Міхал Шьмєляк - Вники

мить послабили свою хватку.

– Де ви ховаєте тіла? – запитав Косма.

– Тут ніхто не ховає тіла.

Костельний так образився звинуваченням, що перестав працювати.

– Ми їх ховаємо по-християнськи, – сказав парох. – Вони відповіли за свої дії і понесли покарання.

– А ми не вбивці, щоб ховати тіла, – додав костельний.

– Це ж священики, — благоговійно сказав священик, загортаючи статую Христа в багато прикрашену

тканину. – Вони заслуговують на належний похорон і місце спочинку в освяченій землі. Століттями їхній прах

поміщали в церковній крипті.

– За дерев’яною перебіркою? – запитав Косма. – Ти показав мені лише стільки, щоб розвіяти мої

сумніви та задовольнити мою цікавість, чи не так? – спитав він костельного.

– Ти міг її відірвати, за нею нічого немає, — відповів Валенти.

– Вхід до склепу знаходиться в руїнах монастиря, — сказала Майя.

Тіло Марека майстерно загорнули у плівку. Майя та Сільвія підійшли до нього. Ситуація замість того, щоб покращити та дати можливість втекти, лише погіршилася. У нього буде лише одна спроба.

– Ми були там, але ж нічого не знайшли, — сказав він, хоча й розумів, як безглуздо це звучить.

– Це за поваленим деревом, ти дозволив мені перевірити, сам вже й не і не ліз. Хоча не скажу, я

боялася, що ти знову підеш туди, сам, без мене. Ці рубенсові лампадки нам могли нашкодити.

– І ти проти мене, га? – гірко сказав він. Він був наляканий, злий і шокований. Але також

розчарований тим, що його так легко обдурили.

Дівчина присіла перед ним і подивилася йому прямо в очі.

– Якби ти не повернувся, все склалося б інакше. Я дійсно щось відчуваю до тебе, я б поїхала до

Варшави і, можливо, ніколи не повернулася до Вників.

Сільвія вибухнула сміхом. Майя повернулася до неї і різко сказала:

– Заткнися.

– А зараз, можливо, якесь чуле прощання, га? Цьом-цьомчики? – кепкувала донька костельного. –

Так сталося, могло бути інакше, але ні.

– Рубенса ви теж вбили? – запитав Косма. – Він знав, хотів мені сказати.

– Ми не вбивці, — буркнув костельний.

– Він знав, — підтвердив парох, заспокоюючи чоловіка помахом руки. — Він не хотів тобі казати.

Однак він вирішив, що з твоєю появою все закінчиться і він може піти. Його син був дуже поганою людиною, і він це знав. Покаявся за нього, хоч і не треба було, але він наполягав. Він розумів нашу місію, схвалював її, але також хотів, щоб вона закінчилася. Ну, він був не звідси, тому, мабуть, і сумнівався.

– Але мене ви вб’єте, — сказав Косма. – Відтепер ви більше не зможете сказати, що ви не вбивці.

Костельний запитально глянув на пароха. Той дивився на небо, наче хотів знайти відповідь у

грозових хмарах. Однак Бог не розвів чорних хмар і не дав йому поради.

135

– Salus populi suprema lex55, – сказав він через деякий час.

Цього разу Косма пирхнув сміхом. Адреналін катався по його жилах, йому треба було десь знайти

вихід.

– Ви, католики, можете все красиво виправдати, – сказав він. – Все, що вам потрібно, це відповідним

чином підібрана цитата з Біблії.

– Це не з Біблії, але вона не змінює факту, що тобі доведеться померти, – відповів парох. — Ніхто

цього не хотів. мені шкода.

– Тільки вбивство поліцейського чи навіть його зникнення – це трохи клопітка справа, ніж пояснення

відсутності ксендза. Крім того, поліцейського, який приїхав сюди для розслідування, і який залучив до цього

поліцію Єлєньої Гури. Повертаючись сюди, я подзвонив своєму приятелеві, помічнику комісара Камілю

Сікорському. Отець Марек встиг надіслати мені есемеску із проханням про допомогу, і я передав прохання

поліції. Сюди прислали патруль.

Він говорив, але це нікого не вразило. З місця екзекуції священика ще збирали речі, його тіло, загорнуте у плівку, вже лежало на візку з ящиками, все було прибрано. Косма знав, що йому не вистачає

часу, тому він змінив позу, авдірвав праве коліно від землі й став лише на лівому. Чоловіки, які його

тримали, не протестували.

– Буде так, як захоче Бог, — сказав парох. – Треба вірити в нього, в Ісуса Христа, а не в поліцію, прокуратуру, суддів. Тільки Бог є справедливим суддею. Тут, у Вниках, ми беззастережно вірили в це

протягом століть і ніколи не були розчаровані. Тепер ми віддамо свою долю в його руки.

– До речі, поліція все одно нічого не знайде, — зневажливо сказала Сільвія. – Вони ніколи нічого не

знаходять. У Церкві також є високопоставлені люди, які знають, що тут відбувається. Вони допоможуть у разі

виникнення проблем.

– Усі ми знаряддя в Божих руках, – погодився парох.

Раптом до звуку дощу приєднався звук грому. Від села насувалась стіна води. Усі повернули голови

в той бік.

Один шанс.

Єдиний.

Косма відштовхнувся правою ногою, як міг, і, на його подив, чоловіки не втримали його. Він їх

здивував, але ж вони теж не були професіоналами, їм не доводилося садити на заднє сидіння поліцейської

машини м’язистих людей, накачаних наркотиками та стероїдами, вони не усвідомлювали, скільки сил