Мексиканська готика

Каретний сарай виглядав так, ніби там мав стояти катафалк і двійко чорних жеребців, але натомість там були машини. Одна — стара, розкішна автівка, на якій її привіз сюди Френсіс, інша — новіша, але набагато скромніша на вигляд. За сараєм починалася стежина. Вони рушили нею серед дерев і туману, доки не натрапили на залізну браму, прикрашену візерунком змія, що пожирає власний хвіст. Такий самий Ноемі бачила в бібліотеці.

Вони пройшлися тінистою стежиною, дерева над якою стояли настільки щільно, що світло майже не пробивалося між їхнім віттям. Ноемі спробувала уявити собі це кладовище доглянутішим, із підстриженими кущами, акуратними клумбами. Нині ж воно стояло всуціль поросле бур’янами і високою травою; ще трохи, і буйна рослинність поглине там усе. Пам’ятники заросли мохом, із землі на могилах пробивалися гриби. Видовище наганяло смуток. Навіть дерева там мали скорботний вигляд, хоч вона й не могла зрозуміти чому, адже це звичайні дерева.

Подумала, що сумного вигляду англійському кладовищу надають не окремі елементи, а вся їхня сукупність. Занедбаність — це одне, та занедбаність укупі з тінями від дерев і бур’янами, що буяли на могилах, а також холодом, перетворювали те, що мало би бути звичайним поєднанням рослин і могил, на страшенно гнітюче видовище.

Ноемі відчула жаль до кожного, хто тут похований — як і до всіх мешканців Дому-на-Горі. Придивившись уважніше до одного, другого надгробка, вона спохмурніла.

— Чому на всіх стоїть один рік: 1888-й?

— До незалежності тутешньою шахтою управляли іспанці. Після них вона багато років простоювала, бо ніхто не вірив, що з неї можна добути бодай трохи срібла. Однак мій двоюрідний дід Говард вважав інакше, — відповів Френсіс. — Він привіз з Англії сучасну техніку і робітників. Якийсь час усе йшло добре, проте за кілька років після відкриття копальні спалахнула епідемія, яка вбила більшість англійців. Тут вони й поховані.

— А далі? Що він зробив тоді? Виписав з Англії нових?

— Ні, у тому не було потреби… В нього завжди був чималий контингент мексиканців… але тут поховано не всіх з них. Здається, їхні могили знаходяться у Ель-Тріунфо. Про це треба питати у дядька Говарда.

Значить, це місце призначалося для обраних, хоча, на думку Ноемі, так було навіть на краще, адже родини місцевих робітників, напевне, хотіли відвідати їхні могили, а тут, віддалік решти міста, зробити це було б неможливо.

Рушили далі, доки Ноемі не спинилася перед мармуровою статуєю жінки з вінком у руках на п’єдесталі. Вона стояла біля дверей із фронтоном, що вели до мавзолею. Над ними великими літерами було вирізане прі­звище родини — Дойл, під ним — фраза латиною: Et Verbum caro factum est[4].

— Хто це?

— Це пам’ятник моїй двоюрідній бабусі Аґнесі, вона померла під час епідемії. В цьому мавзолеї поховані всі Дойли: мої двоюрідна бабуся, дідусь із бабусею і кузени, — відповів Френсіс, затнувшись і поринувши у незручну мовчанку.

Тиша, що панувала не лише на кладовищі, а у всьому домі, неабияк спантеличувала Ноемі. Вона ж бо звикла до гуркоту трамваїв, реву автомобілів, співу канарок біля фонтана на подвір’ї, гавкоту собак, музики з приймача і тихенького мугикання кухарки на кухні.

— Тут так тихо, — сказала вона, хитаючи головою. — Мені це не подобається.

— А що тобі подобається? — спитав юнак.

— Мезоамериканські артефакти, сапотове морозиво[5], фільми з Педро Інфанте, музика, танці, машини, — перелічила вона, загинаючи пальці.

А ще вона любила жартувати, однак, безперечно, в цьому він уже мав нагоду переконатися особисто.

— Боюся, тут я нічим зарадити не зможу. А яка у тебе машина?

— Найгарніший «Б’юїк», який тільки можна уявити. Звичайно ж, кабріолет.

— Звичайно?

— Без даху веселіше. Коли їдеш, вітер розвіває волосся, як у кінозірки. А ще так легше думається, — сказала вона, жартівливо проводячи рукою по волоссю.

Батько завжди казав, що вона приділяє стільки уваги своїй зовнішності й вечіркам, що на навчання у неї не лишається часу. Але хто сказав, що жінка не може займатися і тим, і іншим?

— І про що ж ти думаєш?

— Про свою дипломну роботу, про те, чим зайнятись на вихідних — про що завгодно. Найкраще мені думається в русі.

Досі Френсіс дивився на неї, але тепер опустив очі.

— Ти зовсім не така, як твоя сестра, — сказав він.

— Також натякаєш, що я на «темнішому» боці — волоссям і шкірою?

— Ні, — заперечив він. — Я не про зовнішність.

— А про що ж тоді?

— Я думаю, ти дуже мила. — Його обличчя враз прибрало стривоженого вигляду. — Не те щоб твоя сестра не мила, але у тобі є щось особливе, — додав поспішно.

«Бачив би ти Каталіну раніше», — подумала вона. Бачив би він її в місті, як вона ходить з кімнати у кімнату в милій оксамитовій сукенці, на її устах грає легка посмішка, очі сяють. Але тут, у затхлій кімнатці її погляд згас, а тіло скувала хвороба… Та, може, не все так погано. Можливо, до хвороби Каталіна, так само усміхнена, брала чоловіка за руку й вела надвір рахувати зорі.