НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

І двоє чоловіків замовкли, час до часу обмінюючись нещирими чемними репліками — безглуздими питаннями про здоров’я і погоду, відповіді на які жоден не слухав. Це тяглося б, доки вони знову б не розізлилися один на одного, якби не втрутився Лі.

Лі виніс стіл і два стільці й поставив стільці один проти другого. Він сходив по пінту віскі та дві склянки. Потім виніс близнюків, тримаючи їх у себе під пахвами, посадив їх на землю біля столу і дав кожному в руки по паличці, щоб вони ними бавилися.

Хлопчики сиділи статечно, роззираючись, роздивлялися бороду Семюеля і чекали на Лі. Найдивовижнішим був їхній одяг, бо вони мали на собі вузенькі штанці й курточки, прикрашені тасьмою й сутажем, як китайці. Костюмчик одного був бірюзовий, другого — тьмяно-рожевий, а тасьма і сутажеві петлі — чорні. На головах вони мали круглі чорні шовкові капелюшки з яскраво-червоним ґудзиком на пласкій тулії.

— І де це ви дістали цей одяг, Лі? — спитав Семюель.

— Ніде не діставав,— відповів Лі сердито.— Він у мене був. А увесь інший їхній одяг я шию сам, з парусини. Дитина мусить бути гарно вдягнена у день своїх іменин.

— Ви облишили свою ламану мову, Лі.

— Сподіваюся, назавжди. Звісно, вдаватимуся до неї у Кінг-Сіті.

Він звернувся до малюків якимись короткими мелодійними словами, і вони радісно йому всміхнулися і замахали своїми паличками. Лі провадив:

— Я вам наллю віскі. Це те, що було в домі.

— Але ж учора ви купували віскі в Кінг-Сіті,— зауважив Семюель.

Тепер, коли Семюель і Адам сиділи разом за столом, коли всі бар’єри впали, Семюеля охопила ніяковість. Те, що він вбив своїми кулаками, не можна було доповнити з легкістю. Він подумав про такі чесноти, як хоробрість і терпіння, які розм’якають, коли ними немає потреби користуватися. Він подумки глузував сам із себе.

Двоє чоловіків сиділи і дивилися на хлопчиків-близнюків у дивному яскравому вбранні. Семюель подумав: «Подеколи супротивник може допомогти краще, ніж друг». Він підвів очі на Адама.

— Важко розпочати,— заговорив він.— Це як лист, який потребує відповіді, а що довше відкладаєш, то важче узятися. Не допоможете мені?

Адам глянув на нього, потім знову на хлопчиків, що сиділи на землі.

— У мене в голові гуде,— сказав він.— Схоже на звуки, які чуєш під водою. Мені треба викопати себе з ями, у якій я провів рік.

— Може, розповісте мені, як воно сталося, і далі якось піде?

Адам перехилив свою склянку, налив собі ще і почав балансувати нею у себе на долоні. Бурштинове віскі плескалося у склянці, і його гострий фруктовий запах розлився у теплому повітрі.

— Нелегко пригадувати,— почав він.— То був не гострий біль, а тупе заціпеніння. Хоча ні — там були голки. Ви сказали, що у мене в колоді не всі карти,— я про це думав. Можливо, я ніколи не матиму всіх карт.

— Не виключено, що ця карта сама спробує вийти назовні. Коли чоловік каже, що не хоче про щось говорити, це означає зазвичай, що він ні про що інше не може думати.

— Може, й так. Вона злилáся у мене з заціпенінням, і я небагато пам’ятаю, окрім останньої картини, написаної вогнем.

— Вона стріляла у вас, еге ж, Адаме?

Адам стиснув губи, очі його почорніли.

— Можете не відповідати,— сказав Семюель.

— Чому б і не відповісти? Так, стріляла.

— Вона хотіла вас убити?

— Саме про це я думав найбільше. Ні, гадаю, вона не хотіла мене убивати. Вона не допустила такої для мене пошани. В ній не було ненависті, взагалі ніякої пристрасті. Я бачив таке в армії. Якщо хочеш убити людину, стріляєш у голову, у серце або в живіт. Ні, вона влучила туди, куди збиралася. Я бачив, як вона водила стволом. Мабуть, я не переймався б отак, якби вона хотіла моєї смерті. Це означало б хоч якусь любов. Але я був просто докучливою перешкодою, а не ворогом.

— Ви довго це обдумували,— зауважив Семюель.

— Мав для того досить часу. Я хочу у вас дещо спитати. Я не пам’ятаю нічого, крім останньої потворної картини. Вона була дуже вродлива, Семюелю?

— Була вродлива для вас, бо ви її такою створили. Не думаю, що ви взагалі колись бачили її — лише ваше творіння.

— Цікаво,— уголос міркував Адам,— хто вона така, що вона таке. Я радий був того не знати.

— А тепер хочете?

Адам опустив очі.

— Це не просто цікавість. Але я хотів би знати, що за кров тече у моїх хлопчиках. Коли вони виростуть — хіба я не почну щось у них шукати?

— Почнете. Але мушу вас застерегти — не їхня кров, а ваші підозри можуть пустити в них коріння зла. Вони будуть такими, якими ви хочете їх бачити.

— Втім, їхня кров...

— Не дуже-то я вірю в кров,— сказав Семюель.— По-моєму, коли людина знаходить добро чи зло у своїх дітях, вона бачить лише те, що сама насадила в них після того, як вони вийшли з материнського лона.

— Але зі свині не зробиш скакового коня.

— Не зробиш,— погодився Семюель.— Однак можна виростити дуже баску свиню.

— Ніхто з наших сусідів з вами б не погодився. Навіть місіс Гамільтон.