НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Це точно. Вона б заперечувала найбільше, тому я їй такого не сказав би, щоб не накликати на себе громовиці її невдоволення. Вона перемагає в усіх суперечках завдяки запалу і переконанню, що інша думка — це персональна образа їй. Вона — чудова жінка, але з нею треба навчитися правильно поводитися. Поговорімо про ваших хлопчиків.

— Хочете ще випити?

— Залюбки, дякую. Імена — це велике таїнство. Я так і не розібрався, чи то ім’я формується дитиною, чи дитина підлаштовується під своє ім’я. Але в одному можна бути певним: коли хтось отримує прізвисько, це свідчить, що дане йому ім’я неправильне. Як вам подобаються звичайні імена — Джон, чи Джеймс, чи Карл?

Адам дивився на близнюків, але раптом, почувши останнє ім’я, він побачив у одному з хлопчиків свого брата. Він нахилився уперед.

— Що таке? — здивувався Семюель.

— Дивіться! — вигукнув Адам.— Ці діти не однакові! Вони не схожі один на одного.

— Звісно, не схожі. Вони ж не однояйцеві близнюки.

— Оцей — він схожий на мого брата. Я тільки щойно помітив. А от чи схожий на мене другий?

— Вони обидва схожі на вас. Обличчя має в собі все від самого початку.

— Зараз подібність уже не така сильна,— промовив Адам.— Але на якусь мить мені здалося, що я побачив привида.

— Мабуть, привиди отак і з’являються,— зауважив Семюель.

Лі приніс посуд і поставив на стіл.

— А бувають китайські привиди? — поцікавився Семюель.

— Мільйони,— відповів Лі.— Привидів у нас більше, ніж усього іншого. Гадаю, в Китаї нічого не помирає. Тому там така тіснява. Принаймні таке у мене склалося враження, коли я там був.

— Сідайте з нами, Лі,— припросив Семюель.— Ми намагаємося вигадати імена.

— У мене там кури смажаться. Скоро будуть готові.

Адам підвів очі від близнюків, і його погляд потеплішав і пом’якшав.

— Хочеш випити, Лі?

— Я прикладаюся до нг-ка-пі у кухні,— сказав Лі й пішов до будинку.

Семюель нахилився, підняв одного з малюків і всадовив собі на коліна.

— Візьміть собі другого,— сказав він Адаму.— Треба подивитися, чи не вказує щось на те, які їм дати імена.

Адам невміло узяв на коліна другого хлопчика.

— Вони схожі,— сказав він,— але тільки якщо не надто приглядатися. У цього очі кругліші, ніж у того.

— Так, і голова кругліша, і вуха більші,— додав Семюель.— Але цей більше нагадує м’яч. Цей, можливо, піде далі, але не дуже високо. І цей матиме темніше волосся і смагляву шкіру. Цей буде спритний, я гадаю, але спритність обмежує розум. Спритність говорить, чого не треба робити, бо воно не буде спритно. Бачите, як цей тримається? Він краще розвинутий, ніж отой. Хіба не дивно, які вони різні, якщо придивитися уважніше?

Обличчя Адама змінювалося, немовби він розкрився і виринув на поверхню. Він простягнув палець, дитина ринулася за ним, промазала і ледь не впала з колін.

— Обережно! — вигукнув Адам.— Пильнуйся. Ти ж не хочеш упасти?

— Було б неправильно назвати їх за якостями, які вони мають на нашу думку,— розмірковував Семюель.— Ми можемо помилятися — сильно помилятися. Може, непогано було б назвати їх іменами, які зобов’язують до високої мети. Чоловіка, іменем якого назвали мене, ясно закликав сам Господь Бог, от і я все життя слухаю. Раз чи двічі мені здавалося, що я чую, як мене закликають на ймення — але не ясно, не ясно.

Адам, тримаючи хлопчика за плечі, нахилився і налив віскі в обидві склянки.

— Я дуже вдячний, що ви приїхали, Семюелю,— сказав він.— Вдячний навіть за те, що ви мене побили. Хоча це й дивно звучить.

— Сам дивуюся, що таке зробив. Лайза ніколи не повірить, я їй і не розповідатиму. Правда, якій не вірять, може завдати більшого болю, ніж брехня. Потрібна неабияка мужність, щоб відстоювати правду, неприйнятну в наші часи. За цим слідує кара, зазвичай розп’яття. Я такої мужності не маю.

— Я не можу зрозуміти,— почав Адам,— чому людина з вашими знаннями обрала собі ділянку гірської пустки.

— Саме тому, що у мене немає мужності,— пояснив Семюель.— Я ніколи не міг наважитися прийняти відповідальність. Коли Господь Бог не викликав мене на ймення, я міг би покликати Його, але того не зробив. Ось тут і полягає відмінність між величчю і посередністю. Це доволі розповсюджений недуг. Посередній людині приємно усвідомлювати, що велич — найсамотніший стан на світі.

— Думаю, існують різні ступені величі,— сказав Адам.

— А я так не думаю,— відповів Семюель.— Це все одно що сказати, що існує маленька велич. Ні. Я вважаю, що коли доходить до відповідальності, тільки грандіозність і ви самі визначають ваш вибір. З одного боку ви маєте душевне тепло, і дружнє спілкування, і миле розуміння, а з другого — лише холодну самотню велич. І отут ви робите вибір. Я радий, що обрав посередність, але як я можу знати, якою б могла бути винагорода, якби я обрав інший шлях? І ніхто з моїх дітей ніколи не досягне величі, хіба що тільки Том. Зараз він страждає від необхідності робити вибір. Це боляче бачити. І десь у глибині душі я хочу, щоб він сказав «так». Хіба не дивно? Батько хоче, щоб його син прирік себе на велич! Який егоїзм!

Адам коротко засміявся.

— Бачу, цей вибір імен — справа не проста.

— А ви як думали?