Мексиканська готика

— Що? — перепитав він і знизав плечима, рвучко зачиняючи за собою браму.

Це була не галюцинація. Це був він. Просто замість того, щоб гнатися за ними тунелем, він обійшов по землі, через цвинтар, і спустився сюди зі склепу.

— Бідолашна. Бачу, ти здивована. Невже ти дійсно повірила, що вбила мене? Чи, по-твоєму, зілля опинилося в моїй кишені випадково? Ти взяла його, бо я захотів, щоб ти вирвалася з-під його контролю і почала все це божевілля.

Ноемі сковтнула. Френсіс біля неї тремтів усім тілом.

— Навіщо? — спитала вона.

— Хіба не ясно? Щоб ти вбила батька. Я не можу зробити цього, Френсіс — також. Старий подбав, аби ніхто з нас не міг заподіяти йому шкоди. Ти сама бачила, як він змусив Рут убити себе. Коли я дізнався про Френсісовий план, то подумав, що нарешті отримав свій шанс: нехай дівка вирветься з-під контролю, а я подивлюся, що зможе зробити ця чужинка, котра ще не призвичаїлась до наших порядків і здатна дати відсіч. І ось він конає. Відчуваєш, гм? Він розвалюється.

— Цим ти лише зробиш гірше собі, — відповіла вона. — Нашкодивши йому, ти нашкодиш Сутіні. Та й, навіть як його тіло помре, він продовжить існувати в Сутіні. Його розум…

— Він занадто кволий, а Сутінь тепер під моїм контро­лем, — сердито урвав її Вірджил. — Тому, коли він помре, то назавжди. Я не дозволю йому заволодіти новим тілом. Змíни. Хіба не цього ти хотіла? Як бачиш, ми обоє прагнемо того самого.

Вірджил підійшов до Каталіни й оглянув її з їдким усміхом.

— Ось ти де, моя люба дружинонько. Дякую й тобі за твій внесок у сьогоднішню забаву, — сказав він із вдаваною вдячністю.

Каталіна смикнулась, але не відійшла.

— Не чіпай її, — гукнула Ноемі, тягнучись до ножа у срібній шкатулці.

— А ти не лізь не в свої справи. Це моя дружина.

Ноемі зчепила пальці навколо ножа:

— Краще не…

— Поклади ножа, — наказав Вірджил.

«Нізащо», — подумала вона, та рука її затремтіла, а тілом пробігся невблаганний імпульс підкоритися йому.

— Я випила зілля, ти не можеш контролювати мене.

— Кумедно, — промовив Вірджил, відпустивши Каталіну й повертаючись до Ноемі. — Ти дійсно вирвалася з-під контролю там, нагорі. Але дія зілля нетривала, а ходячи по дому, і тим паче тут, ти весь час була під дією Сутіні й вдихала крихітні, невидимі спори. А зараз ти — усі ви, троє, — в самому серці будинку.

— Сутінь поранена, ти не можеш…

— Усім нам сьогодні трохи перепало, — сказав Вірджил, і Ноемі помітила краплини поту в нього на чолі й хворобливий блиск у синіх очах. — Але тепер усе під моїм контролем і ви робитимете, як скажу вам я.

Її руку пропекло, немов вона тримала в ній розпечену вуглину. Скрикнувши, вона впустила ножа на підлогу.

— Я ж казав, — насмішкувато мовив Вірджил.

Вона поглянула на ніж, що тепер лежав біля її ноги. Він був близько, але вона не могла так просто підняти його. Руки кололо, ніби голками, від чого самовільно сіпалися пальці. Зламані кістки в зап’ястку пекло вогнем.

— Тільки поглянь на це, — продовжив Вірджил, сердито розглядаючи канделябр, що висів у нього над головою. — Говард безнадійно застряг у минулому, а от я дивлюся в майбутнє. Ми відкриємо копальню, закупимо нові меблі й проведемо сюди електрику. Авжеж, нам знадоб­ляться слуги, нові автомобілі й діти. Не сумніваюся, ти зможеш дати мені безліч дітей.

— Ні, — заперечила вона, але не спромоглася на щось більше ніж шепіт. Відчула його дотик, мовби він невидимою рукою стиснув її плече.

— Ходи до мене, — наказав він. — Ти була моєю від самого початку.

Гриби на стінах заколихалися, як анемони під водою, випустили хмару пилу, зітхнули. Або ж то зітхнула вона, відчувши млосне, темне бажання, що вже якось накочувалося на неї. Докучливий біль у лівій руці зненацька відпустив.

Вірджил простягнув до неї руки, й Ноемі пригадала, як він обіймав її і як добре було скоритися його волі. В глибині душі вона розривалася, хотіла кричати. Хотіла, щоб він затуляв їй уста своєю долонею.

Гриби засяяли яскравіше, і їй захотілося торкнутися їх, провести рукою по стіні, занурити обличчя в їхній м’який килим. Як же хороше буде лягти серед них, відчути шкірою їхні ніжки. Можливо, ці чудові гриби огорнуть її повністю, залізуть їй у рота, ніздрі, очі — задушать, посіють спори в животі й проростуть з-під шкіри. І Вірджил також ввійде у неї, й весь світ навколо зникне за золотим сяйвом.

— Ні, — крикнув Френсіс.

Вона вже ступила крок із підвищення, але він устиг випростатися і схопити її за ушкоджену руку. Від болю вона здригнулася. Закліпавши, повернула голову до ного й зупинилася.

— Ні, — прошепотів він.

Хоч і зляканий, він забіг поперед неї, затуливши її собою. Його голос звучав кволо, натужно, надламано:

— Відпусти їх.

— Чого б то я це робив? — безневинно спитав Вірджил.

— Так неправильно. Усе, що ми робимо, неправильно.

Вірджил показав йому за плече, на тунель, з якого вони прийшли.

— Чуєш? То вмирає мій батько, і коли його тіло нарешті розвалиться, влада над Сутінню перейде до мене. Мені знадобиться помічник, а ми з тобою, хай там як, рідня.