НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Заради Бога, не застосовуйте проти мене силу. Я людина, яка сподівається, що на її гербі буде картина миру і спокою.

— Не розумію вас.

— Ще б пак! Адаме Траск, вовк з двома вовченятами, облізлий півень, який чекає на щасливе батьківство через запліднене яйце! Смердючий йолоп!

Щоки Адама потемнішали, а очі, здавалося, вперше почали бачити. Семюель з радістю відчував, як у нього всередині закипає гнів.

— Друже мій, відступіться від мене. Заклинаю вас! — вигукнув він, і на губах у нього виступила піна.— Благаю! Заради всього для вас святого, відійдіть від мене! Прошу, заклинаю! Я відчуваю, як у мені пробуджується вбивство!

— Ідіть геть,— сказав Адам.— Ну ж бо — геть! Ви божевільний. Забирайтеся. Це моя земля. Я її купив.

— Ви купили собі ніс і очі,— глумливо відповів Семюель.— Ви купили собі чесність. Ви купили собі великий палець збоку. Вислухайте мене, бо я, схоже, потім вас уб’ю. Ви купили! Ви викупили з якогось нічогенького собі спадку. А тепер подумайте — чи заслуговуєте ви своїх дітей, чоловіче?

— Заслуговую? Але ж вони тут — гадаю. Я не розумію вас.

Семюель застогнав.

— Хай допоможе мені Бог, Лайзо! Усе не так, як ти думаєш, Адаме! Послухай мене уважно, поки пальці мої не вчепилися у твою горлянку. Оці чудові близнюки — невипробувані, непомічені, некеровані,— і я це кажу спокійно, опустивши руки,— невіднайдені.

— Ідіть геть,— голос Адама звучав хрипко.— Лі, принеси револьвер! Тут навіжений. Лі!

Руки Семюеля вчепилися Адаму в горло, кров билася в скронях, приливала до очей. Семюель гарчав:

— Відірви мої руки своїми млявими пальцями. Ти не купив цих хлопчаків, не вкрав їх, не дав за них і ламаного гроша. Ти їх отримав завдяки незбагненому промислу Божому.

І він різко випустив горло Адама зі своїх твердих пальців.

Адам стояв, важко дихаючи. Він досі відчував у себе на горлі руки коваля.

— Чого вам від мене треба?

— Ви не маєте любові.

— Я мав її — достатньо, щоб мене убити.

— Любові ніколи не буває достатньо. Кам’яний сад святкує замало, а не забагато.

— Не підходьте до мене. Я можу дати відсіч. Не думайте, що я не можу захищатися.

— У вас є зброя, навіть не одна, тільки без імені.

— Я вас поб’ю, стариганю. Ви ж старигань.

Семюель відповів:

— Я уявити не можу, щоб навіть тупа людина підібрала камінь і ще до приходу вечора не дала йому імені — наприклад, Пітер. А ти — ти цілий рік прожив з висохлим серцем і не дав своїм хлопцям бодай номерів.

— Що я роблю — то моя особиста справа,— сказав Адам.

Семюель ударив його важким робочим кулаком, і Адам розтягся на землі. Семюель попросив його підвестися, і коли Адам це зробив, ударив ще раз, тільки цього разу Адам уже не встав. Він не зводив погляду з небезпечного старого.

Вогонь в очах Семюеля згас, і він спокійно промовив:

— Ваші сини не мають імен.

— Їхня мати залишила їх без матері,— відповів Адам.

— А ви залишаєте їх без батька. Невже ви не відчуваєте, як буває холодно вночі самотній дитині? Як буває тепло, як співають пташки, який ранок обіцяє гарний день? Невже ви не пам’ятаєте, Адаме, як воно було, хоч трохи?

— Я цього не робив.

— То переробіть! У ваших синів немає імен! — Семюель нахилився, охопив Адама за плечі й допоміг підвестися.— Ми дамо їм імена. Ми все добре обміркуємо й оберемо для них гарні імена, які їх захистять.

Він струсив пилюку з Адамової сорочки.

Погляд Адама став відсутній, проте зосереджений, немов він вслухався у якусь принесену вітром мелодію, і очі його вже були не такі незрячі, як досі. Він сказав:

— Важко уявити, що я дякуватиму людині, яка мене ображала і витрусила, як килимок. Але я вдячний. Це подяка скривдженого, але все ж таки подяка.

Семюель усміхнувся, біля очей зібралися промінці зморшок.

— То все здавалося природним? Я робив усе правильно?

— Про що це ви?

— Бачите, я пообіцяв своїй дружині, що це зроблю. Вона мені не повірила. Я ж не забіяка. Востаннє я лупцював живу душу в графстві Деррі в Ірландії, коли вступився за шмаркате дівча з букварем.

Адам не зводив погляду від Семюеля, але бачив перед собою свого брата Карла, зловісного і жорстокого, а потім цей образ витіснила Кейті з очима, як дуло пістолета.

— Я не відчував страху,— промовив Адам.— Радше смертельну втому.

— Мабуть, я недостатньо розізлився.

— Семюелю, я спитаю тільки раз — і все. Ви щось чули? Відомо щось про неї — хоч щось?

— Я нічого не чув.

— Це майже полегшення,— сказав Адам.

— Ви відчуваєте ненависть?

— Ні. Ні — просто серце розривається. Можливо, згодом я назву це ненавистю. У мене не було проміжку між зачаруванням і жахом, розумієте? Я ошелешений, ошелешений.

— Колись ми з вами сядемо за стіл, і ви розкладете все по порядку, як у пасьянсі, а поки що, поки що — ви не можете знайти всі карти з колоди.

Позаду них, з курника, долинуло обурене квоктання нещасної курки, а потім глухий удар.

— Там щось із курками,— сказав Адам.

Заквоктала ще одна.

— Це Лі,— пояснив Семюель.— Знаєте, якби кури мали свій уряд, свою церкву і свою історію, вони виробили б дуже холодне й неприємне враження про людську радість. Щойно у котроїсь людини відбувається щось веселе й обнадійливе, тій або іншій курці рубають голову.