НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Якщо ми попросимо його закінчити тут свою справу, це буде рівноцінне проханню закінчити своє життя, і він того не зробить.

— Маєш рацію, Вілю,— підтримав брата Джордж.— Він сприйняв би це як поразку. Він би подивився на це як на боягузтво. Ні, він ніколи не продасть ранчо, а якщо й продасть, то не проживе після цього і тижня.

— Але є інший спосіб,— провадив Віль.— Можливо, він би вибрався у гості. Том може управляти ранчо. Час уже татові й мамі побачити трохи світу. Так багато всього відбувається! Це б його підбадьорило, а потім він міг би повернутися і знову узятися до роботи. А за деякий час, можливо, йому б це і не знадобилося. Він сам каже, що час робить таке, що динаміту і не снилося.

Дессі відкинула волосся з очей.

— Ви що, справді гадаєте, що тато такий дурний? — спитала вона.

А Віль відповів їй, знаючи це з досвіду:

— Іноді людина хоче бути дурною, якщо вона в такий спосіб може зробити те, що забороняє розум. Чому б нам не спробувати? Що ви всі думаєте?

У кухні всі закивали головами, крім Тома, який сидів непорушно й замислено.

— Томе, ти б хотів узяти на себе ранчо? — спитав Джордж.

— Це дрібниці,— відповів Том.— З управлінням ранчо немає ніяких проблем, тому що ранчо не управляється, та й ніколи не управлялося.

— То чому ж ти не погоджуєшся?

— Мені не хочеться ображати батька,— сказав Том.— Він здогадається.

— Але яка шкода в тому, що ми запропонуємо?

Том розтирав собі вуха, поки не вигнав з них усю кров і вони не побіліли.

— Я вам не забороняю. Але сам того робити не можу.

— Ми можемо написати йому листа — на кшталт запрошення, жартівливо,— запропонував Джордж.— А коли йому набридне один з нас, він зможе поїхати до когось іншого. Нас так багато, що можна роками гостювати.

На тому й порішили.

3

Том привіз із Кінг-Сіті листа від Олів, а оскільки він знав, щó в ньому, то зачекав, поки застане Семюеля самого, і тільки тоді передав йому листа. Семюель працював у кузні, й руки в нього були чорні. Він узяв конверт за самий краєчок, поклав його на ковадло, а тоді добре вимив руки у бочці з чорною водою, в яку занурював розпечене залізо. Розірвав конверт цвяшком з підкови і вийшов на сонячне світло читати. Том зняв колеса зі своєї коляски і змащував вісі жовтим мастилом. Він скоса спостерігав за батьком.

Семюель дочитав листа, склав його і засунув у конверт. Сів на ослін перед кузнею і незряче дивився поперед себе. Потім удруге дістав листа, перечитав його, знову склав і сховав у кишеню своєї синьої робочої сорочки. Тут Том побачив, що батько підвівся і повільно пішов до східного схилу, вдаряючи ногою по кремінцях на землі.

Вранці пройшов невеличкий дощ, і на вбогій траві пробилися пушинки. На півдорозі до вершини Семюель сів навпочіпки, узяв жменю жорсткої кам’янистої землі й розтер її пальцем: там були кремінь і піщаник, блискуча слюда і млявий корінець, а ще камінці з мармуровими прожилками. Він висипав їх і обтрусив долоні. Зірвав стеблинку трави, прикусив її зубами та звів очі на вершину й на небо. На схід мчала сіра знервована хмара, яка шукала собі дерев, щоб пролитися на них дощем.

Семюель підвівся і поволі пішов під гору. Зазирнув у сарайчик для інструментів, погладив колоди опори. Затримався біля Тома, крутнув одне з незакріплених коліс, а потім оглянув Тома так, ніби вперше побачив.

— Еге, та ти вже зовсім дорослий,— сказав він.

— Хіба ти того не знав?

— Мабуть, знав,— мабуть, знав,— відповів Семюель і поплентався далі. На обличчі у нього з’явився сардонічний вираз, який його родина дуже добре знала,— жарт над самим собою, що викликав у нього внутрішній сміх. Семюель проминув сумний садочок, обійшов дім — уже давно не новий дім. Навіть останні з прибудованих спалень були старі, занепалі, й замазка на рамах висохла і відставала від скла. На порозі він обернувся й озирнув усю чашу свого ранчо, а тоді лише увійшов у хату.

Лайза розкачувала корж на пиріг на дошці, посипаній борошном. Вона так вправно орудувала качалкою, що тісто здавалося живим. Воно розпластувалося, потім трохи збігалося від власної напруги. Лайза підняла цей білий пласт, поклала на пиріжкове деко й обрівняла ножем краї. Підготовані ягоди у мисці майже плавали у соку.

Семюель сів на кухонний стілець, схрестив ноги і подивився на Лайзу. Очі його усміхалися.

— Не знаєш, чим зайнятися у таку пору дня? — спитала вона.

— Та ні, мамо, знав би, якби схотів.

— Тоді не сиди тут і не дратуй мене. Газета в тій кімнаті, якщо вже в тебе настрій побайдикувати.

— Я її прочитав,— відповів Семюель.

— Усю?

— Те, що хотів.

— Семюелю, що з тобою? Ти щось задумав. Я з обличчя бачу. Швидко кажи, мені треба пироги пекти.

Він хитав ногою й усміхався їй.

— Така малесенька дружина,— сказав він.— Три таких на один зуб.

— Семюелю, припини. Я не проти твоїх жартів іноді увечері, але зараз тільки одинадцята година. Давай, розказуй.

— Лайзо,— почав Семюель,— чи відомо тобі значення слова «відпочинок»?

— Облиш свої жарти вранці.

— Відомо, Лайзо?

— Звісно, відомо. Нема чого з мене робити невігласа.

— І що ж воно означає?