Читаем Мексиканська готика полностью

Такі потаємність і поспіх батьку не сподобалися. Хоч він і влаштував молодятам весільний бенкет, Ноемі знала, що Каталінина поведінка образила його. Ще одна причина, чому вона не особливо переймалася тим, що кузина так різко урвала спілкування з родиною, полягала у тому, що останнім часом їхні стосунки стали дещо прохолодними. Але Ноемі вірила, що все невдовзі владнається, в листопаді Каталіна приїде до Мехіко, вони разом вирушать на різдвяні закупи і всі будуть щасливі. Час. Усе це — лише питання часу.

— Тобто, ти вважаєш, вона каже правду і він її дійсно ображає, — виснувала вона, намагаючись пригадати власні враження про нареченого.

Гарний і чемний — ці два слова спали на думку першими. Однак і обмінялися вони лиш кількома реченнями.

— Але в листі вона говорить, що справа не лише в тому, що він її труїть. Каже, що крізь стіни їй являються якісь примари. Невже це можуть бути слова здорової людини?

Батько встав із крісла, підійшов до вікна і, схрестивши руки, виглянув надвір. Вікна контори виходили на виплекані матір’ю бугенвілії, що буяли барвами у нічній темряві.

— Усе, що мені відомо, — це те, що з нею не все гаразд. А ще я знаю, що якби вони розлучилися, він залишився б без жодного песо. Коли вони одружувалися, мені було ясно, що його родина збанкрутіла. Поки він із нею, у нього є доступ до її рахунку. Тож йому вигідно тримати Каталіну в маєтку, навіть якби їй було краще з нами у місті.

— Гадаєш, він настільки корисливий, що ставитиме гроші перед добробутом власної дружини?

— Ноемі, я його зовсім не знаю. Ти також. І в цьому вся біда. Він — чужинець. Каже, що піклується про неї й у них все налагоджується, але боюсь, що вона лежить прив’язана до ліжка і її годують примусово.

— І ти ще кажеш, що це Каталіна схильна до драми? — зітхнула Ноемі, розглядаючи орхідейну бутоньєрку.

— Мені відомо, як це, коли в родині хтось нездужає. Моя мати кілька років була прикута до ліжка після інсульту. А ще я знаю, що такі речі часом неможливо владнати самотужки.

— То чого ти хочеш від мене? — спитала вона, складаючи руки на колінах.

— Щоб ти оцінила ситуацію, подивилася, чи можна перевозити її у місто, і переконала його, що так буде краще.

— І як я маю це зробити?

Батько легенько усміхнувся. Цей усміх і розумні, темні очі вона успадкувала від нього.

— Ти вітряна, постійно змінюєш думку про всіх і все. Спершу ти хотіла вивчати історію, тоді драматургію, а зараз — антропологію. Ти перепробувала всі можливі види спорту, не спинившись на жодному, а вже після третього побачення з хлопцем перестаєш йому дзвонити.

— Це не дає відповіді на моє питання.

— Я якраз до нього веду. Ти вітряна, зате невідступна, коли діло йде до чогось лихого. Гадаю, саме час спрямувати цю впертість на щось корисне. Ти ніколи не зупинялася надовго на чомусь одному, крім фортепіано.

— І англійської, — зауважила Ноемі, хоч і не мала настрою перечити батьку, бо й сама усвідомлювала, що міняє залицяльників, як рукавички, і за день може змінити чотири різні сукні.

«Але ж у двадцять два й зарано вирішувати щось всерйоз і надовго», — додала про себе. Та доводити щось батьку даремно. Він-бо перейняв сімейний бізнес ще у дев’ятнадцять, коли ж вона, на його погляд, поволі прямує в нікуди. Він суворо зиркнув на неї, й вона зітхнула:

— Що ж, гадаю, погостювати в них кілька тижнів буде не зайвим…

— Ноемі, ти їдеш у понеділок. Саме тому я й викликав тебе з вечірки. У понеділок мусимо посадити тебе на перший ранковий потяг до Ель-Тріунфо.

— Але ж у мене концерт… — почала було вона.

Це була слабка відмовка, і обоє це прекрасно усвідомлювали. Вона брала уроки фортепіано з семи і двічі на рік грала невеличкі концерти. І хоч сьогодні для панянки гра на інструменті вже не така важлива, як в часи юності її матері, це уміння досі неабияк цінувалося у світських колах. До всього, Ноемі любила грати.

— Авжеж, концерт. Закладаюся, ти планувала запросити Уґо Дуарте, щоб він, бува, не привів туди іншу, або ж просто вирішила похизуватися новою сукнею. На жаль, у тебе є важливіші справи.

— До твого відома, нових суконь я не купувала вже давно, а піти планувала у спідниці, яку вдягала на коктейльну вечірку в Ґрети, — відповіла Ноемі, що було правдою тільки наполовину, адже вона дійсно мала намір піти на концерт із Уґо. — Але концерт — не головна моя морока. За кілька днів починаються заняття, і я не можу поїхати ось так — ні з того, ні з сього. Мене не допустять до іспитів.

— Ну й нехай. Іспити можна перескласти.

Вона вже збиралася заперечити такій батьковій недбалості, аж тут він розвернувся і суворо глянув на неї:

— Ноемі, я постійно тільки й чую від тебе, що про той національний університет. Якщо виконаєш моє прохання, дозволю тобі вступити.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза