Мексиканська готика

— Ти так кажеш, бо не бачив моєї матері, — безтурбот­но відповіла вона, не бажаючи озвучувати своїх думок про Каталіну. — Це найгарніша жінка на світі. В її присутності я почуваюся сірою і непоказною.

Він кивнув:

— Мені знайоме це відчуття. Вірджил — спадкоємець роду, надія Дойлів.

— Заздриш йому?

Френсіс був страшенно худий, його обличчя нагадувало лик святого, приреченого на неминуче мучеництво. Темні, як синці, кола під очима, що контрастували з блідою шкірою, наводили на думку про хронічну недугу. Натомість Вірджил Дойл був ніби витесаний із мармуру й променів силою там, де Френсіс виявляв слабкість. Саме його обличчя — брови, вилиці, губи — було рішучіше, привабливіше.

Утім, якщо Френсіс прагне до такої ж життєвості, важко йому докоряти.

— Я заздрю не його здатності вести невимушену розмову, привабливій зовнішності чи високому становищу, а можливості подорожувати. Сам я далі Ель-Тріунфо ніде не бував, а от він устиг поподорожувати. І хай це траплялося не дуже часто, та й ніколи він не від’їздив звідси надовго, він однак побачив світу.

У Френсісових словах не було ніякої озлобленості, лише стомлена смиренність. Він продовжив:

— Поки був живий батько, він брав мене у місто, де я не міг надивитись на будівлю вокзалу. Мені завжди кортіло пробратися туди й поглянути на розклад потягів.

Ноемі закуталася в ребозо, намагаючись хоч якось зігрітися, але на кладовищі було занадто сиро і холодно. Вона ладна була заприсягтися, що чим глибше вони заходили, тим нижче опускалася температура. Френсіс помітив, що вона тремтить.

— Який я бовдур, — вибачливо мовив він, знімаючи кофту. — Ось, одягни її.

— Усе гаразд. Я не можу дозволити, аби ти мерзнув через мене. Може, якщо пройдемося, я трохи зігріюсь.

— Добре, але я однаково прошу тебе одягнути її. Запевняю тебе, мені не буде холодно.

Вона вдягнула кофту, а ребозо накинула на голову. Думала, що без теплого одягу Френсіс вирішить прискоритися, але він зовсім не поспішав додому. Певне, звик до туману й тінистої прохолоди, що панувала під деревами.

— Учора ти запитувала про срібний посуд. Так от, ти не помилилася: він дійсно виготовлений зі срібла з нашої копальні, — озвався хлопець.

— Вона закрита вже давно, так?

Щось таке казала й Каталіна. Через це батько і був не надто прихильний до її нареченого. Йому Вірджил здавався пройдисвітом, мисливцем за статками. Ноемі думала, що він дозволив Каталіні вийти за нього виключно через почуття провини за те, що раніше прогнав іншого хлопця, якого вона страшенно любила.

— Це сталося під час революції. Одне потягнуло за собою інше, і врешті робота зовсім стала. У дев’ятсот п’ятнадцятому, коли народився Вірджил, шахту закрили остаточно і затопили.

— Отже, йому тридцять п’ять, — сказала Ноемі. — А ти набагато молодший.

— На десять років, — кивнувши, відповів Френсіс. — Різниця між нами значна, але в дитинстві інших друзів у мене не було.

— Хіба ви не ходили до школи?

— Ми були на домашньому навчанні.

Ноемі спробувала уявити собі, як у цьому будинку лунає дитячий сміх, діти граються в хованки, крутять дзиґу чи кидають м’яча, але не змогла. Тут так не заведено. Тут потрібно народжуватися одразу дорослими.

— Можна спитати у тебе дещо? — озвалась вона, коли вони вийшли біля каретного сараю й за пеленою туману забовванів Дім-на-Горі. — Чому за столом всі зо­бов’язані мовчати?

— З огляду на вік дядько Говард дуже чутливий і вразливий до шуму. А стіни будинку добре проводять звук.

— Хіба його кімната не нагорі? Навряд чи до нього долинають розмови з їдальні.

— Звуки долинають усюди, — відказав Френсіс, не зводячи очей з будинку. — Хай там як, а це його дім і він встановлює тут правила.

— І ви ніколи їх не порушуєте?

Він глянув на неї дещо спантеличено, немовби досі йому не приходило в голову, що це взагалі можливо. Вона була переконана, що цей хлопець ніколи в житті не напивався, не гуляв допізна і не перечив родинним порядкам.

— Ні, — відповів він з тією самою ноткою смирення в голосі.

Зайшовши на кухню, вона зняла кофту і віддала її Френсісу. Тепер там була тільки одна служниця — та, що молодша. На них навіть не глянула, з головою занурена в роботу.

— Ні, залиш її собі, — чемно наполіг Френсіс. — У ній тобі буде тепліше.

— Не можу ж я відбирати у тебе одяг.

— У мене є ще.

— Дякую.

Він усміхнувся їй. Увійшла Флоренс, у тій же темній сукні. Суворо зиркнувши на Френсіса й Ноемі, як на дітей, що нишком наїлися цукерок, вона промовила:

— У їдальні вже чекає обід.

Цього разу за столом їх сиділо троє — без старого та Вірджила. Обід минув швидко. Коли тарілки прибрали, Ноемі повернулася до кімнати. Коли туди їй принесли вечерю, подумала, що їдальня призначалася тільки для першої зустрічі, а сьогоднішній обід був радше винятком із правил. Із тацею їй принесли і лампу, яку вона поставила біля ліжка. Спробувала читати «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», але постійно відволікалася. «Будинок дійсно проводить геть усі шуми», — подумала вона, дослухаючись до скрипу дощок.