НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

«Уна не була така вродлива, як Моллі,— говорив він,— але вона мала найкрасивіші ручки й ніжки. Гомілки в неї були стрункі, як стеблини, і рухалася вона, як стеблина. Пальці мала видовжені, а нігті вузькі, мигдалевидні. І шкіра в Уни була гарна, така прозора, що аж світилася.

Вона ніколи не сміялася і не гралася, як усі ми. Щось у ній було відсторонене. Здавалося, що вона повсякчас дослуховується. Коли вона читала, на обличчі її був такий вираз, ніби вона слухає музику. І коли в неї щось питали, то вона просто давала відповідь, якщо її знала,— не суху і не забарвлену, без усіляких там «можливо», «вірогідно», як це робили б усі ми. Ми завжди любили фантазії. А в Уні була така чистота і ясність.

А потім її привезли додому. Нігті в неї були поламані до м’яса, пальці в тріщинах і геть стерті. А оті її бідні ніженьки,— Джордж не міг продовжувати якусь хвилину, а потім заговорив зі злістю людини, яка намагається стриматися,— ноги її були вщент збиті, в порізах від жорстви і подряпинах від шипшини. Ці бідні ніжки не носили взуття дуже довгий час. А шкіра в неї загрубла, стала як сиром’ятна. Ми думаємо, стався нещасний випадок,— сказав він.— Там усюди було стільки хімікатів! Думаємо, нещасний випадок».

Але Семюель відчував, що тим нещасним випадком були біль і відчай, і ця думка краяла йому серце.

Смерть Уни вразила Семюеля, як беззвучний землетрус. Він не промовляв ніяких мужніх, заспокійливих слів, він просто сидів на самоті та гриз себе. Він вважав, що то сталося через його недогляд.

І тоді його тіло, яке так вправно боролося з часом, почало здавати. Його моложава шкіра постаріла, ясні очі затуманилися, міцні плечі трохи згорбилися. Лайза, яка сприймала все як належне, давала собі раду з цією трагедією; вона не плекала особливих надій на цей бік Раю. Але Семюель звів стіну зі сміху проти законів природи, тому смерть Уни пробила діри в його фортеці. Він став старим.

Інші його діти процвітали. Джордж пішов у страховий бізнес. Віль багатів. Джо переїхав у східні штати і зайнявся розбудовою нової професії під назвою реклама. Усі недоліки Джо в цій галузі ставали перевагами. Він з’ясував, що може передавати іншим свої вимріяні бажання,— а це, за правильного застосування, і є реклама. Джо став крупною фігурою у новій галузі.

Дівчата поодружувалися — всі, окрім Дессі, а вона успішно розвивала свою кравецьку справу в Салінасі. Тільки Том так нічого і не розпочав.

Семюель сказав Адаму Траску, що Том змагається з величчю. І батько спостерігав за своїм сином, і відчував його прагнення і страхи, прориви і відступи, тому що відчував їх і в собі самому.

Том не успадкував ані ліричної м’якості батька, ані його живої краси. Однак, ви відчували Тома, коли наближалися до нього,— відчували його силу, його теплоту, його залізну цільність. Але під усім цим була соромливість — полохлива несміливість. Він бував таким веселим, як і його батько, та раптом ці веселощі обривалися, як обривається струна скрипки, і видно було, що Тома поглинає вир пітьми.

Том мав дуже смагляве обличчя; його шкіра — можливо, від сонця — стала чорно-червоною, ніби в ньому увічнилася якась скандинавська чи навіть варварська кров. Його волосся, борода і вуса також були темно-руді, а очі на цьому темному тлі блищали несподіваною блакиттю. Він був міцний, широкий у плечах, з сильними руками, але стегна мав вузькі. Він міг піднімати тягар, бігати, ходити на довгі прогулянки, їздити верхи будь з ким, але не мав і краплі змагального духу. Віль і Джордж були гравцями, вони нерідко намагалися звабити брата відчути радість і смуток ризику.

— Я пробував,— казав Том,— але воно мені просто надокучає. Я думав, чому це так. Я не відчуваю великого піднесення, коли виграю, і не бачу жодної трагедії у програші. А без цього гра втрачає сенс. Це не засіб заробляти гроші, як відомо, а якщо воно не може сприяти народженню і смерті, радості й печалі, то здається, принаймні мені,— я це так відчуваю,— що воно взагалі не викликає почуттів. Я б цим займався, якби відчував хоч щось — добре чи погане.

Віль того не розумів. Усе його життя було суцільне змагання, і він жив то однією азартною грою, то іншою. Він любив Тома, намагався дати йому те, що йому самому приносило втіху. Він узяв його в свій бізнес, пробував прищепити братові задоволення від купівлі й продажу, від вміння перехитрити інших, від розгадування їхнього блефу, від маневрування.

Але Том завжди повертався на ранчо, спантеличений, але без осуду, з відчуттям, що десь заблукав. Він гадав, що мусить отримувати задоволення від чоловічих радощів, але не міг удавати сам перед собою, що у нього це виходить.

Семюель колись сказав, що Том завжди забагато накладає собі на тарілку, чи то йдеться про боби, чи про жінок. А Семюель був мудрець, проте я вважаю, що він знав лише один бік Тома. Вірогідно, що Том трохи більше розкривався перед дітьми. Те, що я напишу про Тома, буде результатом моїх спогадів і того, що я точно знаю, і припущень, побудованих на їхньому поєднанні. Хто знає, чи буде воно правильне?