Мексиканська готика

Він знову всміхнувся, цього разу показавши зуби. Вони виявились зовсім не жовті, як вона собі уявляла, а порцеляново-білі й міцні. Проте ясна мали нездоровий пурпуровий відтінок.

— Нового ідеалу краси, міс Табоада. Пан Васконселос чітко стверджує, що непривабливі не виживуть. Краса приваблює іншу красу, і красу вона породжує. Бачте, я кажу вам комплімент.

— Це дуже дивний комплімент, — з тамованою відразою відповіла вона.

— Але ви мусите його прийняти, міс Табоада. Я їх так просто не роздаю. А тепер даруйте. Я піду відпочивати, але прошу вас не сумніватися, що розмова мене страшенно підбадьорила. Вірджиле, допоможи мені.

Старе опудало пішло з кімнати у супроводі молодшого чоловіка. Флоренс відпила зі свого келиха, міцно стискаючи пальцями його ніжку. Навколо запала гнітюча тиша. Ноемі здалося, що, коли прислухатися, можна почути серцебиття усіх присутніх.

Задумалася, як Каталіна витримує тут. Вона ж завжди була така приємна, усміхнена, радо гляділа їх, молодших. Невже і її змушували сидіти за цим столом у цілковитій тиші, із запнутими портьєрами, при світлі сліпеньких свічок? Невже той дідуган заводив свої бридкі розмови і з нею? Чи доводили її тут до сліз? А от у них вдома, у Мехіко, за обідом батько загадував їм загадки і давав гостинці за правильні відповіді.

Прийшла забрати тарілки служниця. Вірджил, котрий досі так і не привітався з нею, звернувся до Ноемі, заглянувши просто в вічі:

— Гадаю, ви маєте до мене питання.

— Так.

— Пройдімо до вітальні.

Він узяв зі столу один зі срібних підсвічників і повів її коридором до просторої кімнати з величезним каміном із чорною полицею, прикрашеною квітковим різьбленням. Над каміном висів натюрморт із фруктами, трояндами і виноградною лозою. За джерело світла тут правили два керосинові каганці на столиках-близнюках з ебонітового дерева.

Під однією стіною стояло два вилинялі диванчики із зеленого велюру, біля них — три крісла, вкриті серветками. Білі вази, що збирали пил, вказували на те, що колись це приміщення слугувало для розваг і прийому гостей.

Відчинивши дверцята буфета зі срібними ручками і мармуровими поличками всередині, Вірджил дістав карафку із пробкою у вигляді квітки, налив дві склянки, подав одну їй, а сам сів у високе парчеве крісло біля каміна. Ноемі зробила так само.

Оскільки кімната була добре освітлена, дівчина змогла нарешті до ладу розгледіти зятя. Востаннє вони бачилися на весіллі, але зустріч їхня була коротка. Тим паче відтоді минув цілий рік, і Ноемі вже й забула, як він виглядає. Був білявий, синьоокий, як батько, а його холодне, скульптурне лице вказувало на владний характер. Двобортний костюм — глянсуватий, вугільно-сірий, у ялинку. На шиї не було краватки і верхній ґудзик сорочки був розстібнутий — і це трохи вибивалося з його образу, ніби ця невимушеність була йому не властива.

Ноемі не знала, як до нього звертатися. З хлопцями свого віку почувалася завше легко, але Вірджил був старший, отже, з ним треба триматися серйозніше, забути про кокетство, аби він часом не прийняв її за простачку. Тут він був господарем, проте й вона мала певну вагу, адже виступала свого роду представницею родини.

Хан Хубілай відправляв своїм королівством посланців із каменем, на якому була його печать. Кожного, хто не виявляв до посланця гостинності, чекав смертний вирок. Цю історію розповідала їй у дитинстві Каталіна. Ноемі дасть Вірджилові зрозуміти, що вона також має у кишені невидимий камінь.

— Ви швидко приїхали. Це похвально, — сказав Вірджил чемно, але прохолодно.

— В мене не було іншого вибору.

— Та невже?

— Батько хвилювався.

Хай навіть скрізь у цьому домі були його печаті, вона не відпускала свій камінь, бо вона — Табоада, і сюди її відправив сам Леокадіо Табоада.

— Я намагався пояснити йому, що для хвилювання немає підстав.

— Каталіна сказала, що в неї туберкульоз. Утім, не думаю, що цим можна пояснити тон її листа.

— Ви бачили той лист? Про що в ньому йшлося? — спитав Вірджил, нахиляючись до неї. Хоч тон і досі був байдужий, та він явно стривожився.

— Я не запам’ятала, про що. Але того було досить, щоб батько попросив мене приїхати сюди.

— Зрозуміло.

Він покрутив свою склянку, на якій грали відблиски вогню з каміна. Відкинувся на спинку крісла. Він був гарний — немов витесаний із каменю, однак те гарне обличчя скидалося скоріше на посмертну маску, аніж на живу плоть.

— Каталіні було зле, її лихоманило. Того листа вона відправила в момент погіршення.

— Хто займається її лікуванням?

— Перепрошую?

— Хтось мусить лікувати її. Флоренс — ваша кузина?

— Так.

— Вона дає їй ліки, але їх мав призначити лікар.

Він підвівся, узяв коцюбу й заходився ворушити жар у каміні. В повітря здійнялися іскри, осідаючи на брудну від віку, потріскану плитку.

— У нас є лікар. Його звуть Артур Каммінс. Він лікує нашу родину вже багато років, і ми йому довіряємо.

— Чи не помітив він у її поведінці щось незвичайне, як для хворої на туберкульоз?

Вірджил посміхнувся:

— Незвичайне? Маєте медичну освіту?

— Ні. Але батько не відправляв би мене сюди, якби все було як звичайно.