Мистецтво кохання

654]     Як подарунок даси - зм'якне сам Батько богів.

655] Що хтось розумний учинить, те й дурень: узявши дарунок

656]     І порадівши йому, буде, як риба, німий.

657] Та лиш один раз на рік охоронця купить намагайся,

658]     Щоб за гостинцем щодня не простягав він руки.

659] Я нарікав, пам'ятаю, що друзів боятися треба,

660]     Та не лишень про одних чоловіків я кажу:

661] Будеш довірлива - втіхи твої смакуватиме інша,

662]     Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне.

663] Навіть служниця, що спальню твою прибирає сумлінно,

664]     Як і те ложе, не раз - віриш? - моєю була!

665] Значить, гарненьких у дім не бери, бо, кажу, та служниця

666]     Замість хазяйки сама гарно годила мені.

667] Гей, та чи я одурів? Йти на ворога - груди на розхрист -

668]     Ще й видавати себе... так от, своїм язиком!

669] Пташка ж не вчить птахолова, де її краще впіймати,

670]     Лютих собак на свій слід не випроваджує лань.

671] Хай там однак! Аби користь була. їй служитиму вірно,

672]     Хоч би лемноським жінкам меч проти себе ж давав!

673] Спершу старайтесь, щоб ми похвалялися: "От як нас люблять!"

674]     Легко ж повірити в те, що кожен день на умі.

675] Прийде юнак - обігрій його поглядом, потім, зітхнувши

676]     Глибоко, ти запитай, що ж він так пізно прийшов.

677] Далі - на сльози пора й нарікання (мовляв, маєш іншу),

678]     Далі вже - кішкою ти кинься йому до лиця.

679] Це - переконливо. Тут він, розм'якнувши, сам пролепече:

680]     "Он воно що! Ти дивись... Гине без мене, либонь!"

681] Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро,

682]     Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів.

683] Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй,

684]     Вчувши про іншу якусь, розуму все ж не втрачай

685] І не спіши в те повірити: приклад печальний Прокріди

686]     Вчить нас, що поспіхом тут тільки нашкодиш собі.

687] Біля барвистих горбів, де Гімет рясніє квітками,

688]     В'ється священний струмок, обіч - м'яка мурава.

689] Близько гайок, а між трав - деревця розрослися суничн',

690]     Лавр, темний мирт, розмарин пахощі сіють довкіл.

691] Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,

692]     Сосна, красуня гінка, - все в тій місцині росте.

693] То під Зефіром легким, то під леготом іншим цілющим

694]     Скільки-то різних листків, трав усіляких тремтить!

695] Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,

696]     Втомлений, біля струмка він присідав на траву.

697] 'Ти, що жагу втихомирюєш, - так він співав, - охолодо,

698]     Знову до мене прийди, ніжно торкнися грудей!"

699] Хтось це підслухав - і ну до Прокріди; вона кожне слово

700]     (Видно, чекала біди) ловить вже вухом чутким.

701] Тільки-но вчула те, як здалось їй, суперниці ймення -

702]     Впала відразу, німа: біль їй дар мови одняв.

703] Зблідла, як бліднуть листки виноградні на першім морозі

704]     В пору, коли на лозі вже виногрона нема,

705] Наче те яблуко, що, наливаючись, вітку вгинає,

706]     Незарум'янене ще, наче незрілий кизил.

707] Щойно до тями прийшла - розриває на грудях одежу,

708]     Дряпає лиця собі, хоч і невинні вони.

709] Мить - по вулиці вже, розкуйовджена, простоволоса,

710]     Мчить, наче та, що їй Вакх тирсом затьмарює глузд.

711] Лиш до злощасного місця підбігла, в долині лишила

712]     Служок і в гай увійшла - тихо, але без вагань.

713] Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?

714]     Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?

715] Певно, чекала: "Ось-ось тут появиться та Охолода -

716]     І перед зором моїм власна постане ганьба".

717] То тебе сором діймав (підглядати - не дуже то гарно!),

718]     То ти хвалила себе - сумнів з любов'ю змагавсь.

719] Місце, ім'я, той шептун - усе мов кричало їй: "Зрада!"

720]     Ще ж ми, чого боїмось, поспіхом віримо в те.

721] Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим'ятій, -

722]     Серце забилось нараз, ніби та пташка в сильці.

723] Ось уже полудень тіні стягнув, і до заходу сонця

724]     Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло.

725] От і Кефал, син Меркурія, вийшов, пашіючи, з лісу

726]     Й над джерелом нахиливсь охолодити лице.

727] Ти, причаївшись, чекала, Прокрідо. Той ліг на травицю -

728]     Й знову своєї: "Прилинь, о легковійна, прилинь!"

729] Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала,

730]     Розум до неї вернувсь, як і рум'янець живий.

731] З тим піднялась і, гілки розсуваючи з-перед обличчя,

732]     Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його.

733] "Звір там", - подумав Кефал і, лук негайно схопивши,

734]     Вже накладає стрілу, що у правиці була.

735] "Ні, то не лань! Зупинись! Не пускай стріли, нещасливче!

736]     Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв!

737] Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив!

738]     Втім, через тебе давно кров'ю воно запеклось.

739] Гину завчасно, але не від зради,- земля, що ти нею

740]     Вкриєш останки мої, буде мені, мов той пух.

741] Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих...

742]     Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!"

743] Той, її тіло слабке до грудей пригортаючи скрушно,

744]     Рани глибокої кров хоче омити слізьми.