Читаем Мексиканська готика полностью

— З шести років мала щоденні заняття, — відповіла вона, переходячи з іспанської на англійську. — Тому зі мною у вас не буде проблем.

Дерева пощільнішали, під їхнім віттям панувала темрява. Ноемі ніколи не була прихильницею дикої природи. Востаннє біля лісу вона була, коли їздила на екскурсію в парк Дезьєрто-де-лос-Леонес, де, досхочу накатавшись верхи, брат із друзями повели її стріляти по бляшанках. Було це два, а може й три, роки тому. Одначе це місце не йшло ні в яке порівняння з тим — тут було значно дикіше.

З цікавістю вона оглядала висоту дерев і глибину ущелин. І те, й інше вражало. Туман погустішав, і їй стало страшно, що, коли звернути не туди, машина зірветься з кручі. Скільки мисливців за сріблом загинуло на цих стрімчаках? Окрім природних багатств, у горах завжди можна знайти і наглу смерть. Проте Френсіс, попри млявий вигляд, справляв враження вправного водія. Як правило, Ноемі не любила скромних чоловіків — надто вже вони діяли їй на нерви, — але цього можна й потерпіти. Врешті, сюди вона приїхала не до нього та його рідні.

— А ви, перепрошую, хто? — спитала вона, щоб відволіктися він думок про урвища й аварії.

— Френсіс.

— Я про те, хто ви Вірджилу? Його молодший кузен? Далекий дядечко? Темна конячка, про яку мені слід було б знати?

Ці слова вона промовила своїм коронним, дещо насмішкуватим, тоном, який частенько застосовувала на коктейльних вечірках, щоби схилити до себе інших. Як і очікувала, хлопець відповів з легкою посмішкою:

— Ми кузени, двоюрідні брати. Він трохи старший.

— Я ніколи не розуміла цього «двоюрідні», «троюрідні». Для чого це? Коли до мене на день народження приходять родичі, я до всіх ставлюсь однаково, без усяких генеалогічних формальностей.

— Безсумнівно, це все полегшує, — щиро усміхнувшись, погодився Френсіс.

— А ви хороший кузен? У дитинстві я ненавиділа своїх двоюрідних братів. Вони завжди тицяли мене обличчям у торт, хоч mordida не входила в мої плани.

Mordida?

— Це коли до того, як розріжуть торт, ти хочеш відкусити шматок. Але завжди знайдеться хтось, хто тицьне тебе в нього обличчям. Сподіваюсь, у Домі-на-Горі ви так не робите.

— У нас нечасто бувають свята.

— Мабуть, ваша гора дуже висока, — сказала Ноемі перегодом. Скільки б вони не їхали, дорога ніяк не закінчувалась. Під колесами авто хрускотіли гілки.

— Так.

— Я ще ніколи не була в будинку, який має власну назву. Навіть не знала, що так досі роблять у наші часи.

— Наша родина досить старомодна, — пробурмотів водій.

Ноемі скептично глянула на нього. Як сказала б її мати, ось кому треба їсти більше м’яса. Судячи з його тоненьких пальців, він жив на самій воді з медом. Ще й говорить мало не шепче. Он Вірджил, той значно здоровіший, солідніший. До того ж старший, як зауважив сам Френсіс: мав тридцять із гаком років — скільки точно, вона не пам’ятала.

Колеса наскочили на камінь чи якусь горбаку. З несподіванки Ноемі зойкнула.

— Даруйте, — вибачився Френсіс.

— Не думаю, що це ваша провина. Тут завжди такий туман? Їдеш наче в молоці.

— Це ще квіточки, — відказав він насмішкувато.

Що ж. Він бодай вміє сміятися.

Зненацька вони виїхали на рівнину, і будинок неначе сам вийшов їм назустріч із туману. Та який чудернацький! Будівля була вікторіанська на сто відсотків: черепичний дах, шикарні оздоби й брудні вікна. Ноемі зроду не бачила нічого подібного. Це було зовсім не схоже на сучасні будинки її родини, друзів чи колоніальні споруди з червоного каменю.

Будівля лиховісно нависала над ними, як велетенська гаргулья. Вона могла б наганяти думки про привидів і прокляті місця, якби не виглядала настільки занедбаною. В деяких ставнях бракувало дощечок, а дубовий ґанок страшенно рипів, поки вони йшли ним до дверей зі срібним молотком у формі кулака на кільці.

«Схожий на мушлю, що її покинув равлик», — подумала Ноемі про будинок. Думка про равликів перенесла її в дитинство, до ігор у дворі їхнього дому й мокриць, що, намагаючись сховатися, скручувалися під листочками. Згадала, як вони годували мурашок цукром, хоч мама й застерігала так не робити, і гладили смугасту кицьку, що полюбляла спати під бугенвілією і охоче йшла до дітей. Складно було уявити, щоб у такому домі жила кішка, чи хоча б канарейки, що бадьоро цвірінькали б у клітках, поки їх годують сонячними ранками.

Діставши ключі, Френсіс відімкнув важкі двері. Ноемі зайшла у передпокій, і їй одразу ж відкрився вид на широченні сходи з дуба й червоного дерева, з кругленьким вітражним віконцем у прольоті. Віконце кидало червоні, сині та жовті тіні на вицвілий зелений килим. Біля підніжжя сходів і віконця стояли статуї німф, мовчазних хранительок обійстя. На стіні біля входу колись висіло чи то дзеркало, чи то картина, овал від якої на шпалерах нагадував відбиток пальця, необачно залишений на місці злочину. Зі стелі звисав канделябр на дев’ять ріжків. Його кристали помутніли від старості.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза