НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Семюель написав Джо: «Мене б засмутило, якби ти не став атеїстом, і я радо читаю, що ти, у твоєму віці та з твоїм розумом, прийняв агностицизм так само, як з’їдав тістечко на повний шлунок. Але я хочу попросити тебе від усього мого серця, яке все розуміє: не намагайся навернути у свої переконання маму. Твій останній лист змусив її думати, що ти захворів. Твоя мама вірить, що не існує таких хвороб, які не можна було б вилікувати міцним бульйоном. Вона пояснює твої нападки на основи цивілізації простим розладом шлунку. Це її тривожить. Її віра — гора, а у тебе, синку, поки що немає і маленької лопатки».

Лайза старішала. Семюель бачив це на її обличчі, але сам він не почувався старим, попри сиву бороду. Проте Лайза починала жити минулим, і ось тому доказ.

Були часи, коли вона дивилася на його плани і пророцтва як на нерозсудливі крики дитини. Тепер вона вважала їх недоречними для дорослого чоловіка. На фермі їх залишилося тільки троє — Лайза, Том і Семюель. Уна побралася з чужаком і поїхала. Дессі тримала своє ательє мод у Салінасі. Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка, Моллі одружилася також і жила, хоч вірте, хоч не вірте, у квартирі в Сан-Франциско. У її спальні все було напахчено, перед коминком лежала велика шкура білого ведмедя, а Моллі за кавою по обіді курила тоненькі цигарки з золотим обрізом — «Вайолет Майло».

Одного разу Семюель потягнув собі спину, піднімаючи копицю сіна, і це завдало більше болю його почуттям, ніж спині, бо він не міг уявити життя, у якому Сем Гамільтон буде не в змозі підняти копицю сіна. Він образився на свою спину, як ображався на котрогось зі своїх дітей, коли вони робили щось нечесне.

У Кінг-Сіті його оглянув доктор Тилсон. За роки нелегкої роботи доктор став дратівливим буркотуном.

— Ви потягли собі спину.

— Точно,— підтвердив Семюель.

— І оце ви проїхали стільки миль, тільки щоб я вам сказав, що ви потягли спину, й узяв за це два долари?

— Ось ваші два долари.

— І ви хочете знати, як вам далі з цим бути?

— Звісно, хочу.

— Більше її не розтягуйте. І заберіть свої гроші. Ви ж не дурень, Семюелю, хіба що впадаєте в дитинство.

— Але ж спина болить.

— Саме собою. Як би інакше ви дізналися, що потягнули її, якби вона не боліла?

— Ви дуже добрий до мене,— розсміявся Семюель.— Ваша доброта коштує значно більше двох доларів. Гроші ваші.

Доктор Тилсон уважно на нього подивився:

— Сподіваюся, ви говорите правду, Семюелю. Я візьму гроші.

Семюель заїхав провідати Віля у його новій чудовій крамниці. Він ледь упізнав свого сина: Віль погладшав, мав успішний вигляд, був одягнений у костюм-трійку і носив на мізинці золотий перстень.

— Я тут підготував пакунок для мами,— сповістив Віль.— Усілякі консерви з Франції. Шампіньйони, печінковий паштет, сардинки такі маленькі, що їх і не розгледіти.

— Вона негайно перешле їх Джо,— сказав Семюель.

— А ти не можеш умовити її, щоб вона сама поїла?

— Ні,— відповів батько.— Але вона буде щаслива відправити їх Джо.

До крамниці зайшов Лі, й очі його радісно блиснули.

— Драстуйте, місі Сем,— сказав він.

— Привіт, Лі. Як там малеча?

— Малеча добре.

— Хочу зайти попити пива тут за рогом,— сказав Семюель.— Буду радий, якщо ви приєднаєтеся, Лі.

Лі й Семюель сиділи за круглим столиком у барі, й Семюель виводив на вичищеній дерев’яній поверхні з вологими слідами від свого кухля якісь цифри.

— Я хотів би провідати вас з Адамом, але навряд чи від цього була б якась користь.

— Але й шкоди ніякої не було б. Я думав, він оговтається. Та він і досі тиняється, як привид.

— Уже понад рік минуло, здається,— зауважив Семюель.

— Рік і три місяці.

— І що ж я, по-вашому, можу зробити?

— Не знаю,— відповів Лі.— Можливо, якось його налякаєте. Усе інше не діє.

— Не дуже-то я вмію лякати. Скоріш за все, злякаюся сам. До речі, як він назвав хлопчиків?

— Вони не мають імен.

— Ви жартуєте, Лі.

— Не жартую.

— Як же він їх називає?

— Він їх називає «вони».

— Та ні, коли він розмовляє з ними?

— Коли він з ними розмовляє, він говорить «ти» до одного з них або «ви» до обох.

— Але ж це неподобство! — розсердився Семюель.— Що за дурень цей чоловік!

— Я хотів приїхати до вас і розказати. Йому кінець, якщо ви його не повернете до життя.

— Я приїду,— пообіцяв Семюель.— І візьму з собою добрячий батіг. Не мають імен! Ви маєте рацію, Лі. Я приїду.

— Коли?

— Завтра.

— Я заріжу курку,— сказав Лі.— Вам сподобаються близнюки, містере Гамільтон. Вони красиві дітки. А містеру Траску я не скажу, що ви приїжджаєте.

2

Семюель несміливо сказав дружині, що хоче провідати угіддя Траска. Він гадав, що вона нагромадить цілу купу заперечень, а він не послухається її, хоча за все життя таке траплялося нечасто, і зробить по-своєму, як би сильно вона не протестувала. У нього засмоктало під ложечкою, коли він подумав, що ослухається дружини. Він пояснив свою мету так, ніби каявся в гріхах. Лайза узяла руки в боки, слухаючи його, і серце в нього впало. Коли Семюель закінчив, вона продовжувала на нього дивитися, як йому здалося, крижаним поглядом.

Нарешті вона заговорила.

— Семюелю, ти гадаєш, що зумієш зрушити з місця цю скелю, а не людину?