Мексиканська готика

— Каталінин лист був дуже дивний. Вона заявляє, ніби чоловік труїть її, пише, що має видіння. Не стану стверджувати, буцім тямлю щось у медицині, але мені здається, цього достатньо, аби почати пошуки хорошого психіатра.

— У тебе зберігся той лист?

— Так, ось він.

Розібрати слова, тим більше вхопити, про що йдеться у листі, було вкрай складно. Почерк був кривий, неохайний:

…він намагається отруїти мене. Цей будинок прогнив, він смердить смертю, тут все протхнуло злом і жорстокістю. Я щосили намагалася зберігати тяму, не звертати уваги на цей бруд, але не змогла. Я втрачаю лік часу, не можу втримати думки вкупі. Благаю. Благаю. Вони злі, жорстокі. Вони не відпускають мене. Я замикаю двері, та вони однаково приходять і не замовкають цілу ніч. Я боюся цих неприкаяних душ, примар, безплотних створінь. Змій, що пожирає власний хвіст, отруєна земля під нашими ногами, фальшиві обличчя, фальшиві голоси, павутина дрижить від рухів павука. Я Каталіна. Каталіна Табоада. КАТАЛІНА. Ката, Ката, виходить погуляти. Я скучила за Ноемі. Молюся, щоб побачити тебе. Ноемі, забери мене. Врятуй. Сама себе порятувати я не в змозі. Міцні, як залізо, пута сковують мої думки, терзають мою плоть. Воно тут, у стінах. Воно не відпускає, тому і звертаюся до тебе. Порятуй мене, спини їх. Заради всього святого….

Поспіши.

Каталіна

Поля листа були вкриті словами, цифрами, колами. Все це виглядало тривожно.

Коли вона востаннє бачилася з Каталіною? Певне, кілька місяців, якщо не цілий рік, тому. Каталіна з чоловіком поїхали на медовий місяць у Пачуку. Звідти вона їй дзвонила і прислала кілька поштівок. Після того вони майже не спілкувалися, окрім телеграм на дні народження ріднí по кілька разів на рік. Мабуть, було ще привітання на Різдво, бо кузина надіслала подарунки. Чи, може, то Вірджил написав? Хай там як, але лист був вкрай сухий, ніби написаний лише тому, що так заведено.

Усі вважали, що Каталіна щаслива у шлюбі, тому й пише нечасто. А ще у неї вдома не було телефона — що не така вже й дивина для провінції, — та й писати вона ніколи особливо не любила. Ноемі ж, цілком зайнята своїм соціальними обов’язками і навчанням, думала, що рано чи пізно кузина з чоловіком приїдуть у Мехіко їх навідати.

Та лист, який вона тримала в руках, був дивний в усіх можливих сенсах: написаний від руки, хоч Каталіна завжди віддавала перевагу друкарській машинці, і страшенно плутаний, хоч кузина зазвичай висловлювала свої думки чітко.

— Це дійсно дуже дивно, — визнала Ноемі.

Вона ж бо вважала, що батько перебільшує або ж користується нагодою відволікти її від Дуарте. Як виявилося, дарма.

— Дивно — це ще слабко сказано. Як бачиш, неважко зрозуміти, чому я написав Вірджилу і попросив у нього пояснень. Так само тобі тепер має бути ясно, чому я не розумію його наполягань, буцім усе налагодилося.

— А що саме ти йому написав? — спитала вона, побоюючись, що батько міг висловитися не зовсім ввічливо, адже він людина серйозна і може ненароком образити когось своєю безцеремонністю.

— Що він мусить розуміти, що мене не вельми радує перспектива помістити свою небогу в «Ла Кастаньєду»…

— Ти так і написав, що хочеш запроторити її в лікарню?

— Лише зауважив, що не виключаю такої можливості, — відповів батько, простягаючи руку, щоб Ноемі повернула йому листа. — Авжеж, це не єдиний заклад, але я знаю тамтешніх лікарів. Їй необхідна професійна допомога, якої у провінції не знайдеш. Боюся, крім нас зарадити їй ніхто не в змозі.

— Ти не довіряєш Вірджилу.

Батько сухо гигикнув:

— Ноемі, твоя кузина вискочила заміж поспіхом, не зваживши усе як слід. Звісно, я не заперечуватиму, Вірджил Дойл — привабливий чоловік, але хтозна, чи можна на нього покластися.

Його правда. Каталіна не хотіла почекати зі шлюбом, і родичі мали дуже мало часу, щоб познайомитися з нареченим ближче. Ноемі навіть до ладу не знала, як вони познайомилися. Про те, що кузина знайшла когось, вона дізналася, лише коли Каталіна почала розсилати запрошення на весілля. Якби її не запросили дружкою, вона ніколи й не довідалася б, що Каталіна взагалі вийшла заміж.