Читаем Мексиканська готика полностью

Ноемі здалося, ніби вона дійсно чує, як десь вдалині стогне і блює кров’ю Говард Дойл, а з кожним його подихом з нього витікає дедалі більше чорної гущі.

— Френсісе, я не жадібний, і можу поділитися, — невимушено сказав Вірджил. — Ми обидва хочемо дівку, але для чого нам сваритися? Каталіна також непогана. Ну ж бо, облиш.

Френсіс підняв ножа, який впустила Ноемі, й навів на нього:

— Тільки спробуй нашкодити їм.

— Цим ти хочеш заколоти мене? Що ж, мушу попередити, вбити мене трохи важче за Флоренс. Френсісе, ти вбив власну матір, і за що? За дівку? А тепер і мене хочеш порішити?

— Котись до біса!

Хлопець кинувся був до Вірджила, але в ту ж мить закляк, його рука з ножем застигла у повітрі. Ноемі не бачила його обличчя, але могла легко уявити собі його вираз. Він був такий же, як і в неї, адже й вона перетворилась на статую, та й Каталіна не могла зрушити з місця.

Загуділи бджоли, посилилось дзижчання. Дивись.

— Не змушуй мене вбивати тебе, — застеріг Вірджил, плескаючи Френсіса по тремтячій руці. — Скорися.

Френсіс зненацька штурхонув його з неочікуваною силою, і Вірджил гепнувся об стіну.

На якусь частку секунди Ноемі відчула Вірджиловий біль. Її жилами прокотилася хвиля адреналіну; змішуючись з її власною, в ній заклекотіла його лють. Френсісе, засранець ти малий. Це все Сутінь — вона поєднала їх у ту мить. Ноемі зойкнула, мало не прикусивши язика, і насилу ступила назад. Закляклі ноги потроху стали слухатись її. Ступила крок, ще один.

Вірджил насупився, зіп’явся на ноги, струшуючи з пі­джака шматки грибів і пил. Очі його зблиснули золотим сяйвом.

Гудіння наростало, немов поволі закипало. Ноемі здригнулася.

— Скорися.

Зі стогоном Френсіс знову кинувся на нього, але цього разу, готовий до нападу, кузен легко зупинив його, адже був значно сильніший. Заблокувавши Френсісовий удар, він торохнув хлопця по голові. Френсіс заточився, та на ногах утримався. Заїхав Вірджилові в зуби, і той сердито гаркнув.

Люто примружившись, Вірджил обтер кров з губів.

— Ти в мене зараз власного язика проковтнеш, — просичав він.

Вони помінялися місцями, й Ноемі тепер було видно лице Френсіса. По його скроні стікала кров, він хитав головою, широко вирячивши очі й хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба.

Господи Боже, Вірджил зараз це зробить — змусить його проковтнути язика.

Позаду Ноемі гучніше загули бджоли.

Дивись.

Вона крутнулася, і погляд її впав на обличчя Аґнеси — на застиглий у вічному болісному скрику безгубий рот. Затулила вуха. Чому цей шум не скінчиться? Чому він не вгаває і постійно наздоганяє її?

І тут, зненацька, вона усвідомила, що пропустила одну річ, яка була очевидна від самого початку: страшна, моторошна Сутінь, що оповила цей дім, є квінтесенцією болю, якого зазнала ця жінка. Аґнеса. Доведена до безумства, озлобленості, розпачу — та навіть так від неї залишилася якась дещиця, яка тепер волає від болю.

Вона і є той змій, що кусає себе за хвоста.

Вона — сновида, навіки замкнена в кошмарі, нездатна розплющити очі, від яких лишився лише прах.

А те гудіння — її голос. Вона більше не може розмовляти, та досі спроможна кричати про пережиті нею невимовні жахіття, біль і розпач. Її позбавили думок і спогадів, та не вбили пекучої люті, що обпалює розум кожного, хто наблизиться до неї. Чого вона просить?

Просто звільнитися від мук.

Просто прокинутися.

Але вона не може цього — вона ніколи не прокинеться.

Гудіння наростало, загрожуючи завдати Ноемі болю, знищити її глузд, але занімілими пальцями вона таки спромог­лася підняти лампу. Замість думати, що вдіяти, почала прокручувати в голові фразу, яку повторювала їй Рут: розплющ очі, розплющ очі. Закрокувала швидше, впевненіше, з кожним кроком проказуючи про себе: «Розплющ очі».

І знову перед нею постала Аґнеса.

— Сновидо, час розплющити очі, — прошепотіла вона і піднесла лампу до обличчя трупа.

Враз спалахнули гриби навколо голови Аґнеси, створивши вогняний німб. Язики полум’я швидко поширилися по стіні, пожираючи органічну речовину, обвуглюючи гриби.

Вірджил закричав хрипким, страшним криком і звалився на підлогу, деручи нігтями плитку, намагаючись піднятися. Френсіс також упав. Аґнеса була Сутінню, а Сутінь — невід’ємною частиною родини, тому шкода, завдана Аґнесі й усій грибниці, вражала і їхні нейрони. До Ноемі ж повністю повернулося усвідомлення реальності — Сутінь відштовхнула її.

Вона збігла з підвищення і кинулася до кузини, обхопивши її обличчя руками.

— З тобою все добре? — спитала.

— Так, — киваючи, відповіла Каталіна. — Так.

Вірджил і Френсіс стогнали на підлозі. Вірджил простягнув руку до неї, спробував піднятися. Ноемі буцнула його в обличчя, та він однаково схопився їй за ногу. Вона відступила, а він тягнув до неї руки і, хоч ходити не міг, намагався підповзти на руках, скрегочучи зубами.

Ноемі зробила ще крок назад, боячись, що він може скочити на неї.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза