Мексиканська готика

 

 

 

 

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN 978-617-12-9810-1 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

 

This translation published by arrangement with Del Rey, an imprint of Random House, a division of Penguin Random House LLC

Перекладено за виданням:Moreno-Garcia S. Mexican Gothic : A Novel / Silvia Moreno-Garcia. — New York : Del Rey, 2020. — 320 p.

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук

Фото на обкладинці Alexander Lipko Photography

Морено-Ґарсія С.

М79 Мексиканська готика : роман / Сільвія Морено-­Ґарсія ; пер. з англ. Б. Превіра. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. — 304 с.

ISBN 978-617-12-9578-0

ISBN 978-0-525-62078-5 (англ.)

Мексика 1950-х. Юна красуня Ноемі отримує дивний лист від своєї кузини й подруги дитинства. Каталіна нещодавно була щасливою нареченою Вірджила Дойла і надсилала листівки з весільної подорожі, а зараз благає сестру врятувати її від неминучої загибелі. Ноемі вирушає до Дому-на-Горі, маєтку сімейства Дойлів. Намагаючись дошукатися правди, вона з’ясовує, що з будинком не все гаразд. Крім того, дівчина дізнається, що колись славний рід Дойлів причетний до кривавих справ. А найбільше смертей і таємниць має на своєму рахунку голова роду, містер Говард Дойл. Те, що він скоїв колись заради багатства та довгих років життя, — божевілля… Ноемі належить покласти край жахам, які століттями приховували похмурі стіни Дому-на-Горі. Проте вона й не здогадується, що той, хто одного разу переступив поріг будинку, не має шансів вирватися з нього…

УДК 821.134.2(7/8)

© Silvia Moreno-Garcia, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Присвячую моїй матері

1

Прийоми в домі Туньйонів традиційно тривали допізна, а що господарі страх як любили костюмовані бали, було зовсім не дивно зустріти там жінок у квітчастих народних спідницях і зі стрічками у волоссі, а також арлекінів і ковбоїв, що їх супроводжували. Знаючи, що гуляння затягнуться надовго, їхні шофери вирушали перехопити тако біля кіоску або ж навідувались до покоївки із сусідньої садиби, влаштовуючи їй залицяння, за своєю поштивістю достойні вікторіанського роману. Дехто збирався у гурти, викурити по папіросі й побазікати, інші влаштовувалися покуняти. Усі вони чудово знали, що раніше першої ночі ніхто не має наміру розходитися.

Тож воно й зовсім не дивно, що пара, яка вийшла з будинку о десятій, порушила звичний лад. Та що найгірше, шофер чоловіка відійшов десь попоїсти. Маючи дещо спантеличений вигляд, молодик міркував, що йому робити далі. На ньому була громіздка коняча голова з пап’є-маше, через яку дорога додому через усеньке місто видавалася неабиякою проблемою. Ноемі казала, що має намір перемогти у конкурсі костюмів і цим заткати за пояс Лауру Кезаду з її кавалером, тому хлопчина вирішив постаратися на совість. Утім, виявилося, що його зусилля були даремні, адже супутниця одягнулася геть не так, як збиралася.

Ноемі Табоада планувала взяти напрокат жокейський костюм із батіжком. Образ мав вийти яскравий і дещо скандальний, бо вона чула, ніби Лаура збирається на прийом у подобі Єви, зі змією довкола шиї. Та врешті-решт Ноемі передумала. Костюм вершниці виявився негарний і кусючий, тому замість нього вона обрала зелену сукню, обшиту білими квітками, однак, не завдавши собі клопоту попередити про зміни в планах свого супутника.

— Що тепер робити?

— За три квартали звідси є проспект. Можемо спіймати там таксі, — сказала вона Уґо. — Маєш сигаретку?

— Сигаретку? Я навіть не знаю, де я дів свого гаманця, — відказав Уґо, лапаючи кишені піджака. — Та й хіба у тебе в сумці нема сигарет? Якби не знав тебе, подумав би, що на власні не маєш грошей.

— Але ж наскільки цікавіше, коли даму сигаретою пригощає кавалер.

— Я зараз тебе навіть жуйкою пригостити не можу. Може, я забув його десь у домі?

Вона не відповіла. Поки дійшли до проспекту, Уґо добряче намучився, тягнучи під пахвою голову, і кілька разів мало не впустив її. Ноемі махнула рукою і спинила таксі. Сівши в машину, Уґо з полегшенням поклав свою ношу на сидіння.

— Могла б і попередити, що можна не тягнути із собою цю штукенцію, — пробуркотів він, помітивши усмішку на устах шофера і розуміючи, що той потішається з нього.

— Ти такий гарний, коли сердишся, — відказала вона, дістаючи сигарети з сумочки.

Уґо був схожий на Педро Інфанте в молодості, і зовнішністю, і харизмою. Що ж до решти його рис — характеру, соціального статусу і кмітливості, — Ноемі особливо про це не замислювалася. Коли вона чогось хотіла, то просто хотіла — і край. Донедавна хотіла Уґо, однак тепер, маючи його прихильність, почала міркувати про те, як би чимшвидше його здихатися.

Біля її дому Уґо потягнувся до неї, схопивши за руку:

— А поцілунок?