Мексиканська готика

Хоч могла б і наполягти на своєму, Ноемі все ж вирішила не сперечатися й піти. Вона добре знала, коли краще поступитися, й відчувала, що зараз наполегливість викличе лише ворожість у відповідь. Якщо зчинятиме галас, її можуть навіть відправити додому. Вона чудово розуміла, що вміє бути дуже незручною гостею.

Удень, із відкритими шторами, вітальня виглядала ще менш привітно, ніж увечері. По-перше, тут було холодно, бо вогонь у каміні згас. До всього ще й світло з вікон чіткіше відкривало всі недоліки кімнати. Вицвілі велюрові крісла здавалися нудотно-зеленими, майже жовчного кольору, кахлі, що прикрашали камін, були потріскані. Невеличку картину маслом, на якій було зображено грибочок, поїла пліснява: крихітні чорні цяточки знищували всі кольори й заступили собою саме зображення. Про сирість кузина не збрехала.

Потерши зап’ясток, Ноемі оглянула місце, в яке Каталіна впилася нігтями, і стала чекати на лікаря. Він довго не йшов, а коли нарешті спустився до вітальні, то був не сам. Із ним прийшов Вірджил. Ноемі сіла в одне з вицвілих крісел, лікар, поставивши шкіряну валізку збоку, — в інше. Вірджил залишився стояти.

— Мене звуть Артур Каммінс, — промовив лікар. — А ви, певно, міс Ноемі Табоада.

Одяг на лікарі був гарно підігнаний під його фігуру, щоправда, на десятиліття-два відставав від моди. Спершу їй здавалося, ніби всі, хто навідують цей дім, застряг­ли в минулому, однак раптом вона усвідомила, що у такому маленькому містечку оновлювати гардероб не так вже й конче необхідно. Втім, Вірджилів костюм виглядав досить модним. Він або придбав собі новий одяг, коли був у Мехіко, або ж вважав себе особливим, а свій гардероб — вартим додаткових витрат. Мабуть, таку розкіш дозволяв собі коштом дружини.

— Так. Дякую, що знайшли час для мене, — відповіла вона.

— Завжди радий. Вірджил каже, у вас є до мене кілька питань.

— Це правда. Мені сказали, в моєї кузини туберкульоз.

Не встигла вона закінчити, як лікар уже кивав і відповідав:

— Саме так. Але перейматися не варто. Здолати його їй допоможе стрептоміцин, однак не слід нехтувати й іншим лікуванням, адже найкращою панацеєю від цієї недуги є сон, відпочинок і добре харчування.

Витягши з кишені хустинку, лікар зняв окуляри і заходився їх чистити, говорячи далі:

— Насправді тут буде досить льодових компресів і спиртових розтирань. Усе минеться. Незабаром вона буде як новенька. А зараз, якщо ви мені пробачите…

Запхав окуляри до нагрудної кишені, маючи явний намір скінчити розмову, але Ноемі перепинила його:

— Ні, це ще не все. Каталіна поводиться дуже незвично. Пригадую, як я була маленька, тітка Бриґіда захворіла на туберкульоз, але так дивно, як Каталіна, вона не поводилась.

— Усі пацієнти різні.

— Вона написала батьку дуже дивного листа і поводиться зовсім не схоже на себе, — мовила Ноемі, намагаючись передати словами свої враження. — Вона змінилася.

— Туберкульоз людину не міняє, а лише підсилює риси, які в неї вже були.

— В такому разі з Каталіною явно щось не так, адже на апатію вона ніколи не страждала. Та й вигляд її мене насторожує.

Лікар дістав окуляри з кишені й повернув собі на носа. Насупився: либонь, не сподобалось побачене.

— Ви не дали мені закінчити, — проказав роздратовано і глянув на неї твердим поглядом. Вона стисла губи. — Ваша кузина — дуже тривожна, меланхолійна особистість, і хвороба це тільки підсилила.

— Каталіна не тривожна.

— То ви заперечуєте її схильність до депресії?

Ноемі пригадалися батькові слова, що він сказав їй у Мехіко — назвав Каталіну схильною до драми. Але «драма» і «депресія» — зовсім різні речі, та й у Мехіко Каталіна ніколи не чула голосів і не мала того чудернацького виразу на обличчі.

— Про яку схильність до депресії ви говорите? — спитала вона.

— Після смерті матері вона замкнулася в собі, — втрутився Вірджил. — На неї почали находити тривалі напади меланхолії, вона зачинялася в кімнаті й говорила всілякі нісенітниці. Зараз усе тільки погіршилося.

Досі він весь час мовчав, але зараз чомусь вирішив заговорити — і не просто заговорити, а й зробити це підкреслено відсторонено, немов ішлося не про його власну дружину, а якусь незнайомку.

— Так, ти правий, її мати дійсно померла, — зауважила Ноемі. — Але це було багато років тому, коли вона була ще дитиною.

— Деякі речі можуть повертатися, — відповів Вірджил.

— Хоч туберкульоз навряд чи можна назвати смертним вироком, він не минає легко для жодного пацієнта, — додав лікар. — Ізоляція та фізичне нездужання завдають чимало прикрих хвилин. Крім того, вашу кузину мучать озноб і лихоманка. Можу вас запевнити, приємного в цьому мало, і кодеїн дає їй лише тимчасове полегшення. Я б не очікував, що вона пектиме на кухні пироги, весело наспівуючи.

— Я непокоюся. Ми не чужі люди.

— Так, але якщо ще й ви станете переживати, чим це їй зарадить? — хитаючи головою, промовив лікар. — Даруйте, але мені дійсно час іти. Побачимося за тиждень, Вірджиле.

— Лікарю… — почала Ноемі.

— Ні, ні, я мушу йти, — повторив він тоном людини, якій щойно стало відомо про невідворотний бунт на кораблі.