Мiй прадiдусь, героi i я

-- А прадiдусь каже, що Зiгфрiд зовсiм не герой, -- швиденько сказав я. -- I по-моєму, це смiх -- герой за фахом! Я ось на цьому плакатi написав маленьку оповiдку про одного кумедного рицаря... Хочте послухати?

Проти цього долiшня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покiрно бухнулась у крiсло -- благеньке крiсло-гойдалку -- й зiтхнула:

-- За цими поетами усе в господi йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.

Тодi й я сiв на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене бiля нiг, i став читати:

ОПОВIДКА ПРО

НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА

Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що вiн, скажiмо, куди дужче любив спiвати пiсень або грати на арфi, йому доводилось навчатися мистецтва турнiрного бою -- верхи на конi й зi списом у руках. А пiснi нехай спiвають мандрiвнi спiваки -- мiннезiнгери.

Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Вiн змалечку був пухкенький i вайлуватий, та таким лишився й на цiлий вiк. I цiлий вiк полюбляв вiн їсти всiлякi ласощi та спiвати пiсень i складати вiршi. А рицарство його ну аж нiяк не вабило.

Та, на жаль, був вiн сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стрiляти з лука та всякого iншого марного рицарського дiла. Пампушот часто думав собi: "Нiж учитися такого безплiдного ремесла, то краще вже спiвати й вiршувати!" Одначе Пампушотiв батько був немилосердний. Вiн посилав сина на соколинi лови й полювання на оленiв, раз у раз змушував битися на списах задля майбутнiх турнiрiв. Лише вечорами Пампушотовi дозволено було бренькати на гiтарi, стоячи пiд балконом у високородних дам, таких само гладких, як i дурних, i виливати в жалюгiдних вiршах своє вигадане кохання до них.

Аж ось Пампушот дiйшов тих лiт, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що вiн був до цього анiтрохи не готовий, бо доклав надто мало працi до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато вiршував.

Та чи то випадком, чи з велiння долi, вiн за кiлька днiв до вирiшального турнiру дав своєму коневi, -- дуже, мiж iншим, смирнiй тваринi, -- повний кiвш солодкого сиропу -- у винагороду за довгу подорож. I Пампушотовi впало в око, як жадiбно й ласо допався до того почастунку кiнь. Отодi Пампушотовi й набiгла дивовижна, зовсiм не рицарська думка.

-- Якщо конi так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у свiтi!

Щоб здiйснити цей задум, треба було заздалегiдь пiдготуватися. Насамперед Пампушот замовив собi обладунок, такий страховинний, як нi в кого з рицарiв далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собi такий спис iз невиданим закарлюченим вiстрям, що наганяв на супротивника великий страх i трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, вiн дещо втнув iз хвостом свого коня. Але що саме, того вiн нiкому з рицарiв не розповiв, поки й жив.

У день турнiру, що мав вирiшати, чи буде Пампушот рицарем, вiн справив величезне враження на всiх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.

-- Хоч вiн трохи й тiлистенький, -- шепотiли вони на вухо одна однiй, затуляючи вуста руками в рукавичках, -- а проте здається справжнiм смiливцем i героєм!

Рицарi ж дивилися на Пампушота недовiрливо й трохи сердито, бо вiн був не такий, як усi вони.

Змагання верхiвцiв, коней i списiв, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тiльки-но гладкий рицар у страхiтливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кiнь i, перше нiж верхiвець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зi страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвiст.

Семеро Пампушотових супротивникiв мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.

Кiнець кiнцем турнiрним суддям не лишилося нiчого iншого, як тiльки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.

Вiдтодi так бувало завжди, поки й жив Пампушот на свiтi: вiн перемагав на кожному турнiрi, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслiдки змагання завчасу вирiшував супротивникiв кiнь.

Чимало рицарiв замовили собi достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподiваючись, що його страхiтливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як i завжди, i, як завжди, їм доводилося битись до загину. I тiльки на Пампушота нiхто так i не змiг нiколи напасти, й вiн виходив з герцю неушкоджений i нездоланний, поки й жив на свiтi.

На його надгробку, що зберiгся до наших днiв, можна прочитати:

Тут спочиває Пампушот-герой.

Той, хто був непереможний, всiм на подив,

хто жах на супротивника наводив

на кожному як є турнiрi.

Спочинь же в мирi!