Мексиканська готика

Її погляд зачепився об пляму плісняви на шпалері в кутку кімнати. Одразу згадалися широко поширені у Вікторіанську добу зелені шпалери, фарбовані сполукою миш’яку, відомою як «паризька зелень». Вона десь читала про мікроскопічний грибок, під дією якого папір виділяє миш’яковмісний газ, що впливає на самопочуття людини.

Таким чином, одні з найцивілізованіших європейців, по суті, вбивали самі себе, коли грибок вступав в реакцію зі шпалерним клеєм. Ніяк не могла пригадати назву того грибка. На кінчику язика крутилося якесь латинське слово — здається, brevicaule, але вона не була певна. Її дідусь був хіміком, а бáтьків завод займається виготовленням фарби, тож воно й не дивно, що вона знає, в яких пропор­ціях слід змішати сульфід цинку і сульфат барію для отримання літопону — і багато чого іншого.

Але шпалери були і близько не зелені, а тьмяно-рожеві, як зів’ялі троянди, тільки ще з бридкими жовтими колами. Коли придивитися ближче, вони нагадували віночки. Хай би вже краще були зелені шпалери, а не ця бридота. Коли заплющила очі, ці жовті кільця на чорному тлі ще довго танцювали в неї перед очима.

5

Уранці Каталіна знову сиділа біля вікна з байдужим виглядом — геть як попереднього разу. Ноемі пригадалася картина, яка висіла в них удома. На ній було зображено Офелію, яку течія несе річкою між порослих очеретом берегів. Такий вигляд мала і Каталіна того ранку. Та попри те було добре побачити її, посидіти погомоніти про життя у Мехіко. Знаючи, що Каталіні подобаються такі речі, Ноемі розповіла їй про виставку, на яку ходила три тижні тому, а потім з такою точністю зобразила кількох їхніх спільних друзів, що уста Каталіни розтягнулися в посмішку, і вона аж засміялася.

— Ти так гарно пародіюєш їх. Скажи, ти ще займаєшся в театрі? — спитала Каталіна.

— Ні. Зараз мене більше цікавить антропологія. Планую вчитися в магістратурі. Хіба ж не цікаво?

— Завжди в нашої Ноемі нові ідеї, завжди вона у пошуках чогось нового.

Ці слова Ноемі чула не раз. Очевидно, що скептичне ставлення рідні до її навчання в університеті мало деякі підстави, адже вона уже втретє змінювала предмет своїх інтересів, але вона також твердо знала, що прагне присвятити своє життя чомусь особливому. І хоч досі не вирішила, що це буде, антропологія здавалася найперспективнішим з усіх її попередніх захоплень.

Хай би що казала Каталіна, Ноемі не заперечувала, адже слова кузини зовсім не нагадували докори батьків. Каталіна вся ніби складалася із зітхань і м’яких, як шовк, фраз, і охоче вірила у мрії Ноемі, бо й сама була мрійницею.

— А ти чим тут займаєшся? І не думай, ніби я не помітила, що ти майже перестала писати. Невже вдавала, що живеш на далеких болотах, як у «Буремному перевалі»? — сказала Ноемі. Каталіна зачитала «Буремний перевал» до дір.

— Ні, я жила у цьому домі. Він займає більшість мого часу, — відповіла кузина, торкаючи рукою оксамитову портьєру.

— Планувала зробити ремонт? Якщо знесеш його весь і відбудуєш заново, я не заперечуватиму. Моторошно тут якось, тобі так не здається? Та й холодно нівроку.

— І сиро. Тут дуже сиро.

— Мені вчора було так холодно, що сирості я й не помітила.

— Це все темрява і сирість. Тут постійно темно й сиро, того і холодно.

Поки Каталіна говорила, усмішка зійшла з її губ, а очі, досі такі далекі, глянули на Ноемі з неочікуваною гостротою. Узявши сестру за руки, вона нахилилася до неї й зашепотіла:

— Я хочу попросити в тебе про послугу, але про це не можна нікому розповідати. Пообіцяй, що не розкажеш. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— У місті живе одна жінка. Її звуть Марта Дюваль. Вона дала мені ліки, але вони вже закінчились. Сходи до неї і візьми ще. Ти зрозуміла?

— Так, авжеж. Що це за ліки?

— Це неважливо. Головне, щоб ти виконала моє прохання. Можеш зробити це? Благаю, скажи, що зможеш і нікому не розкажеш.

— Так, якщо тобі це потрібно.

Каталіна кивнула. Вона так міцно стискала Ноемі руки, аж впивалася нігтями у шкіру.

— Каталіно, я поговорю з…

— Тихо. Тебе можуть почути, — промовила Каталіна і замовкла, зблиснувши очима.

— Хто мене почує? — повільно спитала Ноемі в кузини, що незмигно дивилась на неї.

Нахилившись до неї, Каталіна прошепотіла їй на вухо:

— Воно у стінах.

— Що у стінах? — спитала Ноемі рефлекторно, не знаючи, що говорити у відповідь на пустий, як у сновиди, погляд кузини.

— Вони говорять зі мною, розповідають таємниці. Не слухай їх, Ноемі, затули вуха. Тут є привиди. Вони справжні. Ти їх ще побачиш.

Враз відпустивши її руки, Каталіна встала, вчепившись у портьєру, і виглянула у вікно. Ноемі вже збиралася попросити пояснень, але тут до кімнати зайшла Флоренс.

— Приїхав лікар Каммінс. Коли скінчить оглядати Каталіну, він спуститься до вас у вітальню, — сказала жінка.

— Я можу лишитися тут, — відповіла Ноемі.

— Він буде проти, — твердо заперечила Флоренс.