Мексиканська готика

Потиснувши їй руку, він узяв свою валізку і пішов, залишивши Ноемі сидіти у вичовганому кріслі, кусаючи губи і не знаючи, що додати. Вірджил зайняв місце, яке звільнив лікар, і вмостився зручніше. Якщо є на світі людина, в чиїх жилах замість живої крові тече крига, то це він. На його обличчі не було видно і жилки. Невже він дійсно залицявся до Каталіни? Чи здатен він взагалі на таке? Було складно уявити, щоб він виявляв прихильність хоч до однієї живої істоти.

— Лікар Каммінс — дуже хороший фахівець, — сказав він байдужим голосом, котрий вказував на те, що на компетенції Каммінса йому було начхати. — Його батько був нашим сімейним лікарем, а зараз за нашим здоров’ям слідкує він. Запевняю тебе, він не допустить недбалості.

— Не маю сумнівів, що він хороший лікар.

— Щось не схоже.

Вона знизала плечима, намагаючись розрядити атмосферу, гадаючи, що якби посміхалася, її слова прозвучали б невимушеніше і Вірджил був би до неї привітніший. Хай там як, а він, схоже, сприймає усю цю справу надто легко.

— Якщо Каталіні зле, краще відправити її в санаторій біля Мехіко, де вона отримає належний догляд, — сказала вона.

— Вважаєш, я не здатен попіклуватися про власну дружину?

— Я цього не казала. Але в цьому домі холодно, а туман за вікном — не найрадісніший краєвид.

— То з таким завданням батько відправив тебе сюди? — спитав Вірджил. — Щоб ти приїхала й забрала звідси Каталіну?

Вона похитала головою:

— Ні.

— А мені здається, що так, — відповів він різко, хоча зовсім не виглядав роздратованим. Ці слова прозвучали холодно. — Я розумію, що наш дім далеко не найсучасніший і найстильніший. Колись це був зразковий будинок, а в шахті добувалося стільки срібла, що ми могли тримати в коморі шовки й оксамит і пити найдорожчі вина. І хай ці часи відійшли в минуле, та ми вміємо дбати про хворих. Мій батько старий, у нього слабке здоров’я, однак ми даємо йому належне піклування. І про жінку, з якою одружився, я турбуюсь не менше.

— Та я усе одно хочу спитати, чи не потрібен Каталіні фахівець з іншої галузі. Скажімо, психіатр…

Він засміявся так гучно, аж вона підскочила. Досі його обличчя зберігало страшенно серйозний вид, і цей сміх прозвучав дуже неприємно. Вірджил глянув на неї з викликом:

— Психіатр. І де ж у цих краях його взяти? Чи ти думаєш, він візьметься нізвідки? У міській лікарні тільки один лікар. Навряд чи десь тут знайдеться психіатр. Щоби знайти його, доведеться їхати в Пачуку, а то й у Мехіко. Та й сумніваюся, що хтось приїде сюди аж звідти.

— Але той лікар, що є у лікарні, може принаймні висловити свою думку, свій погляд на стан Каталіни.

— Існує одна причина, з якої батько привіз із Англії власного лікаря. Він зробив це не тому, що рівень медицини тут не найвищий. Просто місто тут бідне, а люди — грубі, примітивні, тож хороших лікарів тут катма.

— Але я наполягаю…

— Так, так, ти, звичайно ж, наполягаєш, — мовив він, встаючи й досі не відриваючи від неї погляду синіх очей. — Звикли завжди добиватися свого, так, міс Табоада? Батько виконує всі твої забаганки, а хлопці заради тебе готові піти на все.

Він нагадав їй парубка, з яким вона якось танцювала на вечірці того літа. Вони весело витанцьовували в такт дансону, а тоді настав час для балади. Поки лунала «В один із чарівних вечорів», молодик нахилився і спробував поцілувати її. Вона відвернулася, а коли знову глянула на нього, на його обличчі була чиста, чорна насмішка.

Тепер же так само дивився на неї Вірджил. Це був злий, бридкий погляд.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона виклично.

— Просто пригадав, як Каталіна розповідала, якою наполегливою ти можеш бути, коли хочеш, щоб кавалер зробив тобі якусь послугу. Але я з тобою не сперечатимусь. Спитай думки іншого фахівця, якщо знайдеш десь такого, — сказав він холодно і вийшов з кімнати.

Їй було приємно усвідомлювати, що її слова його зачепили. Як і лікар, він-бо очікував, що вона прийме його слова без заперечень.

Тієї ночі їй наснилося, що зі стіни її кімнати виросла золота квітка, щоправда… це була не зовсім квітка. Вона проростала із завитка, а не стеблини, а біля цієї не-квітки росло безліч інших крихітних бруньок.

«Гриби», — подумала вона, нарешті упізнавши округ­лі шапочки. Приваблена світлом, що лилось від них, підійшла до стіни і провела рукою по їхніх вершечках. Золотисті шапочки розчинились на димок, що, здійнявшись угору, опав на підлогу, як пилюка. Цей порох лишився в неї на руках.

Спробувала обтерти їх об сорочку, але золотий пил в’ївся у шкіру й забився під нігті. Кружляючи навколо неї у повітрі, він освічував кімнату м’яким жовтуватим сяйвом. Подивившись угору, вона побачила, що на тлі стелі порошинки мерехтять, наче крихітні зірочки. Килим на підлозі був устелений таким самим розсипом зірочок.

Вона посунула ногою, розворушила порох, він піднявся в повітря і знову осів.