Мексиканська готика

Це було тіло жінки, що заклякло в німому крику. Мумія з пожовклою шкірою і кількома зубами у всохлому роті. Одяг, в якому її поховали, давно струхлявів на порох, і тепер її наготу приховувало вбрання з грибів. Вони росли з її тіла — живота, рук і ніг, — купчилися на голові, утворюючи корону, гало, що сяяло м’яким золотим світінням. Гриби підтримували її тіло в прямому положенні, причепленим до стіни, неначе збочену подобу статуї Діви Марії у своєрідному грибному соборі.

Те дзижчання надходило від неї, давно мертвої й похованої. Джерелом цього моторошного звуку було це тіло. Це була та сама страшна істота без обличчя, що жила у стінах будинку. Це вона з’являлася Ноемі у снах. Одна її рука була витягнута вперед, і на ній був бурштиновий перстень. Ноемі упізнала його.

— Аґнеса, — промовила вона.

Дзижчання було вже нестерпне, оглушливе. Воно огорнуло її й показало все, розповіло таємницю.

Дивись.

Її душать тканиною, допоки вона не зомліє. Вона прокидається в труні. Чутно її перелякане уривчасте дихання, бо хоч вона і готувалася до цього, хоч знала, що буде з нею, усе одно злякалася. Руки б’ються об кришку, раняться скалками. Вона кричить, намагаючись вирватися, та не може відкрити труну. Вона кричить — знову і знову — але до неї ніхто не прийде. Так і мало бути. Так все й планувалося.

Дивись.

Вона йому потрібна. Йому треба її свідомість. Сам по собі гриб не має свідомості. В нього немає справжніх думок, спогадів. Те, що лишається у ньому, — лише їхні примарні сліди, ніби шлейф аромату зів’ялої троянди. Навіть поїдання тіла жерця не здатне дати справжнього безсмертя. Це лише підсилює дію гриба, створює тоненький зв’язок, що об’єднує всіх причетних. Він об’єднував їх, але не міг зберігати цей зв’язок цілу вічність. Гриби не здатні зцілити. Вони можуть продовжити життя, але не спроможні дарувати безсмертя.

Одначе Дойл, розумний, кмітливий Дойл, що володів знаннями наук та алхімії, цікавився біологічними процесами, — він знайшов розгадку, про яку ніхто не здогадувався.

Розум.

Грибу потрібен людський розум, який слугуватиме вмістилищем спогадів і надасть йому контроль. Поєднані в одне ціле, гриб і людський розум були воском, а Говард — печаткою. Він переносив свій відбиток на нові тіла, як печатка — своє зображення на аркуш паперу.

Дивись.

Жерці навчилися через гриб передавати дрібки спогадів із покоління в покоління, але це були лише крихітні й безсистемні дещиці. Дойл же упорядкував цей процес. Для цього йому були потрібні такі, як Аґнеса.

Його дружина. Його кров.

Одначе тепер ніякої Аґнеси вже не існувало. Вона стала Сутінню, а Сутінь — Аґнесою. Померши тілом, Говард Дойл продовжував існувати в Сутіні, як творець цього воску, печатки і паперу.

Йому боліло. Нестерпний біль мучив його. Сутінь. Аґнеса. Гриб. Будинок, прогнилий зсередини, з тисячами тоненьких ризоїдів, що тягнулися в його стінах, живилися гниллю і смертю.

Йому болить. Нам болить. Дивись, дивись, дивись. Дивись!

Дзижчання посилилося до найвищого регістру. Стало таке гучне, що Ноемі затулила вуха і закричала, а всередині неї волав голос Аґнеси.

Френсіс схопив її за плечі й відвернув від того видива.

— Не дивись. Не можна дивитись на неї.

Зненацька гудіння вляглося. Ноемі підняла голову, подивилася на Каталіну, що стояла, втупившись у підлогу. Перевела нажаханий погляд на Френсіса, і горло їй стиснули сльози:

— Її поховали живцем. Вона померла в труні, з її тіла виріс гриб і… Боже милий… це більше не людський розум… він змінив її. Змінив на власний лад.

Вона дихала швидко, аж занадто швидко. Гудіння вгамувалося, але жінка досі була перед нею. Ноемі повернула голову, щоб ще раз глянути на те страшне видиво, але Френсіс схопив її за підборіддя:

— Ні, ні. Дивись на мене, будь зі мною.

Вона глибоко вдихнула. В голові паморочилось, як у нирця, коли той виринає з глибини. Заглянула хлопцеві у вічі:

— Вона і є Сутінь. Ти це знав?

— Сюди ходять тільки Говард і Вірджил, — відповів Френсіс. Він тремтів.

— Але ти знав!

Усі примари, яких вона бачила, були Аґнесою. Чи то пак усі вони жили в Аґнесі. Ні, не так. Те, що залишилося від Аґнеси, стало Сутінню, в якій живуть примари. Божевілля. Це історія не про привидів, а радше про одержимість. Хоч і це не зовсім точно. Щоб описати це, Но­емі не могла підібрати слів. Це був приклад потойбічного життя, створеного з тканин, кісток і нейронів людини, укупі з ніжками і спорами грибів.

— Рут також це знала, але ми не могли нічого вдіяти. Вона утримує нас тут, завдяки їй Говард керує усім. Ми не можемо піти з цього дому — вони нам не дозволять.

Весь спітнілий, він повалився на коліна і схопив Ноемі за руку.

— Що сталося? Вставай, — сказала вона, присідаючи біля нього й торкаючи його за обличчя.

— Він каже правду: він не може піти звідси. Як і ти.

Ці слова були сказані Вірджилом, котрий заходив до зали крізь металеві ворота. Ішов спокійно, ніби нічого не сталося. Може, це знову галюцинація і його тут нема? Ноемі подивилась на нього. «Не може бути», — подумала вона.