Мексиканська готика

Ноемі підхопила свої валізи. В дорогу зібрала всього дві, хоч і планувала взяти й свою улюблену скриню, та пізніше вирішила, що вона занадто громіздка. Втім, навіть так валізи були великі й важкі.

На вокзалі було зовсім не людно. Та й вокзалом це місце було складно назвати: квадратна будівля з касою, за якою куняла касирка. У дворі, граючись у квача, ганяло троє хлопчаків. Підійшовши до них, Ноемі пообіцяла заплатити їм, якщо допоможуть віднести валізи, й малі радо погодились. Їхній худорлявий вигляд наштовхнув її на думку про те, чим живуть містяни тепер, після того як копальні закрили, а єдиним джерелом прибутку залишилися кози.

Хоч Ноемі й була готова до гірської прохолоди, та ріденька імла, що зустріла її на виході з вокзалу, стала несподіванкою. З цікавістю розглядаючись довкола, вона поправила бірюзовий капелюшок із жовтою пір’їною, а тоді здивовано глипнула на машину, що чекала на неї. Без сумніву, це була вона, позаяк інших автомобілів біля вокзалу не було. Розміри автівки одразу навіяли їй думки про кінозірок двадцяти-тридцятирічної давнини. На такій машині в юності міг роз’їжджати її батько, хизуючись своїми статками.

От тільки автівка перед нею була старезна, брудна і облуплена. Сьогодні кінозірки на таких не їздять. Скидалася вона на звичайну стару таратайку, яку нашвидкуруч протерли від пилюки і виштовхали на вулицю.

Подумавши, що шофер має відповідати своїй машині, Ноемі очікувала побачити за кермом старенького дідуся, але назустріч їй вийшов молодик приблизно її віку, вбраний у вельветовий піджак. Мав біляве волосся й бліде обличчя — вона навіть не знала, що такі бліді люди взагалі існують. Він хоч на сонці буває? Стримано усміхнувшись, він сторожко подивився на неї.

Заплативши хлопцям за допомогу з валізою, Ноемі простягнула шоферові руку:

— Я Ноемі Табоада. Вас, певне, прислав містер Дойл?

— Так, дядько Говард наказав забрати вас, — відказав хлопець, легенько потискаючи її руку. — Мене звуть Френсіс. Сподіваюсь, ви доїхали добре. Це всі ваші речі, міс Табоада? Дозволите допомогти вам?

Говорив поспіхом, кожне речення закінчуючи питанням, немов боявся стверджень.

— Звіть мене Ноемі. «Міс Табоада» звучить аж занадто офіційно. Так, це весь мій багаж і я залюбки скористаюся вашою допомогою.

Піднявши її валізи, він склав їх у багажник і відчинив їй передні дверцята. Наскільки їй було видно з вікна машини, місто було помережане звивистими вуличками, втикане барвистими кольоровими будиночками з вазонами на підвіконнях і міцними дверима; тут і там вид­нілися сходи між вуличками, височіла церква. У путівниках такий краєвид назвали б «старомодним».

Ель-Тріунфо, однак, у жодних путівниках не фігурував. Зараз тут панувала задушлива атмосфера занепаду. Будинки були хоч і барвисті, зате з полупаними стінами, розсохлими дверима; квіти в половині вазонів були зів’ялі, та й загалом у місті годі було розгледіти якісь ознаки життя.

Це не було аж так дивно. Багато місцин, що процвітали від видобутку срібла і золота в колоніальну епоху, після війни за незалежність занепали. Вже пізніше, у спокійні часи Порфіріату[1], туди стали прибувати англійці й французи, які неабияк наживалися на природних багатствах краю. Однак тій другій хвилі поклала край революція. По всій країні й донині лишилося безліч містечок на кшталт Ель-Тріунфо, де можна надибати гарненькі церковки, зведені в часи, коли там крутилися гроші та люди. Нині ж у таких місцях земля вже ніколи не даруватиме багатств зі свого лона.

Тим часом як більшість поїхали з міста, Дойли залишилися. Мабуть, навчилися любити цей край, хоч Ноемі зовсім не вразили місцеві гірські краєвиди. Це було зовсім не схоже на ті порослі прекрасними деревами гори при заквітчаних долинах із її дитячих книжок. І зовсім не нагадувало те чарівне місце, про яке їй розповідала Каталіна. Як і стара машина, в якій вона їхала, місто було немовби сповите у дрантя колишньої величі.

Френсіс звернув на вузеньку дорогу між горами. Повітря стало холодніше, туман — густіший. Ноемі потерла руки.

— Ще далеко? — спитала вона.

І знову Френсіс не дав чіткої відповіді:

— Не дуже, — протягнув він, неначе вони обговорювали питання, що не потребує поспіху. — Якби не погана дорога, я їхав би швидше. Колись давно, поки ще працювала копальня, всі тутешні дороги були у гарному стані. Навіть біля Дому-на-Горі.

— Де?

— Це так ми називаємо маєток. Навіть дорога до англійського цвинтаря була гарна.

— Що, насправді англійського? — усміхнувшись, спитала вона.

— Так, — відповів водій, обіруч стискаючи кермо із силою, якої вона не очікувала в його слабенькому потиску.

— Цікаво, — мовила Ноемі, чекаючи на продовження.

— Ви ще побачите його. Це справжнє англійське кладовище. Дядько Говард хотів хоч десь мати шматочок Англії. Він навіть завіз туди землю з Європи.

— Так тужить за батьківщиною?

— Страшенно. Скажу вам більше: у Домі-на-Горі ми навіть не розмовляємо іспанською. Мій двоюрідний дід по-іспанськи не знає ані слова, Вірджил говорить, але зовсім поверхово, а мати не може зв’язати бодай речення. А ви… ви добре розмовляєте англійською?