Мексиканська готика

— До нас більше ніхто не приєднається? — спитала Ноемі.

— Ваша кузина спить. Можливо, спустяться дядько Говард і кузен Вірджил, але пізніше, — відповіла Флоренс.

Ноемі постелила собі на коліна серветку. Спробувала суп, але зовсім трохи: не звикла їсти о такій порі. Вечір — не час для важких страв. Удома на вечерю вона б з’їла булочку і випила кави з молоком. Схоже, буде нелегко пристосуватися до тутешніх порядків «а ля анґлез». Або, як казала її вчителька французької, «á l’anglaise». Цікаво, а о четвертій вони чай п’ють? Чи його треба пити о п’ятій?

Тарілки прибрали у тиші. У тиші подали й головну страву: курку в непривабливому білому соусі з грибами. Вино, якого їй налили, було дуже темне й солодке — зовсім не на її смак.

Колупаючи гриби виделкою, Ноемі розглядала вміст темних шафок довкола.

— Тут переважно срібло, так? — спитала. — Це з вашої копальні?

Френсіс кивнув:

— Так, коли вона ще працювала.

— Чому її закрили?

— Спершу почалися страйки, а тоді… — почав був Френсіс, але його мати різко підняла голову і зиркнула на Ноемі.

— Ми не розмовляємо за столом.

— Навіть не просите передати сіль? — безтурботно спитала Ноемі, крутячи виделку в руці.

— Я розумію, що ви маєте себе за велику дотепницю, але за вечерею ми не розмовляємо. Таке правило. У цьому домі цінують тишу.

— Облиш, Флоренс. Гадаю, заради нашої гості можна трошки й потеревенити, — сказав старий чоловік у чорному костюмі, якого попід руку завів у їдальню Вірджил.

Старий — не зовсім відповідне слово, тут скоріше підійшло б древній. Обличчя поморщене, на лисому черепі лишилося всього кілька волосин. А ще він був страшенно блідий, аж білий — наче якась підземна істота. Майже як борозняк. Бліду шкіру вкривало пурпурово-синє плетиво тонких судин.

Дочовгавши до свого місця, він сів на чолі столу. Вірджил зайняв місце праворуч від батька, у тіні.

Старому тарілки не поставили — лише келих темного вина. Певне, встиг повечеряти, а сюди спустився лише заради Ноемі.

— Сер, мене звуть Ноемі Табоада. Рада зустрічі з вами, — представилась вона.

— А я Говард Дойл, батько Вірджила, хоч, припускаю, ви й так здогадалися.

Його шия була закутана у старомодну хустку, заколоту срібною шпилькою, на вказівному пальці — масивний перстень із бурштиновою вставкою. Старий пильно подивився на Ноемі. Хоч уся його подоба давно втратила будь-який колір, очі були напрочуд сині, ясні, без жодних слідів старечої катаракти. Вони пломеніли холодним полум’ям на старому обличчі, вимагаючи її уваги, розтинаючи її своїм поглядом.

— А ви, міс Табоада, темніша від своєї кузини, — промовив Говард, завершивши розглядати її.

— Даруйте? — перепитала вона, гадаючи, що то їй почулося.

Віна показав на неї пальцем:

— Ваші шкіра і волосся. Вони темніші, ніж у Каталіни. Припускаю, у вас проявилися скоріше індіанські, ніж французькі корені. У вас же є індіанські корені, як і в більшості тутешніх метисів?

— Каталінина мати була француженкою. Мій батько з Веракруза, мати — з Оахаки. По її лінії нам передалася масатекська кров. До чого ви ведете?

Старий усміхнувся, стискаючи губи, й вона уявила його зуби: жовті, криві.

Вірджил махнув рукою служниці, й вона поставила перед ним келих вина. Решта їли мовчки. Отже, ця розмова була лише для двох.

— Це так, просто спостереження. А зараз, міс Табоада, скажіть, чи поділяєте ви думку пана Васконселоса, що обов’язком — ні, долею — мексиканського народу є дати початок новій «космічній» або «бронзовій» расі, що перевершить решту людських рас? Усупереч дослідженням Давенпорта і Стеґґерди?

— Ви про їхню роботу на Ямайці?

— Неймовірно! Каталіна не помилилася. Ви дійсно знаєтеся на антропології.

— Так, — відповіла вона. Продовжувати цю розмову їх не хотілося.

— Що ви думаєте про змішування вищих та нижчих расових типів? — вів далі дідуган, ігноруючи її дискомфорт.

Ноемі відчула, як до неї прикипіли погляди всієї родини. Все ж її присутність була для них чимось новим, зміною звичного ладу. Вона була новим організмом, що опинився у стерильному середовищі. Усі чекали на її реакцію, щоб проаналізувати та зробити висновки. Що ж, хай знають, що вона може тримати себе у руках.

Вона вміла ладнати з неприємними чоловіками. Як би не старалися, їм було годі вколоти її. Коктейльні вечірки і вечері в ресторанах навчили її, що, коли реагувати на їхні дошкульні зауваження, це їх лише розохочує.

— Я читала одне дослідження Ґаміо, в якому він стверджує, що населення цього континенту вижило завдяки жорсткому природному відбору, і європейці від змішування з ними лише ви´грають, — відповіла вона, стискаючи виделку й відчуваючи пальцями її холодний метал. — Ця теорія нівелює ідею вищої і нижчої рас, чи не так? — додала невинно, однак дещо в’їдливо.

Старшого Дойла її відповідь нібито вдовольнила. Він збадьорився:

— Не ображайтесь на мене, міс Табоада. Я не хотів вас зачепити. Просто ваш співвітчизник Васконселос говорить про таємниці «естетичного смаку», який допоможе сформувати цю нову расу. Думаю, ви є чудовим зразком.

— Зразком чого?