НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Я й не знав, що воно виявиться настільки приємним,— усміхнувся Адам.

Прийшов Лі з тарелем смаженої курятини, полумиском гарячої вареної картоплі та глибокою тарілкою маринованих буряків на кухонній дошці.

— Не знаю, чи буде смачно,— сказав він.— Кури не дуже молоді. Молодих немає. А курчат поїли куниці.

— Та годі вам,— сказав Семюель.

— Почекайте, поки я принесу свій нг-ка-пі,— попросив Лі.

Коли Лі пішов, Адам звернувся до Семюеля.

— Дивно — раніше він розмовляв інакше.

— Тепер він вам довіряє,— пояснив Семюель.— Він володіє даром упокореної відданості — без надії на винагороду. Ймовірно, він значно краща людина, ніж ми з вами могли б мріяти стати.

Лі повернувся і підсів до них за стіл.

— Посадіть дітей на землю,— сказав він.

Близнюки запротестували, коли їх зняли з колін. Лі суворо сказав їм щось китайською, і вони замовкли.

Чоловіки їли мовчки, як, зрештою, майже всі сільські мешканці. Раптом Лі підвівся і побіг до будинку. Повернувся він з глечиком червоного вина.

— Зовсім забув,— пояснив він.— Знайшов його в хаті.

— Пам’ятаю,— засміявся Адам,— що я пив тут вино ще до того, як купив це угіддя. Мабуть, я й купив його через це вино. Курятина смачна, Лі. Я, схоже, дуже довго не відчував смаку їжі.

— Ви одужуєте,— промовив Семюель.— Дехто вважає, що одужання — образа для значущості їхньої хвороби. Але припарка з часу не має поваги до значущості. Усі одужують, якщо вміють чекати.

4

Лі прибрав зі столу і дав хлопчикам по курячій ніжці без шкірки. Вони зосереджено тримали свої замусолені палички і по черзі роздивлялися й обсмоктували то їх, то курячі ніжки. Вино і склянки залишилися на столі.

— Краще нам уже братися до вибору імен,— сказав Семюель.— Я вже просто відчуваю, як моя Лайза натягає віжки.

— Не можу вигадати ніяких імен для них,— зітхнув Адам.

— Ви не хотіли б дати їм якесь фамільне ім’я — щось на кшталт спокусливої пастки для багатого родича або відновлення благородного імені?

— Ні, я хотів би, щоб вони починали все заново, наскільки це можливо.

Семюель постукав себе пальцями по лобі.

— Як шкода,— сказав він,— як шкода, що найкращі для них імена вони не можуть отримати.

— Це ви про що?

— Новизна, кажете. Я подумав учора вночі,— він зробив паузу.— А про своє власне ім’я ви не думали?

— Про моє?

— Звісно! Ваші первістки — Каїн і Авель.

— Ну ні! — заперечив Адам.— Ні, цього ми не можемо зробити.

— Знаю, не можемо. Це означатиме, що ми спокушаємо долю. Та хіба не дивно, що Каїн — одне з найвідоміших імен на світі, а жодна людина, наскільки я знаю, його не носила?

— Можливо, саме тому це ім’я так ніколи і не втратило своєї сили,— припустив Лі.

Адам вдивлявся у яскраво-червоне вино у своїй склянці.

— У мене аж дрижаки пішли, коли ви його промовили,— зізнався він.

— Дві історії переслідують і супроводжують нас від самого початку,— заговорив Семюель.— Ми тягнемо їх за собою, як невидимі хвости: це історія первородного гріха й історія Каїна і Авеля. І я не розумію жодної з них. Я їх зовсім не розумію, але відчуваю. Лайза на мене сердиться. Вона каже, що я не мушу намагатися їх зрозуміти. Вона каже: навіщо намагатися пояснювати істину? Можливо, вона права, можливо, права. Лі, Лайза каже, що ви — пресвітеріанин, то чи розумієте ви райський сад — Едем і Каїна й Авеля?

— Вона вважала, що я маю кимсь бути, а я ходив до недільної школи в Сан-Франциско. Людям подобається, коли у тебе є якась релігія, бажано така сама, як у них.

— Він питає, чи ти розумієш,— сказав Адам.

— Гадаю, я розумію гріхопадіння. Мабуть, тому, що відчуваю його в собі. Але братовбивство — ні. Хоча, можливо, я не дуже добре пам’ятаю подробиці.

— Більшість людей не читає подробиць,— відізвався Семюель.— А мене вражають саме подробиці. Й Авель не мав дітей...— Він поглянув на небо.— Господи, як швидко минає день! Як життя — так швидко, коли ми не стежимо за ним, і так повільно, коли стежимо. Ні, я отримую задоволення. І я дав собі обіцянку, що не вважатиму задоволення за гріх. Я люблю з’ясовувати різні речі. Я ніколи не міг просто пройти повз камінь і не подивитися, щó лежить під ним. І для мене лишається чорним розчаруванням, що я ніколи не побачу зворотнього боку місяця.

— У мене немає Біблії,— сказав Адам.— Я залишив нашу фамільну в Коннектикуті.

— У мене є,— сказав Лі.— Зараз принесу.

— Не треба,— сказав Семюель.— Лайза дала мені Біблію своєї матері. Вона у мене в кишені,— він витягнув пакуночок, розгорнув його і дістав пошарпану книгу.— Вона подряпана і розтерзана. Хотів би я знати, у яких стражданнях до неї зверталися. Дайте мені зачитану Біблію, і я зможу, мабуть, розказати про людину залежно від сторінок, які найбільш захватані й замусолені пальцями, що шукали відповіді. У Лайзи Біблія зношується рівномірно. Ага, ось вона — найстаріша з історій. Якщо нас вона бентежить, напевне, ми знаходимо збентеження у собі самих.

— Я чув її тільки у ранньому дитинстві,— сказав Адам.