Метаморфози

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.

529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,

532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

543] Що навалилось на дім Партаона,- крім Торги й невістки

544] Славної родом Алкмени,- сестер оперила й у небо

545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

546] Дзьобом загострює рот і - птахами вже - в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,-

551] Просить він,- деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

555] Не помагала бикам, витривалість у бігові - коням.

556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-

559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,- мовив,-

561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,

566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:

567] Син Іксіона- по цій стороні, а по тій, проти нього,-

568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий

570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.

571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

575] «Що це, скажи, за місцевість - і пальцем вказав - яку назву

576] Має цей острів, а може, їх декілька там - не розгляну».

577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;

580] Ці острови - це колишні наяди: якось вони в жертву

581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

585] Рину й ліси від лісів, а поля - від полів одділяю.

586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.

590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

591] Любий мені; Перімелою нині його називають.

592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]

594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою - в море.

595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,

596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.

597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-

598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.

601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

603] Дай їп притулок якийсь,- чи сама нехай стане притулком,-

604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою

605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

607] Поки пливла,- і тремтіло воно під моєю рукою.

608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.

610] Я щось кажу,- а земля поступово їй сковує рухи:

611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;