НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Є перевага в тому, що дослухаєшся до слів,— відповів Семюель.— Бог зовсім не прокляв Каїна. Але навіть Бог може мати свої уподобання, правильно? Уявімо, що Бог любив ягнятину більше за овочі. Я сам такий. Каїн приніс йому пучок моркви абощо. А Бог сказав: «Я цього не люблю. Спробуй ще раз. Принеси мені таке, що я люблю, і я поставлю тебе поруч з твоїм братом». Але Каїн розізлився. Він був ображений у кращих почуттях. А коли ображають почуття людини, їй хочеться завдати комусь удару, й Авель потрапив йому під гарячу руку.

— Святий Павло каже юдеям, що Авель мав віру,— вставив Лі.

— У Книзі буття про це нічого не сказано,— заперечив Семюель.— Ні про віру, ні про її відсутність. Є лише натяк на запальність Каїна.

— А що відчуває місіс Гамільтон стосовно парадоксів у Біблії? — поцікавився Лі.

— Та вона нічого не відчуває, оскільки не визнає, що вони там є.

— Але...

— Цитьте, чоловіче. Спитайте у неї. І після цього ви постарішаєте, але не позбудетеся спантеличення.

Заговорив Адам.

— Ви двоє це вивчали. А я просто прочитав і запам’ятав небагато. Отже, Каїн був вигнаний за убивство?

— Правильно — за убивство.

— І Бог його затаврував?

— Та чи ви слухали? Каїн носив знак не для того, щоб його знищили, а щоб урятуватися. І на кожного, хто його б убив, упало би прокляття. То був знак захисту.

— І все-таки я не можу позбутися відчуття,— сказав Адам,— що з Каїном обійшлися нечесно.

— Може, й так,— погодився Семюель.— Але Каїн жив і мав дітей, а Авель живе тільки в оповіді. Ми всі — Каїнові діти. І хіба не дивно, що ми, троє дорослих чоловіків, у цьому столітті, стільки тисяч років по тому, обговорюємо цей злочин, ніби він стався учора в Кінг-Сіті й суд ще не відбувся?

Один з близнюків пробудився, позіхнув, подивися на Лі й заснув знову.

— Пам’ятаєте, містере Гамільтон,— заговорив Лі,— я вам казав, що намагався перекладати давню китайську поезію англійською мовою? Ні, не хвилюйтеся. Я не читатиму її. Перекладаючи, я натрапив на дещо зі старовини настільки свіже і ясне, як оцей ранок. І не міг зрозуміти, чому так. Люди, звісно, цікавляться лише собою. Якщо історія не про слухача, він і слухати її не буде. І я вивів правило: велика невмируща історія завжди про кожного з нас, інакше вона не збережеться. Дивне й чуже не цікавить, цікавить тільки глибоко особисте й упізнаване.

— Прикладіть це до історії Каїна й Авеля,— сказав Семюель.

А Адам промовив:

— Я не вбивав свого брата...

Він зненацька замовк, і його думки сягнули в минуле.

— Гадаю, я можу це зробити,— відповів Семюелю Лі.— Гадаю, це найвідоміша історія на світі, тому що це історія кожного. Гадаю, це символічна історія людської душі. Я зараз тільки намацую свій шлях — не накидайтеся на мене, якщо я не дуже чітко пояснюю. Найбільший страх, що його має дитина,— це страх, що її не люблять, а відторгнення для неї страшніше за пекло. Гадаю, кожен у цьому світі, більшою або меншою мірою, зазнавав відторгнення. А за відторгненням приходить гнів, а за гнівом той або інший злочин як помста за відторгнення, а за злочином — провина, от вам й історія людства. Гадаю, якби відторгнення можна було ампутувати, рід людський був би не той, що є. Можливо, було б менше божевільних. Я глибоко переконаний, що було б менше в’язниць. Воно тут усе — початок, перший крок. Одна дитина, не отримавши любові, якої прагне, б’є кота і приховує свою таємну провину; друга дитина краде, щоб за гроші купити собі любов; а третя завойовує світ — і завжди провина, і помста, і ще більша провина. Людина — єдина тварина, яка відчуває провину. Але зачекайте! Гадаю, що ця стара й жахлива історія важлива тому, що вона — схема людської душі, потаємної, відторгненої, грішної душі. Містере Траск, ви сказали, що не вбивали свого брата, а потім щось пригадали. Не хочу знати, що те було, але чи не нагадує воно Каїна й Авеля? А ви що думаєте про мою орієнтальну балаканину, містере Гамільтон? Ви ж знаєте, що в мені стільки ж орієнтального, скільки й у вас.

Семюель обіперся ліктями об стіл і затулив долонями очі й чоло.

— Я хочу подумати,— сказав він.— Дідько вас забери, я хочу подумати. Я хочу все це забрати з собою і на самоті розкласти по поличках і зрозуміти. Можливо, ви зруйнували увесь мій світ. А я не знаю, щó зможу побудувати замість мого світу.

— Невже не можна побудувати світ навколо визнаної істини? — м’яко спитав Лі.— Невже не можна позбутися страждань і безумств, якщо відомі їхні причини?

— Не знаю, дідько вас забери. Ви розхитали мій зручний усесвіт. Ви розпочали суперечливу гру і дали відповідь. Облиште мене — дайте подумати! Ваша капосна сука вже народжує у моїй голові цуценят. Цікаво, що про це подумає мій Том! Він буде люляти це у колисці свого мозку. Він буде неквапно прокручувати це в думках, як смажену свинину на вогні. Адаме, повертайтеся до нас. Ви вже доволі поринули у свої спогади, якими б вони не були.

Адам від несподіванки здригнувся. Він важко зітхнув.

— А чи не занадто це просто? — спитав він.— Я завжди боюся простих речей.

— Це зовсім не просто,— заперечив Лі.— Це вкрай складно. Але у кінці променіє світло.