НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Семюель казав, що Том тріпотить перед величчю, намагаючись вирішити, чи здатен він узяти на себе холодну відповідальність. Семюель знав цю рису свого сина, відчував у ньому потенціал жорстокості, й це його лякало, бо Семюель не знав жорстокості — навіть коли бив Адама Траска. І коли в їхній дім потрапляли книжки, деякі з них потаємно, то Семюель легко летів понад книжкою, залюбки балансуючи серед ідей, як людина летить у каное по річкових порогах. А Том влізав у книжку, повзав і плазував між обкладинок, рив, мов кріт, тунель серед думок і виходив на світ так, що книгу можна було читати на його обличчі й руках.

Жорстокість і несміливість: чересла Тома жадали жінки, але водночас він не вважав себе гідним жінки. На довгі періоди він загрузав у кричущій безшлюбності, потім сідав у потяг до Сан-Франциско і розкошував і купався в жінках, а відтак мовчки повертався на ранчо, почуваючись слабким, невдоволеним і недостойним, і карав себе тяжкою працею: орав і засаджував неродючу землю, рубав тверді дубові дрова, доки у нього не розламувалася спина, а натомлені руки не обвисали, як ганчір’я.

Ймовірно, між Томом і сонцем стояв його батько: на Тома падала тінь Семюеля. Том таємно писав вірші, а в ті часи розумно було тримати це в секреті. Поети вважалися блідими кастратами, і чоловіки Заходу ставилися до них з презирством. Поезія була проявом слабкості, виродження і розпаду. Якщо ви читали вірші, то наражалися на освистування. Якщо їх писали, то наражалися на підозру й остракізм. Поезія була таємним пороком, і недарма. Ніхто не знає, хорошими чи поганими були вірші Тома, адже він показав їх тільки одній людині, а перед смертю все геть спалив. Судячи з попелу в грубці, віршів було чимало.

Найбільше від усіх у родині Том любив Дессі. Вона несла радість. На її порозі селився сміх.

Ательє Дессі було єдиним у своєму роді в Салінасі. Це було царство жінок. Тут відкидалися усі правила й усі страхи, породжені залізними законами. Для чоловіків двері були зачинені. То було святилище, де жінки могли бути самими собою — смердючими, хтивими, загадковими, нахабними, правдивими і зацікавленими. У Дессі можна було зняти корсети з китового вуса, оті священні корсети, які спотворювали жіноче тіло, формуючи з них богинь. У Дессі вони ставали жінками, які ходять у туалет, об’їдаються, чухаються і псують повітря. Й оця свобода породжувала сміх, просто вибухи реготу.

Чоловіки чули цей регіт за зачиненими дверима і буквально боялися того, що там відбувається, підозрюючи, напевне, що стали його мішенню, як воно здебільшого і було.

Я й зараз бачу перед собою Дессі: її золоте пенсне хитається на носі, не надто пристосованому для носіння пенсне, з очей ллються веселі сльози, а груди стискаються від сильних нападів сміху. Волосся у неї розтріпалося, пасма його потрапили між очима й пенсне, і пенсне падає зі спітнілого носа і крутиться й хитається на своїй чорній стрічці.

Замовити собі сукню у Дессі можна було за кілька місяців заздалегідь, і треба було навідатися до її ательє разів двадцять, поки ви обирали тканину і фасон. Салінас не знав нічого настільки життєдайного, як Дессі. Чоловіки мали свої масонські ложі, свої клуби, свої борделі; у жінок не було нічого, крім Олтарної гільдії та делікатного кокетування з пастором,— поки не з’явилася Дессі.

А потім Дессі закохалася. Я не знаю подробиць її роману — ні хто був той чоловік, ні які були обставини, чи релігія стала на заваді, чи жива дружина, чи хвороба, чи самолюбство. Думаю, моя мама знала, але це належало до тих речей, які ховають у фамільній скрині й ніколи звідти не витягають. Якщо інші мешканці щось знали, то й вони, напевне, тримали все в секреті з огляду на міську відданість. Я лише знаю, що все було безнадійно, похмуро й жахливо. Рік цього роману висмоктав з Дессі всю її веселість, і сміх затих назавжди.

Том нестямно лютував у горах, як поранений лев від пекучого болю. Серед ночі він осідлав коня і помчав з дому, не чекаючи на ранковий потяг до Салінаса. Семюель поїхав слідом за ним і надіслав телеграму з Кінг-Сіті у Салінас.

І коли вранці Том, з чорним обличчям, пришпорював свого загнаного коня на вулиці Джон-стріт у Салінасі, на нього вже чекав шериф. Він роззброїв Тома, посадив його у камеру, і пригощав чорною кавою з бренді, поки по нього не приїхав Семюель.

Семюель не відчитував Тома. Він відвіз його додому і ніколи не згадував про той випадок. І на ранчо Гамільтонів запала тиша.

2

На День подяки 1911 року на ранчо зібралася вся родина — всі діти, крім Джо, який був у Нью-Йорку, крім Ліззі, яка покинула цю сім’ю й увійшла в іншу, та крім Уни, яка померла. Вони прибули з подарунками і такою кількістю наїдків, яку навіть їхній клан не міг би осилити. Дітлахи плакали, верещали і билися. Чоловіки неодноразово навідувалися до кузні й поверталися до столу, ніяково обтираючи вуса.