келих, а втім, краще навіть пуншеву чашу… Наповніть її до половини охолодженим пивом. Зрозуміли? Додайте три мірки м’ятного лікеру…
       — Нік, ти звар’ював! — з відразою вигукнула Еріка.
       — …і шість мірок меду, — безтурботно продовжував Мартін. — Розмішайте, але не збивайте. «Олену Глінську» в будь-якому випадку збивати не можна. Гарненько остудіть…
       — Міс Ешбі, ми дуже зайняті, — промовисто перебив його Сен-Сір, вказуючи на двері. — Не зараз. Вибачте. Ви заважаєте. Негайно підіть.
       — Втім, додайте ще шість мірок меду, — задумливо вимовив Мартін у мікрофон. — І негайно надішліть його сюди. Якщо він буде тут через шістдесят секунд, ви одержите премію. Домовилися? Прекрасно. Я чекаю.
       Він недбало кинув мікрофон Сен-Сіру. Тим часом Еріка добралася до Толівера Уотта.
       — Я тільки що говорила з Глорією Ідей — вона готова укласти з «Вершиною» контракт на один фільм, якщо я дам згоду. Але я дам згоду, тільки якщо ви розірвете контракт із Ніколасом Мартіном. Це моє останнє слово. На обличчі Уотта відбився приємний подив.
       — Ми, мабуть, могли б домовитись, — відповів він негайно ж (Уотт був великим шанувальником міс Ідеї і давно мріяв поставити з нею «Ярмарок марнославства»). — Чому ви не привезли її з собою? Ми могли б…
       — Дурниці! — заволав Сен-Сір. — Не обговорюйте цього, Толівер!
       — Вона в «Лагуні», пояснила Еріка. — Замовкніть же, Сен-Сір. Я не маю наміру…
       Але отут хтось шанобливо постукав у двері. Мартін поспішив відкрити їх і, як і очікував, побачив офіціанта з тацею.
       — Швидка робота, — сказав він поблажливо, приймаючи велику запітнілу чашу, оточену кубиками льоду. — Краса, чи не так?
       Гучні крики Сен-Сіра, що залунали позаду, заглушили можливу відповідь офіціанта, який одержав від Мартіна долар і вийшов, явно борючись з нудотою.
       — Ні, ні, ні, ні! — рикав Сен-Сір. — Толівер, ми можемо одержати Глорію і зберегти цього сценариста: хоч він і негодящий, але я уже витратив три місяці, щоб видресирувати його в сен-сірівському стилі. Надайте це мені. У Міксо-Лідії ми…
       Гарненький ротик Еріки відкривався і закривався, але ревіння режисера заглушало її голос. А в Голівуді було всім відомо, що Сен-Сір може ревіти так години без перепочинку. Мартін зітхнув, підняв повну до країв чашу, витончено її понюхав і позадкував до свого крісла. Коли його каблук торкнувся полірованої ніжки, він граціозно спіткнувся і з незвичайною спритністю перекинув «Олену Глінську» — пиво, мед, м’ятний лікер і лід на великі груди Сен-Сіра. Рик Сен-Сіра зіпсував мікрофон.
       Мартін обміркував складові частини новоявленого коктейлю з значною ретельністю. Нудотне пійло поєднувало максимум елементів вогкості, холоду, липкості і смердючості.
       Промоклий Сен-Сір затремтів, як в ознобі, коли крижаний напій дійшов до його ніг, і, вихопивши хустку, спробував витертися, але безуспішно. Носова хустка намертво прилипла до штанів, приклеєна до них дванадцятьма мірками меду. Від режисера тхнуло м’ятою.
       — Я запропонував би перейти в бар, — сказав Мартін, гидливо зморщивши ніс. — Там, в окремому кабінеті, ми могли б продовжити нашу розмову на відстані від цього… цього дещо занадто сильного запаху м’яти.
       — В Міксо-Лідії, — задихався Сен-Сір, насуваючись на Мартіна і хлюпотячи черевиками, — у Міксо-Лідії ми кидали собакам… ми варили в олії, ми…
       — А наступного разу, — сказав Мартін, — будьте так люб’язні не штовхати мене під лікоть, коли я тримаю в руках «Олену Глінську». Дійсно ж, це досить неприємно.
       Сен-Сір набрав повітря в груди, Сен-Сір випрямився у весь свій гігантський зріст… і знову скулився. Він виглядав, як поліцейський епохи німого кіно після завершення чергової погоні, — і знав це. Якби він зараз убив Мартіна, навіть у такій розв’язці все одно був би відсутній елемент класичної трагедії. Він виявився б у неуявному становищі Гамлета, який вбиває дядька кремовими тортами.
       — Не робити будь-чого, поки я не повернуся! — наказав він, кинув на Мартіна останній лютий погляд і, залишаючи за собою мокрі сліди, захлюпав до дверей. Вони з тріском зачинилися за ним, і на мить настала тиша, тільки зі стелі лилася тиха музика, бо Діді вже розпорядилася продовжувати показ і тепер милувалася власною чарівною фігурою, яка ніжилася в пастельних хвилях, поки вони з Деном Дейлі співали дуетом про матросів, русалок і Атлантиду — її далеку батьківщину.
       — А тепер, — оголосив Мартін, з величним достоїнством повертаючи до Уотта, який розгублено дивився на нього, — я хотів би поговорити з вами.
       — Я не можу обговорювати питань, пов’язаних з вашим контрактом, до повернення Рауля, — швидко сказав Уотт.
       — Нісенітниця, — сказав Мартін твердо. — Чого то раптом Сен-Сір буде диктувати вам ваші рішення? Без вас він не зумів би зняти навіть одного касового фільму, хоч як би намагався. Ні, Еріка, не втручайся. Я сам цим займуся, спокуса моя. Уотт встав.
       — Вибачте, але я не можу цього обговорювати, — сказав він. — Фільми Сен-Сіра приносять великі гроші, а ви недосвід…
       — Тому-то я й бачу становище так ясно, — заперечив Мартін. — Ваше лихо в тому, що ви проводите межу між артистичним генієм і фінансовим генієм. Ви навіть не зауважуєте, наскільки незвично те, як ви перетворюєте пластичний матеріал людської свідомості, створюючи Ідеального Глядача. Ви — екологічний геній, Толівер Уотт. Справжній художник контролює своє середовище, а ви з винятковим мистецтвом справжнього майстра поступово перетворюєте величезну масу живого, дихаючого людства в єдиного Ідеального Глядача…
       — Вибачте, — повторив Уотт, але вже не так різко. — В мене, й справді, нема часу… Е-е…
       — Ваш геній занадто довго залишався невизнаним, — поспішно сказав Мартін, додаючи замилування у свій золотий голос. — Ви вважаєте, що Сен-Сір вам рівний, і в титрах стоїть тільки його ім’я, а не ваше, але в глибині душі повинні ж ви усвідомлювати, що честь створення його картин наполовину належить вам! Хіба Фідія не цікавив комерційний успіх? А Мікеланджело? Комерційний успіх — це просто інша назва функціоналізму, а всі великі художники створюють функціональне мистецтво. Другорядні деталі на геніальних полотнинах Рубенса дописували його учні, чи не так? Однак хвалу за них одержував Рубенс, а не його найманці. Який же з цього можна зробити висновок? Який? — І отут Мартін, правильно оцінивши психологію свого слухача, замовк.
       — Який же? — запитав Уотт.
       — Сідайте, — наполегливо сказав Мартін, — і я вам поясню. Фільми Сен-Сіра приносять прибуток, але саме вам вони зобов’язані своєю ідеальною формою. Це ви, накладаючи матрицю свого характеру на всіх і все в «Вершині»…
       Уотт повільно опустився в крісло. У його вухах владно гриміли заворожливі вибухи дізраелівського красномовства. Мартіну вдалося підчепити його на гачок. З непогрішною влучністю він з першого ж разу розгадав слабкість Уотта: кіномагнат змушений був жити в середовищі професійних художників, і його млоїло неясне відчуття, що здатність збільшити капітали це щось ганебне. Але Дізраелі доводилось вирішувати і складніші задачі. Він підкоряв своїй волі парламенти.
       Уотт заколивався, похитнувся — і впав. На це треба було всього десять хвилин. Через десять хвилин, сп’янівши від дзвінких похвал своїм економічним здібностям, Уотт зрозумів, що Сен-Сір — нехай і геній у своїй області — не має права втручатися в плани економічного генія.
       — З вашою широтою бачення ви можете охопити всі можливості і безпомилково вибрати правильний шлях, — переконливо доводив Мартін. — Прекрасно. Вам потрібна Глорія Ідей. Ви відчуваєте — чи не так? — що від мене користі не домогтися. Лише генії вміють миттєво змінювати свої плани… Коли буде готовий документ, що анулює мій контракт?
       — Що? — запитав Уотт, плаваючи в блаженнім запамороченні. — А, так… Звичайно. Анулювати ваш контракт…
       — Сен-Сір буде завзято чіплятися за свої минулі помилки, поки «Вершина» не збанкрутує, — вказав Мартін. — Тільки геній, подібний Толіверу Уотту, кує залізо, поки воно гаряче — коли йому надається шанс обміняти провал на успіх, якогось Мартіна на єдину Ідей.
       — Гм-м, — сказав Уотт. — Так. Ну, добре. — На його довгому обличчі з’явився діловитий вираз. — Добре. Ваш контракт буде анульований після того, як міс Ідей підпише свій.
       — І знову ви тонко проаналізували саму сутність справи, — міркував уголос Мартін. — Міс Ідей ще будь-чого твердо не вирішила. Якщо ви доручите переконувати її людині на зразок Сен-Сіра, наприклад, то все буде зіпсовано. Еріка, твоя машина тут? Як швидко ти зможеш відвезти Толівера Уотта в «Лагуну»? — Він — єдина людина, що зуміє знайти правильне рішення для даної ситуації.
       — Якої ситуа… Ах, так! Звичайно, Нік. Ми відправляємося негайно.
       — Але… — почав Уотт.
       Матриця Дізраелі вибухнула риторичними періодами, від яких задзвеніли стіни. Златоуст грав на логіці арпеджіо і гами.
       — Розумію, — пробурмотів приголомшений Уотт і покірно пішов до дверей. Так, так, звичайно. Зайдіть ввечері до мене додому, Мартін. Як тільки я одержу підпис Ідей, я розпоряджуся, щоб підготували документ про анулювання вашого контракту. Гм-м… Функціональний геній… — І щось блаженно белькочучи, він вийшов із залу. Коли Еріка хотіла піти за ним, Мартін торкнув її за лікоть.
       — Хвилинку, — сказав він. — Не дозволяй йому повернутися в студію, поки контракт не буде анульований. Адже Сен-Сір легко перекричить мене. Але він спіймався на гачок. Ми…
       — Нік, — сказала Еріка, уважно вдивляючись в його обличчя, — що відбулося?
       — Розповім увечері, — поспішно сказав Мартін, тому що до них долинуло віддалене рикання, яке, можливо, сповіщало про наближення Сен-Сіра. — Коли в мене знайдеться вільна хвилина, я приголомшу тебе. Чи знаєш ти, що я все життя шанував тебе з шанобливої далечіні? Але тепер відвозь Уотта від гріха подалі. Швидше!
       Еріка встигла тільки кинути на нього здивований погляд, і Мартін виштовхнув її з залу. Йому здалося, що до цього здивування домішується деяка радість.
       — Де Толівер? — оглушливе ревіння Сен-Сіра змусило Мартіна поморщитися. Режисер був незадоволений, — бо штани йому в міру відшукалися тільки в костюмерній. Він вважав це особистою образою. — Куди ви поділи Толівера? — волав він.
       — Будь ласка, говоріть голосніше, — недбало кинув Мартін. — Вас важко розчути.
       — Діді! — загримів Сен-Сір, в шаленстві повертаючись до чарівної зірки, що як і раніше захоплено споглядала Діді на екрані над своєю головою. — Де Толівер? Мартін здригнувся. Він зовсім забув про Діді.
       — Ви не знаєте, так, Діді? — швидко підказав він.
       — Заткніться! — розпорядився Сен-Сір. — А ти відповідай мені, ах, ти… — І він додав виразне багатоскладове слово на міксо-лідійській мові, яке дало бажаний результат. Діді наморщила бездоганний лобик.
       — Толівер, здається, пішов. У мене все це плутається з фільмом. Він пішов додому, щоб зустрітися з Ніком Мартіном, хіба ні?
       — Але Мартін тут! — заревів Сен-Сір. — Думай же, думай.
       — А в епізоді був документ, що анулює контракт? — неуважно запитала Діді.
       — Документ, що анулює контракт? — прорикав Сен-Сір. — Це ще що? Ніколи я це допущу, ніколи, ніколи, ніколи! Діді, відповідай мені: куди пішов Уотт?
       — Він кудись поїхав з тією агентшою, — відповіла Діді. — Чи це теж було в епізоді?
       — Але куди, куди, куди?
       — В Атлантиду, — з легким торжеством оголосила Діді.
       — Ні! — закричав Сен-Сір. — Це фільм! З Атлантиди походила русалка, а не Уотт.
       — Толівер не говорив, що він походить з Атлантиди, — незворушно продзюрчала Діді. — Він сказав, що він їде в Атлантиду. А потім він увечері зустрінеться в себе вдома з Ніком Мартіном і анулює його контракт.
       — Коли? — у люті крикнув Сен-Сір. — Подумай, Діді! У котрій годині він…
       — Діді, — сказав Мартін з украдливою наполегливістю. — Ви ж не пам’ятаєте всього, вірно?
       Але Діді була настільки дефективна, що не піддалася впливові навіть матриці Дізраелі. Вона тільки безтурботно посміхнулася Мартіну.
       — Геть з дороги, писака! — заревів Сен-Сір, насуваючись на Мартіна. — Твій контракт не буде анульований! Чи ти думаєш, що можеш надарма витрачати час Сен-Сіра? Це тобі задурно не пройде. Я розправлюсь з тобою, як розправився з Едом Кассіді.
       Мартін випрямився і посміхнувся Сен-Сіру льодово-гордовитою посмішкою. Його пальці грались з уявлюваним моноклем. Витончені періоди рвалися з його язика. Залишалося лише загіпнотизувати Сен-Сіра, як він загіпнотизував Уотта. Він набрав у легені побільше повітря, збираючись розкрити шлюзи свого красномовства.
       А Сен-Сір, варвар, на якого лощена елегантність не справила навіть найменшого враження, вдарив Мартіна в щелепу.
       Чогось подібного в англійському парламенті відбутися, зрозуміло, не могло.