НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Такого він не очікував.

— Не знаю, мамо. Просто не знаю.

— І ти вважаєш такою важливою справою, щоб оті діти зараз отримали імена?

— Принаймні так мені здалося,— відповів він незграбно.

— Семюелю, як по-твоєму, чому ти хочеш туди поїхати? Через свою невгамовну цікавість? Через твоє невиліковне невміння займатися тільки власними справами?

— Гаразд, Лайзо, я дуже добре знаю всі свої недоліки. Думаю, тут дещо важливіше.

— Краще б це було дещо важливіше,— заявила Лайза.— Той чоловік не визнає, що його сини живуть. Він їх відтяв на півдорозі.

— Ось і мені так здається, Лайзо.

— А якщо він тобі скаже не лізти у чужі справи? Тоді що?

— Тоді — не знаю.

Вона так зціпила зуби, що ті аж клацнули.

— Якщо ти не влаштуєш так, щоб ті хлоп’ята отримали імена, тобі в нашому домі спокою не буде. Не смій сюди повертатися, скиглячи, що він нічого не хоче робити і не слухається. Якщо посмієш, тоді доведеться мені їхати туди самій.

— Я йому дам добрячого стусана,— пообіцяв Семюель.

— Нічого ти йому не зробиш. Ти не вмієш бути жорстким, Семюелю, хіба я тебе не знаю. Ти будеш його лагідно умовляти, а потім приплентаєшся назад і спробуєш примусити мене забути, що ти туди взагалі їздив.

— Я йому всю довбешку розіб’ю,— закричав Семюель.

Він шваркнув дверима у спальню, а Лайза всміхнулася до стінки.

Невдовзі він вийшов, одягнений у чорний костюм, туго накрохмалену сорочку з високим комірцем. Він нахилився до Лайзи, щоб вона зав’язала йому чорну краватку-стрічечку. Сива борода його була розчесана до блиску.

— Не завадило б намастити чорним кремом черевики,— порадила Лайза.

Намазуючи старі зношені черевики, Семюель скоса позирнув на дружину.

— Можна я візьму з собою Біблію? — спитав він.— Де ще знайдеш гарне ім’я, як не в Біблії?

— Не дуже-то я люблю, коли її виносять з дому,— збентежено відповіла Лайза.— А якщо ти повернешся пізно, що я читатиму ввечері? І там записані імена наших дітей.

Вона побачила, як у чоловіка витягнулося обличчя. Пішла до спальні й повернулася з маленькою Біблією, потертою і зачитаною, навіть обкладинка була заклеєна обгортковим папером.

— Візьми оцю.

— Але ж це Біблія твоєї матері.

— Вона не була би проти. Й усі імена тут, окрім одного, мають уже дві дати.

— Я її загорну, щоб не пошкодити,— сказав Семюель.

— Моя мати була би проти того, проти чого і я,— різко заговорила Лайза.— І я скажу тобі, проти чого заперечую я. Ти ніколи не можеш дати спокій Святому Письму. Ти тільки і знаєш, що чіпляєшся до нього, висловлюєш сумніви. Перегортаєш його, як єнот — мокрий камінь, і це мене дратує.

— Просто я хочу розібратися, мамо.

— У чому там розбиратися? Знай читай собі. Усе написано чорним по білому. Кому треба, щоб ти розбирався? Якби Господь Бог хотів, щоб ти розібрався, Він би дав тобі розібратися або записав би все по-іншому.

— Але, мамо...

— Семюелю,— сказала Лайза,— світ не знає іншого чоловіка, який був би такий незговірливий, я-от ти.

— Так, мамо.

— Чого ти зі мною повсякчас погоджується? Це свідчить про нещирість. Май власну думку.

Коли він від’їжджав від дому, вона проводжала очима його чорну фігуру у двоколці.

— Чудовий з нього чоловік,— промовила вона вголос.— Але страшенно незговірливий.

А Семюель думав зачудовано: «Саме коли я вважав, що достеменно знаю її, вона виявилася здатною на таке».

3

Останні півмилі, звернувши з Салінас-Веллі та йдучи нечищеною дорогою попід крислатими дубами, Семюель силувався виплекати лють, яка прикрила б його збентеження. Він вимовляв сам до себе героїчні слова.

Адам змарнів ще більше, ніж коли Семюель бачив його востаннє. Очі в нього були неживі, ніби він не надто часто ними дивився. Не одразу Адам утямив, що перед ним стоїть Семюель. Гримаса невдоволення скривила його губи.

— Я почуваюся кепсько,— сказав Семюель,— бо приїхав незваний.

— Чого вам треба? — спитав Адам.— Хіба я з вами не розплатився?

— Розплатився? — повторив Семюель.— О так. Так, Богом клянуся, ви розплатилися. І скажу вам, що плата була значно вища за зроблене.

— Що? Про що ви говорите?

Гнів Семюеля підріс і пустив листячко.

— Людина протягом усього життя шукає для себе гідної плати. Так от, якщо я склав собі ціну за ціле життя праці, чи можете ви, сумний чоловіче, вписати цю ціну негайно у свою розрахункову книгу?

— Я вам заплачу,— вигукнув Адам.— Кажу вам, заплачу. Скільки? Я заплачу.

— Ви вже заплатили, тільки не мені.

— Навіщо тоді ви приїхали? Забирайтеся геть!

— Колись ви мене запрошували.

— Але не зараз.

Семюель узяв руки в боки і нахилився уперед.

— Я вам зараз щось скажу, тільки тихо. Однієї гіркої ночі, гірчичної ночі, як учора, мене осяйнула добра думка, і темрява послабішала, коли зайнявся день. І оця думка йшла від вечірньої зорі до запізнілої зірки на вранішньому небосхилі, як говорили мудріші за нас люди. Тому я запросив себе сам.

— Вас тут ніхто не чекає.

— Мені сказали, що від ваших чересел Божою милістю народилися близнюки.

— А вам яке діло?

Від цього грубіянства в очах Семюеля спалахнуло щось схоже на радість. Він побачив, що Лі причаївся у домі й подає йому знаки.