НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ні. Містер Траск не схотів. Гадаю, він мав рацію. Це створило б непотрібні ускладнення. Але я їм друг — так, я їм друг. Вони захоплюються своїм батьком, але люблять, думаю, мене. І вони такі різні. Ви й уявити не можете, наскільки вони різні.

— В чому саме, Лі?

— Самі побачите, коли вони прийдуть зі школи. Вони як дві сторони медалі. Кел кмітливий, стриманий і спостережливий, а його брат — ну, це хлопчик, який вам сподобається ще до того, як ви з ним заговорите, а потім сподобається ще більше.

— І вам не подобається Кел?

— Я бачу, що захищаю його — для себе. Він бореться за своє життя, його братові боротися не треба.

— У моєму виводку є те саме,— сказав Семюель.— Я цього не розумію. Можна було б очікувати, що з однаковим вихованням і з тією самою кров’ю вони мусять бути подібні, але ні — всі зовсім різні.

Пізніше Семюель і Адам пройшлися по затіненій дубовій алеї до в’їзду в лощину і подивилися звідти на долину Салінас-Веллі.

— Ви залишитеся на обід? — спитав Адам

— Не хочу брати відповідальність за убивство ще кількох курей.

— Лі приготував тушковану яловичину.

— Ну, в такому разі...

У Адама через старе поранення одне плече і зараз було нижче за друге. Обличчя у нього було тверде і непроникне, а очі бачили тільки головне і не вдивлялися в деталі. Двоє чоловіків зупинилися на дорозі й подивилися на долину, зеленкувату від ранніх дощів.

Семюель промовив м’яко:

— Невже вам не соромно, що ви занедбали такі чудові землі?

— Я не маю причин їх засаджувати,— відповів Адам.— Ми вже це обговорювали. Ви гадали, що я змінюся. Я не змінився.

— Ви пишаєтеся своєю образою? — спитав Семюель.— Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним?

— Не знаю.

— Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка — тільки ви самі.

В голосі Адама пролунала нотка гніву.

— Навіщо ви приїхали повчати мене? Я радий, що ви приїхали, але чого ви лізете мені в душу?

— Хочу побачити, чи зможу пробудити у вас трохи злості. Я — людина допитлива. Тут переді мною занедбані землі, а поруч зі мною занедбаний чоловік. На мій погляд, це марнотратство. А я вельми не люблю марнотратства, бо ніколи не міг його собі дозволити. Невже приємно відчувати, що твоє життя заростає бур’янами?

— А що мені ще робити?

— Могли б зробити нову спробу.

Адам подивився йому просто в очі.

— Я боюся, Семюелю,— сказав він.— Краще вже житиму, як живу. Мабуть, мені бракує енергії — чи сміливості.

— А ваші хлопчики? Ви їх любите?

— Так — так.

— Ви любите одного більше, ніж другого?

— Чому ви питаєте?

— Не знаю. Щось таке є у вашому тоні.

— Повернімося до будинку,— запропонував Адам. І вони повернулися під тінь дубів. Раптом Адам спитав:

— Ви чули колись, що Кейті в Салінасі? Доходили до вас такі чутки?

— А до вас?

— Так — але я їм не вірю. Не можу повірити.

Семюель мовчки йшов по піщаній колії на дорозі. Його думки важко крутилися навколо образу Адама, і він майже знесилено повернувся до ідеї, з якою, як він сподівався, було покінчено.

— Ви так її і не забули, не відпустили,— проговорив він нарешті.

— Мабуть, ні. Але я забув постріл. Про нього я зовсім не згадую.

— Я не можу сказати вам, як треба жити,— провадив Семюель.— Хоча повсякчас і розповідаю вам про це. Знаю, що вам найкраще було б вирватися з ваших «як усе могло би бути» на свіжий вітер реальності. Коли я вам це кажу, я сам просіюю власні спогади, як люди просіюють землю під підлогою бару, сподіваючись знайти трохи золотого піску, який просипався у щілини. Таке от собі здобуття золота. Але ви ще дуже молодий, щоб просіювати свої спогади, Адаме. Вам треба накопичувати нові, щоб ваші золоті копалини були багаті, коли ви досягнете повноліття.

Адам низько схилив обличчя і міцно зціпив зуби, аж вилиці випнулися під скронями. Семюель глянув на нього.

— Правильно,— промовив він.— Зціпіть зуби. Як же ми захищаємо хиби! Сказати вам, що ви робите, аби ви не думали, ніби самі це винайшли? Коли ви лягаєте спати і гасите лампу — тут вона і з’являється в дверях, осяяна м’яким світлом, і ви бачите, як колишеться її нічна сорочка. Вона тихенько підходить до ліжка, і ви, ледь дихаючи, відкидаєте простирадло, щоб прийняти її, відсуваєтеся на подушці, щоб вона лягла поруч. Ви вдихаєте солодкий аромат її тіла, і ні в кого на світі так не пахне тіло...

— Припиніть! — закричав Адам.— Припиніть, чорт вас забирай! Не лізьте в моє життя! Ви як койот, який обнюхує мертву корову.

— Звідки я дізнався? — провадив Семюель тихо.— Одна істота отак само приходила до мене — ніч у ніч, місяць у місяць, рік у рік і аж дотепер. Гадаю, мені треба було замкнути на сім замків свою душу, запечатати сімома печатями своє серце від неї, але я не зміг. Усі ці роки я обманював Лайзу. Я давав їй неправду, підробку, а найкраще зберігав для тих солодких нічних годин. І як би мені хотілося, щоб і до неї приходив отакий потаємний гість. Але мені про це ніколи не дізнатися. Гадаю, вона замкнула своє серце на важезний засув, а ключ викинула в пекло.

Адам так стиснув руки, що кров відринула від побілілих суглобів.